Тунель

Етель примовкла. Проте Аллан нічого не сказав.

І Етель провадила:

— Я тепер уже не граю комедії, Маку. Минулося. Комедію я мусила грати, щоб одержати тебе. Але тепер, коли я тебе маю, мені комедія більш не потрібна. Тепер я можу бути відвертою, і ти побачиш, що я не тільки примхливе, бридке створіння, яке завдає людям мук. Послухай, Маку, я повинна тобі все розповісти, щоб ти мене крайте знав... Ти припав мені до вподоби, як тільки я тебе побачила! Твій задум, твоя сміливість, твоя енергія викликали в мене захват. Я багата, я ще малою знала, що багата. Моє життя мало бути великим і прекрасним — так я собі думала. До пуття я нічого не знала, проте відчувала це. У шістнадцять років я мріяла вийти заміж за принца, в сімнадцять мріяла роздати свої гроші біднякам. Все це було безглуздя. У вісімнадцять років я вже не мала ніяких планів. Я жила так, як живуть усі молоді дівчата, в яких багаті батьки. Та скоро все це мені страшенно набридло. Нещасною я не була, але й щасливою себе не відчувала. Жила з дня на день, розважалась і марнувала час, як уміла. Я тоді взагалі ні про що не думала, принаймні так мені тепер здається. І ось до тата прийшов з твоїм проектом Хоббі. Вони розмовляли дуже таємниче, і я просто так, з цікавості причепилася до тата, щоб він відкрив таємницю й мені. Я вивчала з Хоббі твої креслення і вдавала, ніби все розумію. Твій проект мене надзвичайно захопив, це правда. Хоббі розповів мені про тебе, про те, яка ти чудова людина, і кінець кінцем мені страшенно закортіло тебе побачити. І ось я тебе побачила! Зроду ще я не відчувала ні до кого такої поваги, як до тебе! Ти припав мені до серця! Такий простий, такий сильний, такий здоровий! І мені захотілося, щоб ти був зі мною привітний! Але ти був до мене зовсім байдужий. Як часто я пригадувала той вечір! Я знала, що ти одружений, мені про це казав Хоббі, і я й на думці не мала — тоді,— що могла б стати для тебе чимось більшим, ніж другом. Але в мене прокинулося почуття ревнощів до Мод. Вибач, що я згадую про неї! Куди не підеш, куди не подивишся — скрізь чуєш і бачиш твоє ім'я! І я подумала: «Чому я — не Мод? Як це було б чудово! Тоді був би сенс і мати багатство!» Але я розуміла: це неможливо, і прагнула бути хоча б серед твоїх друзів. І тому я тоді так часто приїздила до вас, тільки тому. Бо коли в мене й зринали божевільні плани,— як би тебе закохати в себе, і закохати так, щоб ти покинув дружину й дочку,— то серйозно я про це не думала і взагалі в таке не вірила. Але й дружба не давала мені змоги підступити до тебе ближче, Маку! Ти замкнувся в собі, ти не мав ні часу, ні бажання подумати про мене. Я не сентиментальна, Маку, але тоді я була дуже нещасна! А потім сталася катастрофа. Повір, я б усе віддала, щоб відвернути те страхіття. Присягаюся тобі. То був жорстокий удар, і я дуже страждала. Але я егоїстка, Маку, велика егоїстка. Я ще оплакувала Мод, а в моїй свідомості вже прокидалася думка про те, що нарешті ти вільний, Маку! Ти вільний! І відтоді мною оволоділо палке бажання стати ближчою до тебе. Маку, я хотіла, щоб ти став моїм! Страйк, бойкот, банкрутство — все це було мені на руку. Доля раптом стала моєю спільницею. Я багато місяців не давала батькові проходу, щоб він став на твій захист. Але тато казав: «Це неможливо!» У січні я знов почала напосідати на нього. Але тато відповів: «Це зовсім неможливо!» Тоді я заявила йому: «Це повинно стати можливим, тату! Подумай добре, ти повинен зробити це можливим!» Я мучила тата, а я ж його люблю, як душу люблю! Мучила цілими днями. Нарешті він дав згоду. Він хотів написати тобі й запропонувати свою допомогу. Але тоді вже я задумалась. «Як бути? — міркувала я.— Мак прийме татову допомогу, кілька разів повечеряє в нас, а тоді знов пірне в свою роботу, і я вже його не побачу». Я розуміла, що маю проти тебе тільки одну зброю: татові гроші й татове ім'я. Вибач, Маку, за таку мою відвертість! І я, не довго думаючи, вирішила скористатися цією зброєю. Я зажадала від тата, щоб він один раз у житті зробив так, як я хочу, і ні про що не питав. Я погрожувала йому, своєму любому старенькому татусеві, що покину його й уже ніколи, ніколи до нього не повернуся, коли він не послухається мене. Це було негарно з мого боку, але інакше я не могла. Я, звісно, ніколи б тата не покинула, бо люблю його й шаную. І все ж я нагнала на нього страху. А що було далі, ти, Маку, знаєш. Я чинила негарно, але іншого шляху до тебе я не мала! Я через те зазнала стільки страждань, однак ладна була піти на будь-що. І коли в автомобілі ти освідчився, я вже хотіла відразу погодитись. Але мені все ж таки кортіло, щоб і ти доклав трохи зусиль, перше ніж одержиш мене, Маку...

Етель говорила дуже тихо, іноді навіть переходила на шепіт. Вона весь час лагідно, чарівно всміхалася, обличчя в неї витягувалось, на чолі набігали зморшки, і тоді вона мала сумний вигляд. Етель похитувала своєю вродливою голівкою і замріяне позирала на Мака. Від хвилювання в неї перехоплювало в горлі, і вона замовкала.

— Ти мене слухаєш, Маку? — спитала вона нарешті.

— Слухаю! — тихо відповів Аллан.

— Ось про що я й хотіла тобі розповісти, Маку,— щиро й відверто. Тепер ти все знаєш. Може, нам пощастить усе ж таки стати добрими товаришами й друзями?

Замріяно всміхаючись, Етель зазирнула Макові в очі, такі самі стомлені й сумні, як і доти. Він обхопив обіруч її гарне обличчя й кивнув головою.

— Я сподіваюся на це, Етель! — відповів Мак, і його бліді губи здригнулися.

В пориві свого почуття Етель не стрималася й на мить притислась до його грудей. Потім випросталася й збентежено всміхнулась.

— І ще одне, Маку! — похопилась вона.— Коли вже я стільки тобі сказала, то скажу все. Я мріяла про тебе, і ось ти мій! Але послухай: тепер я хочу, щоб ти мені довірився й полюбив мене! Ось чого я хочу домогтися. Не зразу, поступово, Маку, ти чуєш? Я докладу зусиль, і вірю, що доб'юся свого! Бо якби я в це не вірила, то була б глибоко нещасна... А тепер — добраніч, Маку!

І повільно, наче в неї запаморочилась голова, пішла.

Аллан нерухомо стояв біля каміна. Його зморений погляд блукав по залі, в якій він почував себе чужим, і він думав, що його життя з цією жінкою буде, може, все ж не таке безрадісне, як він потерпав.

5

ТУНЕЛЬ! СТО ТИСЯЧ ЧОЛОВІК!

Вони прийшли. Сільськогосподарські робітники, рудокопи, поденники, волоцюги. Тунель притягував їх, немов величезний магніт. Вони приїздили з Огайо, Іллінойса, Айови, Вісконсіна, Канзаса, Небраски, Колорадо, з Канади й Мексіки. Через Сполучені Штати мчали спеціальні поїзди. З Північної Кароліни, Теннесі, Алабами і Джорджії на північ посунули чорні юрби. Багато тисяч із тої великої армії, що колись розбіглася зі страху перед тунелем, тепер поверталися.

З Німеччини, Англії, Бельгії, Франції, Росії, Італії, Іспанії та Португалії сходилися вони на будівництва.

Мертві тунельні міста оживали. В зелених, припорошених величезних залах знов засвітилися бліді місяці. Знов заворушилися крани, білими хмарами попливла пара, повалував чорний дим. У залізних каркасах нових будов снували тіні, люди комашилися вгорі й унизу. Земля двигтіла, міста-смітники з гуркотом і скреготом випльовували в небо куряву, пару, чад, світло й вогонь.

Раптом знову загриміли лебідки, задиміли труби поснулих пароплавів на портових кладовищах Нью-Йорка, Саванни, Нью-Орлеана й Сан-Франціско, Лондона, Ліверпуля, Глазго, Гамбурга, Роттердама, Опорто й Бордо. На досі безлюдних сталеливарних заводах тепер стояв шум, гам; укриті порохом локомотиви виходили, пахкаючи, з депо. Підіймальні кліті на підвищеній швидкості летіли в шахти. Гігантський механізм, що від часів кризи ледве обертався, рвучко закрутився. Притулки для безробітних, палати лікарень спорожніли, з путівців зникли волоцюги. У банках і на біржах панувало неймовірне збудження, так наче в повітрі вибухали гранати. Промислові акції поповзли вгору, поверталися діловитість і піднесений настрій. Тунельні акції знов були в шані.

«Ллойд бере тунель у свої руки!» Ллойд сам! Без нікого!

Тунель глибоко зітхнув. Немов велетенський насос він почав усмоктувати й випльовувати людей, і роботи в ньому вже на шостий день набрали колишніх темпів. У штольнях гуркотіли бурильні машини; розпечені, люті носороги з «алланіту» вгризалися, як і колись, із ревом і завиванням у породу. Штольні скаженіли, реготали й марили. Юрми людей, обливаючись потом, знов кидалися в яскравому світлі прожекторів уперед і назад. Так наче ніколи нічого й не траплялося. Страйк, катастрофа — все забулося! Аллан підганяв, вимагав колишніх пекельних темпів; він теж ніби не пам'ятав про те, що сталося.

Найлегше було здолати американську лінію. Злощасна розколина поглинала породу з вісімдесяти кілометрів подвійних штолень. Цілодобово в її нутро лилася лавина каміння й щебеню. Розколину перетнув насип завширшки триста метрів. Його вкрила мережа колій, і поїзди, що безугаву вилітали зі штолень, скидали тут свій вантаж. За рік північну половину засипали до рівня штолень, вирівняли й розмістили тут великі зали для динамо-машин, холодильних установок та озонаторів. Через п'ять років після того, як відновилися роботи, штольні американської та бермудської ліній підійшли одна до одної так близько, що Аллан міг розмовляти по радіотелефону крізь товщу породи зі Штромом, який керував будівництвом на бермудській ділянці. Аллан наказав прокладати напрямні штольні, і весь світ напружено чекав того дня, коли штольні з обох боків діткнуться. Навіть у наукових колах дехто мав сумнів у тому, що штольні взагалі можуть зійтися. Величезні маси каміння, спека, висока температура, потужні поклади залізної руди та електричне поле впливали на роботу найточніших приладів. Та коли напрямні штольні наблизилися одна до одної вже на п'ятнадцять кілометрів, сейсмографи почали реєструвати вибухи в штольнях. На п'ятнадцятому році будівництва штольні зімкнулися. Розрахунки показали відхилення по вертикалі на тринадцять метрів, а по горизонталі на десять метрів. Виправити це розходження було дуже легко. Через два роки подвійні штольні Америка — Бермудські острови були завершені й одягнені в залізобетонну «сорочку».

Це дало величезні вигоди: тепер залізо, цемент, рейки й робочу силу на Бермудські острови підвозили поїздами.

Тунельні акції піднялись на двадцять відсотків! Народні гроші почали повертатися.

Важче давалося прокладання французької лінії, де Аллан вів спочатку одну штольню. На чотирнадцятому році будівництва до тунелю прорвалися величезні маси глею. На шляху штольні трапилася одна з океанських «складин». Довелося покинути три кілометри штольні з дорогими машинами й пристроями. Залізобетонна стіна завтовшки двадцять метрів відгородила тунель від натиску глею і води. Ця аварія забрала життя двохсот сімдесяти двох чоловік. А штольню широкою дугою повели навколо небезпечного місця. Проте вона вдруге наштовхнулась на маси глею, і тільки завдяки відчайдушним зусиллям пощастило з ним упоратися. П'ять кілометрів цієї лінії коштували величезних грошей — шістдесяти мільйонів доларів. Штольня була завершена на двадцять першому році.

Після того, як проклали французьку та американську лінії, вартість будівництва значно зменшилася. Щомісяця можна було звільняти тисячі робітників. І все ж тунель поглинав ще цілі мільярди. Етель угатила в нього усе своє величезне багатство, до останнього цента! Якби раптом виявилося, що завершити тунель не пощастить, вона того ж таки дня пішла б у старці. Сам Ллойд уклав у тунель такі суми, що, аби втриматися, мусив закликати на допомогу всі свої стратегічно-фінансові здібності.

Найбільше клопоту завдавали атлантичні лінії з їхніми довжелезними відстанями. З року в рік люди, обливаючись потом, день і ніч несамовито боролися з кам'яними породами. І чим глибше вони проникали, тим важче було налагоджувати роботу транспорту й постачання провізією, до того ж і тут штольні прокладали поки що одинарні. На цій ділянці ворогом тунельників була не вода, а висока температура. Штольні заходили тут на глибину шість тисяч метрів під рівнем моря. Спека стояла така жахлива, що для кріплення використовували не дерево, а лише залізо. Повітря у гарячій, глибокій і довгій штольні було погане ще й тому, що тільки подвійні штольні давали змогу забезпечувати до певної міри стерпну вентиляцію. Через кожні десять кілометрів доводилося вирубувати в породі станції, де цілодобово працювали холодильні установки, озонатори й повітряні насоси.

Такої тяжкої, грандіозної роботи людина ще не виконувала.

З двох протилежних боків усе глибше вгризалися бурові машини. «Товстий Мюллер» посувався від Азорських, Штром — від Бермудських островів. Штром робив надлюдську роботу. Тунельники його не любили, проте були від нього в захваті. Цей чоловік міг цілими днями працювати без їжі, питва і сну. Майже щодня він бував у штольні й годинами особисто керував проходкою. Іноді Штром не виходив із розпеченої штольні по кілька днів. Робітники прозвали його «російським чортом».

Щодня штольні випльовували по чотири тисячі вагонів каміння на Азорську станцію і по три тисячі вагонів — на Бермудську. Виростали величезні площі суходолу. Рифи, піщані коси, мілини, острови зливалися в суцільний материк. Це була зовсім нова земля, створена Алланом. Його інженери споруджували сучасні портові будівлі, моли, хвилерізи, доки й маяки. До гавані тепер могли заходити найбільші пароплави. Його архітектори, мов чародії, обертали сміття на нові міста. Готелі, банки, магазини, церкви, школи — все було новісіньке! Але всі п'ять нових міст Аллана мали одну характерну ознаку: в них не було жодної зелені. Вони стояли на смітті, гнейсі й граніті — сліпучі дзеркала на сонці й хмаровища куряви на вітрі. Однак через десять років вони мали зазеленіти так само, як і решта міст: тут були передбачені площі, парки й сади, як у Лондоні, Парижі чи Берліні. Землю будівельники привозили пароплавами; Чілі посилало селітру, море дарувало водорості. Привозили й дерева та всілякі рослини. І справді, то тут, то там уже виднілися примарні сквери з запорошеними пальмами, деревами та травичкою.