Три товариші

– Може, й буде, – відповів Кестер. – А тобі навіщо?

– Та просто так…

Ми встали й пішли додому.

– Сьогодні мені якось не по собі, Отто, – сказав я.

– З кожним буває. На добраніч, Роббі.

– На добраніч, Отто.

Я ще трохи посидів у себе в кімнаті. Вона раптом перестала мені подобатись. Потворна люстра, занадто яскраве світло, потерті крісла, безнадійно буденний лінолеум, а ще цей умивальник, це ліжко й над ним ота картина із зображенням битви під Ватерлоо… «Ні, сюди не приведеш порядної людини, – подумав я собі. – А жінку й поготів. Хіба що повію з “Інтернаціоналю”».

ІІІ

У вівторок уранці ми сиділи на подвір’ї перед своєю майстернею і снідали. «Кадилак» був готовий. Ленц тримав у руках аркуш паперу й переможно дивився на нас. Він завідував у нас рекламою і тільки-но прочитав мені й Кестерові складене ним оголошення про продаж машини. Воно починалося словами «Відпустка на південному узбережжі в розкішному екіпажі» і було чимось середнім між віршем та гімном.

Ми з Кестером трохи помовчали. Треба було оговтатись після цієї зливи нестримної фантазії. Ленц уважав, що приголомшив нас.

– Тут тобі й поезія, і розмах, хіба ні? – гордо запитав він. – У нашу ділову добу треба бути романтиком, у цьому весь фокус. Протилежності приваблюють.

– Та не тоді, коли йдеться про гроші, – заперечив я.

– Автомобілі купують не для того, щоб укласти в щось гроші, хлопче, – не погодився зі мною Готфрід. – Їх купують, щоб витратити гроші, а тут уже починається романтика, принаймні для ділової людини. А для більшості людей вона навіть на тому й кінчається. Як ти думаєш, Отто?

– Бачиш… – обережно почав Кестер.

– Та що тут довго балакати, – перебив я його. – Так рекламують курорт або якийсь косметичний крем, але не автомашину.

Ленц хотів щось заперечити…

– Стривай, – повів я далі. – Ти вважаєш, Готфріде, що ми упереджені. То давай спитаємо Юпа. Це ж бо голос народу!

П’ятнадцятирічний Юп був нашим єдиним службовцем, щось на зразок учня. Він обслуговував бензоколонку, приносив нам сніданок, а ввечері складав на місце інструмент. Він був невеличкий на зріст, обсипаний ластовинням і мав величезні відстовбурчені вуха. Я таких більше ні в кого не бачив. Кестер казав, що якби Юп упав з літака, то нічого з ним би не сталося, бо він на своїх вухах спокійнісінько приземлився б.

Ми покликали хлопця, і Ленц прочитав йому оголошення.

– Зацікавився б ти такою автомашиною, Юпе? – спитав Кестер.

– Автомашиною? – перепитав Юп.

Я засміявся.

– Ну, звісно, автомашиною. Чи, може, ти думаєш, що йдеться про коника-стрибунця? – пробурчав Готфрід.

– А та автомашина має швидкий хід, керований з кабіни кулачковий вал та гідравлічні гальма? – незворушно спитав Юп.

– Та це ж наш «кадилак», бовдуре! – гримнув на нього Ленц.

– Не може бути, – заперечив хлопець, вишкіряючись до вух.

– Чув, Готфріде! – сказав Кестер. – Оце і є романтика сьогоднішнього дня.

– Чухрай до своєї колонки, Юпе, клятий сину двадцятого сторіччя!

Ленц із досадою подався до нашої халабуди, додати в оголошення більше технічних даних, зберігши, проте, його поетичний стиль.

Кількома хвилинами пізніше до нас несподівано прийшов старший інспектор Барзіг. Ми зустріли його як тільки могли шанобливо. Він був інженером-експертом страхової автомобільної компанії «Фенікс», поважна персона, від якої залежали замовлення на ремонт машин. Стосунки в нас із ним були найкращі. Як інженер-експерт він був справжній диявол, нікому не давав спуску, але через своє захоплення метеликами – м’який, як віск… Він мав багатющу колекцію, і ми подарували йому якось великого нічного метелика, що залетів до нас у майстерню. Барзіг аж зблід і споважнів, коли ми дали йому ту дивовижу. То була так звана мертва голова – вельми рідкісний метелик, якого саме бракувало в його колекції. Він ніколи не забував цього епізоду й відтоді добував нам замовлення на ремонт, де тільки було можна. А ми ловили для нього кожну комаху, яка траплялася нам під руку.

– Чарочку вермуту, пане Барзіг? – запитав Ленц, до якого знов повернувся добрий гумор.

– До вечора я ніякого алкоголю не п’ю – це моє тверде правило, – відповів Барзіг.

– Правила інколи треба порушувати, бо яка тоді з них радість, – заперечив Готфрід і налив вина. – Випиймо за майбутнє бражника бузкового, павиного ока й перламутрівки.

Барзіг якусь мить вагався.

– Ви так умієте підійти до мене, що ніяк відмовитись, – сказав він і взяв чарку. – Але тоді давайте вип’ємо й за волове око! – Він зніяковіло усміхнувся, ніби сказав щось двозначне про жінок. – Я, бачте, відкрив новий тип… Зі щетинистими вусиками.

– Ого! – сказав Ленц. – Честь вам і слава! Отже, ви один із першовідкривачів у цій галузі, і ваше ім’я буде вписане в аннали природничих наук!

Ми випили ще по чарці за щетинисті вусики. Барзіг витер губи.

– А я до вас із гарною новиною: можете забрати «форд». Дирекція погодилась доручити ремонт вам.

– Чудово! – сказав Кестер. – Нам ця робота дуже до речі. А як із нашим кошторисом?

– Його схвалено.

– Без відрахунків?

Барзіг примружив одне око.

– Спершу пани опиралися, та врешті-решт…

– Повну чарку за страхову компанію «Фенікс»! – сказав Ленц і налив усім знову.

Барзіг підвівся та став прощатися.

– А жінка, що сиділа у «форді», – сказав він, виходячи, – таки померла кілька днів тому. А мала тільки порізи. Мабуть, забагато крові втратила.

– А скільки їй було років? – запитав Кестер.

– Тридцять чотири, – відповів Барзіг. – Вагітність на четвертому місяці. Застрахована на двадцять тисяч марок.

Ми відразу ж поїхали, щоб забрати машину в її власника – якогось пекаря. Він уночі їхав напідпитку та з розгону ввігнався в мур. Дружина його дістала поранення, а його хоч би тобі дряпонуло.

Він прийшов у гараж, коли ми взяли вже машину на буксир, постояв трохи й мовчки дивився на нас: похнюплений, із зсутуленою спиною, короткошиїй, наче трохи похилившись уперед. Обличчя в нього було, як у всіх пекарів, нездорового, сірувато-білого кольору, і в сутінку він нагадав мені великого кволого хробака. Він повагом підійшов до нас.

– Коли машина буде готова? – спитав він.

– Тижнів за три, – пообіцяв Кестер.

Він показав на відкидний верх машини.

– За це теж треба буде платити?

– Нащо? – здивувався Кестер. – Адже він цілісінький.

Пекар роздратовано пересмикнув плечима.

– Бачу. Але ж ви дістали замовлення досить значне і під час ремонту могли б викроїти із загальної суми й на новий верх. Сподіваюся, ми зрозуміємо один одного.

– Ні, не зрозуміємо, – сказав Кестер.

Він дуже добре зрозумів пекаря – той хотів задурно дістати новий верх. У страховку він не входив, отож йому хотілося долучити верх до вартості ремонту. Ми стали сперечатися з ним. Тоді пекар сказав, що анулює замовлення і зажадає укласти новий кошторис із згідливішою майстернею. Нарешті Кестер поступився. Він ніколи не зробив би цього, якби ми мали іншу роботу.