Трохи пітьми

– Як знаєш?

– А так. Ляпнулось. Будемо знайомитися? Пропоную робити, як нас просять координатори. Підібрати й обігріти.

Віка зиркає через плече. Мене знову глючить на тему вовків.

– Почекаємо.

Чоловік іде просто на нас і дивиться так, наче достеменно знає, хто ми і що ми (надто я). Чомусь я упевнений, що окулярник зупиниться. Але камрад у білій кепочці тільки усміхнувся нам і махнув долонею. Потім кумедно спохопився – «ах, як я міг забути?» – і показав нам два мирні пальці: мовляв, «свій».

Відповідаю взаємністю. Віка не реагує, тільки розвертається тілом услід за ним. Вище, біля компанії зі Здолбунова, він зупинився і щось спитав. Йому дають баклажку, він п’є, напевно що воду. Водночас, як мені здається, косить оком на мене. Дякує кивком голови і чимчикує поволеньки далі.

– І що ти на таке скажеш?

– Що ти козел, – каже Віка. Сідає, нервово натягує на себе лахи. – Доганяймо його. Це ж один із наших!

І першою зіскакує з каменя, біжить угору. Ну от, зашпорталася і ледь не зарила носом. Підіймається і йде вже поволі. Я теж біжу, доганяю Віку.

Чоловічок сидить коло нашого вогнища й жує канапку. Розшнурований рюкзак лежить біля його ніг. Поруч із моїм прапором він спробував устромити свій, але невдало. Його флагшток повалився, мій полощеться на вітрі.

– Добрий день, – першим вітаюся я і пробую вдати з себе того, ким себе завжди позиціонував. (Чув, як про мене говорили поза очі: «Апасний штріх». Да, це тіпа я. Апасний штріх з пробитою губою.)

– Смачного, – каже Віка.

Чоловічок смішно здригається, витріщає очі в радісному привіті й махає вільною ручкою. У нього повний рот їжі. Поспіхом прожувавши відкушене, він несміливо гукає:

– Добридень, добридень!

І, переборюючи сором’язливість, обіймає мене з трохи перебільшеною ревністю. Я теж обіймаю грубасика й поплескую по спітнілій спині. У нього в голові, мабуть, якісь зовсім химерні асоціації від усього цього Шипота – весна народів, інтернаціонал та інші шматки нетутешнього м’яса.

– Хогой! – знову розводить руки коротун (ніби перезарядив рушницю) і тягнеться обіймати Віку. Віка обіймає дядька, навіть плескає того по лисині.

– Альберт Геннадійович, – каже він, сівши знову на полінце.

– Герман.

– Вікторія, – каже Віка й розвертається до мене.

– Вогню? – запитую. Придумала ж – «Вікторія»… А сама ледве-ледве по складах читає.

– Так, будьте ласкаві, – і Віка невинно кліпає оченятами. Дурепа.

Припалює від тліючого патика в моїй руці. Кокетливо тримає цигарку, відставивши мізинчика. Дурепа капітальна. Чи це в неї такий гумор?

Зуби в Альберта Геннадійовича великі й рідко посаджені, темнуваті. Коли посміхається – рот при цьому напіввідкритий – зуби надають його круглому обличчю специфічної декоративності. Окуляри в пластмасовій оправі, лінзи товсті, замацані. Піт із нього так і тече. Дядько скидає панамку і витирає нею обличчя та шию.

Усмішливий такий – коли не глянеш, все чогось либиться.

Помічаю, що окуляри підтримуються на його голові резинкою – може, навіть резинкою від трусів. Альберт Геннадійович здогадується, на що я дивлюся, і пояснює:

– Спеціально для гір приладнав. Знаєте, давненько вже не виїжджав нікуди. Раптом ще впадуть у прірву? Я без них – ні кроку. Що, на олігофрена схожий? – запитує у Віки.

Його шарм добродушного даунітоса гіпнотизує Віку. Вона охоче киває у відповідь і мило посміхається.

Дядько, наче задоволений такою реакцією, кілька разів кліпає. За збільшуючими лінзами окулярів це кокетство виглядає і страшно, й смішно. Я гигочу. Віка переводить мрійливий погляд на Геннадійовича і каже (про мене):

– Не звертайте уваги. Він такий дурний!

Альберт Геннадійович розуміюче киває. Я вгамовуюся.

– А ви звідки будете? – питаю.

– Ой, друзі, давайте на «ти». Називайте мене Альбертом. А краще – Аліком. Ми ж наче всі тут рівні. Таке цікаве місце, вам не здається?

Віка киває.

– Я теж так відчув, одразу ж. Особливе місце. Знаєте, я ж старший за вас, я у вашому віці про таке міг тільки мріяти. Тут усі такі люб’язні, мені так приємно, ви просто не уявляєте. Це ж хіпі, так? Хіпі? О, я пам’ятаю ці часи: «Смоукі», «АББА», «Іґлз»… Так-так. Вони тепер трохи інші, ніж колись, ці хіпі, ви знаєте? Я їх пам’ятаю зовсім ще молодими. Тоді – такі наївні, а тепер – такі… такі ненав’язливі. А тут – тут просто чудово. Просто чудово, ви знаєте це? Така атмосфера, це щось зовсім нове для мене. Так вільно! Так незакомплексовано! Нашому поколінню у вас можна стільки навчитися! – Алік нахилився до нас і вже трохи тихіше продовжив: – Я от тільки виліз там, внизу, ледь серце не вискочило. Стою, дух переводжу. Аж тут дивлюся – такі красиві молоді люди: дівчата, хлопці. Всі такі самобутні, дехто навіть у вишиванках. Мені там двоє з них розповіли, що це такий щорічний фестиваль, я правильно зрозумів? Так? Дуже добре, ду-уже добре. Я дуже радий, що вас зустрів і ми ось тут.

Я теж запевнив Аліка, що в натурі, бля, радий його приїзду. І Віка – Віка теж, без викрутасів, сказала, що дуже класно зустріти серед шпани такого торчового дядька, як він.

Алік витягує з «колобка» загорнуті в папір канапки, на ходу пояснюючи:

– Я целофаном не користуюся. Чисте божевілля, цей целофан. У мене тут канапки з ковбасою, в целофані вони би вже зеленими стали. Така духота… Як їхав у поїзді, стільки людей напхалося…

– То звідки ви? – перепитала Віка, беручи одну з канапок.

– З-під Хмельницька. Шабанівка, ге?.. Нє?.. Не чули?

Ми хитаємо головами: ні сном ні духом.

– О, це маленьке сільце. У мене там сад є невеличкий, господарка.

– Корову маєте? – питаю з цікавістю. Перед Одесою я жив у Добромилі на Львівщині, і батьки тримали корову.

Алік посміхається.

– Ні, корови не маю. Маю кроликів. Курей дванадцять маю. Акваріуми тримаю.

– А город?

– Аякже. І город… і сад… Я тепер ближче до природи намагаюся. Знаєте, так ніби щось само мене тягне. Раніше цього не було, а тепер таки легше з природою спілкуватися.

Я з розумінням киваю і мружу на нього око. Який же він хитрющий тип, усе-таки. Найголовніший момент залишається поза словами і поза поглядами. Вітер полоще прапор, і це власне те, про що не хоче згадувати ні Алік, ні Віка – важке і неприємне, із віддухом кислятини. Теж вирішую не привертати зайвої уваги до червоного. Почекаю, хай спливе само.

Алік явно вчув мої думи, бо знічено стих і опустив погляд, а кутики посмішки прив’яли.

– Щось вітер здіймається, – зауважує він.

Справді, вітер з гір набрав свіжості, пахнув промоклими схилами і погнав небом дедалі густішу димку хмар. Їх напівпрозора білявість ущільнювалася, перетворюючись на не дуже затишну сіру матерію, рухому й неспокійну. Мені уявилось, як високошаруваті хмарки густішають від холодної вологи й опускаються щораз нижче, називаючись тепер кумульо-німбус, шарувато-дощовими.