Три мушкетери

Д'Артаньян зітхнув так, наче йому звалилася з плечей уся корчма.

— Отже, діамант лишається у мене? — нерішуче спитав він.

— Авжеж, мій любий друже! Ще й сідла наших буцефалів [162] .

— Та навіщо нам сідла без коней?

— Я маю щодо цього одну ідею.

— Атосе, ви мене лякаєте.

— Послухайте, Д'Артаньяне, ви, здається мені, давно не грали.

— І не маю анінайменшої охоти.

— Не зарікайтесь. Я кажу: коли ви давно не грали, то вам мусить тепер щастити.

162

Буцефал — кінь Александра Македонського (356–323 до н. е.), видатного полководця й державного діяча стародавнього світу.

— Припустимо. Що далі?

— Стривайте! Англієць зі своїм супутником іще тут. Я помітив — йому дуже шкода сідел. Як на мене, ви й справді дорожите своїм конем. На вашому місці я поставив би ваше сідло проти вашого коня.

— Але він не згодиться грати на одне сідло.

— Поставте обидва, біс би їх узяв! Я не такий егоїст, як ви.

— А ви пішли б на це? — нерішуче спитав Д'Артаньян, мимоволі проймаючись вірою Атоса.

— Слово честі, на один-однісінький хід.

— Але затямте, що, втративши коней, я дуже хотів би зберегти хоча б спорядження.

— Тоді поставте свій діамант.

— Овва! Ніколи в житті!..

— Хай йому чорт! — вилаявся Атос — Я б запропонував вам зіграти на Планше, та англієць, мабуть, не згодиться — адже я вже ставив на слугу.

— Знаєте, мій любий Атосе, — сказав Д'Артаньян, — я волів би не ризикувати.

— Шкода, — відповів Атос холодно, — англієць набитий пістолями. Та Боже ти мій! Наважтеся тільки на один хід — це хвилинна справа.

— А якщо я програю?

— Ви виграєте.

— Але якщо все-таки програю?

— Що ж, оддасте сідла.

— Гаразд, хай буде один хід, — сказав Д'Артаньян.

Атос пішов по англійця і знайшов його у стайні, де той захоплено розглядав сідла. Кращої нагоди нічого було й сподіватися. Атос запропонував умови: двоє сідел — проти одного коня або сотні пістолів.

Англієць швидко підрахував: два сідла коштували разом триста пістолів.

Він охоче погодився.

Тремтячи, мов у лихоманці, Д'Артаньян кинув кості й побачив, що випало три очка.

Його блідість злякала Атоса, але мушкетер обмежився тим, що сказав:

— Кепський хід, друже; ви матимете коней у повному спорядженні, пане.

Англієць з радості навіть не став змішувати кості й, упевнений в перемозі, кинув їх на стіл не дивлячись. Д'Артаньян одвернувся, щоб приховати досаду.

— Оце так штука, — як завжди, спокійно мовив Атос. — Такий незвичайний хід я бачив лише чотири рази за все своє життя: два очка!

Англієць глянув — і занімів од здивування; Д'Артаньян глянув — і занімів од радості.

— Авжеж, — вів далі Атос, — лише чотири рази: вперше — у пана де Крекі; вдруге — у мене в замку в… одне слово, ще тоді, коли у мене був замок; утретє — в пана де Тревіля, коли він зчудував нас усіх; і, нарешті, вчетверте — в одному шинку. Я кидав сам і програв сто луїдорів та вечерю на додачу.

— Отже, пан забирає свого коня назад? — спитав англієць.

— Звичайно, — відповів Д'Артаньян.

— І відігратись я не можу?

— Ми ж домовились не відіграватися.

— Це правда; коня негайно віддадуть вашому слузі.

— Одну хвилинку, — мовив Атос — 3 вашого дозволу, пане, я хочу сказати моєму другові кілька слів.

— Прошу вас.

Атос одвів Д'Артаньяна вбік.

— Ну, спокуснику, — сказав Д'Артаньян, — чого ти ще хочеш од мене — щоб я продовжував гру, чи не так? — Ні, я хочу, щоб ви подумали.

— Про що?

— Адже ви вирішили забрати коня?

— Безперечно.

— Даремно, я взяв би сотню пістолів; адже ви не заперечуватимете, що ставили сідла проти коня або сотні пістолів на вибір.

— Так.

— Я взяв би сотню пістолів.

— Ну, а я візьму коня.

— І даремно, кажу вам іще раз. Що ми робитимемо з одним конем на двох? Не можу ж я сісти позаду вас, аби ми скидались на двох синів Емона, які загубили свого брата [163] ; до того ж, ви не схочете принизити мене, гарцюючи поруч зі мною на цьому чудовому бойовому коні. Я, не вагаючись, узяв би сотню пістолів, бо для того, щоб дістатися до Парижа, нам потрібні гроші.

— Я дорожу цим конем, Атосе.

163

Згадується епізод із популярної французької середньовічної рицарської поеми «Чотири сини Емона» (або «Рено де Монтобан»), в якій розповідається про чотирьох братів, непокірливих васалів Карла Великого.

— І даремно, мій друже; кінь може спіткнутись і вивихнути ногу, кінь може облисіти на колінах, він може поїсти з ясел, з яких їв сапний кінь, і от уже ваш кінь пропав, а точніше, пропала сотня пістолів. Хазяїн мусить годувати свого коня, тоді як пістолі, навпаки, годують свого хазяїна.

— А на чому ми рушимо в дорогу?

— На конях наших слуг, тисяча чортів! Глянувши на нас, кожен і так зрозуміє, що ми не прості люди.

— Гарний вигляд ми матимемо на цих шкапинах поряд з Арамісом і Портосом, які красуватимуться на своїх скакунах!

— З Арамісом! З Портосом! — вигукнув Атос і засміявся.

— Що таке? — спитав Д'Артаньян, не розуміючи, чому Атосові так весело.

— Ні, нічого, продовжимо розмову, — сказав Атос.

— Отже, по-вашому?..

— Треба взяти гроші, Д'Артаньяне; на сотню пістолів ми зможемо бенкетувати до кінця місяця — всі ми дуже стомилися, й нам не завадило б хоч трохи відпочити.

— Мені — відпочити? О ні, Атосе! Тільки-но я повернуся до Парижа — почну розшукувати бідолашну пані Бонасьє.

— Ну і що з того? Невже ви гадаєте, що кінь згодиться вам у цій справі більше, ніж дзвінкі золоті монети? Беріть гроші, мій друже, беріть гроші.

Д'Артаньянові бракувало лише одного доказу, щоб пристати на пораду друга. Остання думка здалася йому дуже переконливою. До того ж, він боявся, щоб Атос не розцінив його впертість як прояв егоїзму. Отож він поступився й вирішив узяти сотню пістолів, які англієць одразу й віддав.

Ніщо більше не заважало друзям лаштуватися в дорогу. Мир із хазяїном коштував їм, крім колишнього коня Атоса, ще шістьох пістолів. Д'Артаньян і Атос сіли на коней Планше та Грімо, а слуги рушили пішки, несучи сідла на голові.