Туманність Андромеди

У цій книжці професор Кондрашев відстоював необхідність широко вивчати приховані властивості різних рослин, особливо стародавніх форм рослин, які є пережитками, реліктами ще більш давніх епох існування Землі. Такі рослини, що живуть тепер у тропічних і субтропічних країнах, можуть бути носіями дуже важливих і цінних властивостей, які виробилися в процесі пристосування до інших умов існування десятки мільйонів років тому. Як приклад, професор наводив рослини, що мають дуже цінну деревину і є пережитками древньотретинної епохи (шістдесят мільйонів років тому): у нас, на Закавказзі, — самшит і “залізняк”, у південних країнах — тик, грінхірт, чорне африканське дерево, японське гінкго з його ще не вивченими цілющими властивостями, яке існувало понад сто мільйонів років тому.

Ця робота професора Кондрашева зазнала різкої критики в боку авторитетних учених, і тепер у похмурому мовчанні професор визнав, що його критики багато в чому мають слушність. Положення роботи ґрунтувалися здебільшого на гарячому переконанні, а фактичного матеріалу, якого вимагають залізні закони наукового мислення, на жаль, було малувато.

У той же час професор Кондрашев був певен, що його положення правильні. Так, більше переконливих фактів… От коли б мати в руках докази справжнього існування “дерева життя” середніх віків! У шістнадцятому і навіть сімнадцятому століттях ще знали це дерево з чудодійними, незрозумілими властивостями. Чаші чи бокали, зроблені з нього, перетворювали налиту в них воду на чудовий блакитний або вогняно-золотистий напій, який виліковував багато хвороб. Походження цього дерева і вид рослини залишалися неясні. Таємницею дерева володіли єзуїти. Вони дарували чарівні дерев’яні чаші королям, добиваючись од них пожертвувань і привілеїв.

Це дерево в стародавніх творах Монардеса, виданих у Севільї в 1754 році, а також у Атаназіуса Кіхеріуса зветься по-латині “лігнум віте”, або “лігнум нефрітікум”, що означає “дерево життя”, або “ниркове дерево”.

За одними відомостями, воно походило з Мексіки, за іншими — з Філіппінських островів. Справді, ацтеки знали чудодійне цілюще дерево під назвою “коатль” (“зміїна вода”). Професор пригадав опубліковані досліди з чашею з ниркового дерева, які провів славнозвісний Бойл, і описав явище голубого світіння налитої в чашу води і тоді ж відзначив, що це не фарба, а якесь ще не з’ясоване фізичне явище.

— Можна, Костянтине Аркадійовичу? — почувся знайомий жіночий голос, і в дверях майнули світлі кучері і кирпатий носик Жені Панової.

Здібний науковий працівник і в той же час вродлива жінка, Панова мала успіх не тільки серед молоді, а й серед поважніших за віком працівників інституту. Професорові Конд-рашеву, невідомо з яких причин, вона особливо симпатизувала.

— Послухайте, дорогий Костянтине Аркадійовичу, не журіться… Я знаю, чим ви так засмучені… Але, мені здається, ви занадто обганяєте той рівень науки, який визначається наявним фактичним матеріалом.

— Знаю сам, що я нетерплячий! — буркнув Кондрашев, трохи ображений зауваженням і невдоволений втручанням. — Ви собі можете чекати, а в мене вже мало часу лишилось. А чудес, раптових відкриттів у світі не буває. Тільки повільний труд пізнання, часом нудний…

Щоб змінити розмову, Панова витягла з сумочки два квитки.

— Костянтине Аркадійовичу, їдьмо у філармонію. Там сьогодні Чайковський — моя улюблена “Берізка”. Ви її теж любите. А Сергій Семенович нас підвезе, він зараз їде. Оце й прибігла по вас… — вона дружньо всміхнулась.

О дев’ятій вони були у філармонії. Скрипки співали про безмежну російську природу, про спокійний плин широких рік, обрамлених темними лісами, під низько навислим похмурим небом, про трепетання свіжої, як радісна обіцянка, зелені струнких беріз… І Кондрашев, упокорений в своєму нетерпінні, думав про всемогутню невтримність знань, які все далі й далі поширювалися по безмежних рівнинах невідомого, захоплюючи щораз більші маси людей…

— Я завжди йду слухати музику, коли важко на душі, — прошепотіла Панова.

Професор посміхнувся і вже задоволено глянув на неї. Під час антракту, коли вони йшли коридором, від зустрічного потоку людей відокремилася загоріла людина в морській формі. Кондрашев помітив незвичайний загар на енергійному обличчі і веселі, блискучі очі. Моряк, — точніше, морський льотчик, судячи з того, що на рукаві у нього були нашиті крила, — помітивши Панову, миттю опинився перед ними, вигукуючи:

— Женю! Женю!

Дівчина зашарілась і рвонулася до нього, але враз стрималася, подала йому обидві руки:

— Борисе! Звідки ти взявся?

Професор відчув себе зайвим і попрямував у кімнату для курців. Він встиг докурити цигарку, перш ніж Панова з льотчиком знайшли його.

— Знайомтеся, це Борис Андрійович, мій великий-великий друг. І знаєте, Костянтине Аркадійовичу, він літав дуже далеко — щойно повернувся — бачив щось незвичайне. Коли б оте чудо, яке ви сьогодні заперечували, справді не сталося… Але це прекрасно — розшукати мене тут! Всього три години, як приїхав… — поспішно і трохи безладно говорила дівчина.

Професор залюбки потиснув руку морякові, приємний вигляд якого… так, він безумовно справляє приємне враження.

Вони обмінялися звичайними при першому знайомстві незначними словами, але дівчина нетерпляче перебила…

— Борисе, ви не розумієте… коли в нас є хоча б одна людина, спроможна пояснити ваше незвичайне відкриття, так це тільки Костянтин Аркадійович!

Усі троє опинились у професора на квартирі, і льотчик докладно і ґрунтовно розповів про свою подорож. Уже початок розповіді змусив професора радісно насторожитись.

Усього два з половиною місяці тому молодий (проте він уже посідав значний командний пост) морський льотчик Борис Андрійович Сергієвський дістав дуже важливе завдання. Пізніше, коли можна буде розповісти те, що тепер ми повинні зберігати в таємниці, такі заходи увійдуть в історію як приклад самовідданої мужності виконавців і мудрої прозорливості керівників.

Бориса Андрійовича було призначено у дальній безпересадочний політ для перевезення коштовного вантажу, від швидкості доставки якого багато чого залежало в складних перипетіях війни з фашистами.

Хмарний день був такий же похмурий, як усе навколо. Низенькі будиночки селища губилися серед великих темних ялин. Скрізь стирчали свіжі пеньки. Безпросвітні хмари застилали все навкруги і, осідаючи, розпливалися над самісінькими верхівками дерев прозорими безформними клаптями. Сильно пахло лісовою пріллю, а під ногами хлюпав розкислий болотистий ґрунт і безшумно, з якоюсь неприємною податливістю осідав товстий шар моху. Хода ставала чітка тільки на брудно-сірій стрічці бетонної доріжки, вкритої подекуди райдужними масними плямами.