Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Ні, свободи я не прагнув. Я прагнув лише виходу — праворуч, ліворуч, у який завгодно бік; інших вимог я не ставив; нехай би мій вихід навіть виявився обманом; вимога скромна, тож і обман не був би аж таким великим. Рухатися вперед і вперед! Тільки не стояти на місці з піднесеними вгору лапами, втелющившись носом у дощану стінку!

Тепер я добре бачу: якби не величезний мій внутрішній спокій, я б не вирвався з тої клітки повік. І всім, чого я домігся, я справді завдячую, певно, спокою, що опанував мною після тих перших днів на судні. А спокоєм я, знову ж таки, завдячую, мабуть, людям, які мене там оточували.

Хай там що, а люди то були чудові. Я ще й досі залюбки пригадую їхню важку ходу, яка відлунювала тоді в моїй напівсонній свідомості. Вони мали звичай робити все напрочуд повільно. Якщо котрийсь із них хотів потерти собі око, він зводив руку так, немовби то була стопудова гиря. Жартували вони грубо, але щиро. До їхнього сміху завше додавався загрозливий, як на слух, кашель, хоч це ще нічого й не означало. Вони незмінно тримали в роті щось таке, що доводилося випльовувати, а куди — це їм було байдуже. І завжди нарікали, що на них перескакують мої блохи; одначе ніколи не гнівалися на мене за це серйозно; вони ж бо розуміли, що в мавпячій шерсті мають водитися блохи й що блохи добре вміють стрибати; тож люди з цим і мирилися. У вільний від служби час декотрі з них іноді всідалися півколом перед моєю кліткою; розмовляти вони не розмовляли, тільки часом щось буркали одне одному, випроставшись на ящиках, попахкували люльками; досить було мені бодай ворухнутись, як вони ляскали себе по колінах; а час від часу котрийсь із них брав палицю й лоскотав мене там, де мені було приємно. Якби тепер мені запропонували вирушити на тому судні в плавання, я б запевне відмовився, але так само запевне я знаю й те, що з тією середньою палубою у мене пов’язані спогади не лише жахливі.

Спокій, який опанував мною серед тих людей, насамперед стримував мене від будь-яких спроб утекти. Нині, коли я розмірковую про це, мені здається, що я тоді принаймні передчував: якщо я хочу лишитися живим, то маю знайти який-небудь вихід, але полягатиме цей вихід не у втечі. Не певен уже, чи пощастило б мені втекти, однак гадаю, що пощастило б; мавпа, либонь, завше може втекти. Тепер зуби в мене вже такі, що навіть лускати звичайні горіхи доводиться обережно, хоча тоді я рано чи пізно, мабуть, перегриз би замок на дверцятах. Я цього не зробив. Та й чого б я цим домігся? Мене, щойно я вистромив би голову з дверцят, відразу б упіймали й замкнули до клітки ще гіршої; або, якби мені вдалося непомітно втекти до інших тварин — скажімо, до удавів, клітка яких стояла навпроти, — то я спустив би дух у їхніх обіймах; або пощастило б мені, скажімо, навіть дістатися аж на верхню палубу й вистрибнути за облавок, у такому разі я трохи погойдався б на хвилях світового океану, а потім пішов би на дно. Усе це були б акти відчаю. Я годі не розмірковував так по-людському, але під впливом середовища поводився так, немовби й справді розмірковую.

Не розмірковував, зате спостерігав за всім, либонь, дуже спокійно. Я бачив, як на палубі снували туди-сюди люди — щоразу ті самі обличчя, ті самі рухи, нерідко мені навіть здавалося, що то ходить та сама людина. Та людина — або ті люди — пересувалися, отже, безперешкодно. Переді мною замріла висока мета. Ті люди не обіцяли мені, що коли я стану таким, як вони, то ґрати мої відчиняться. Ніхто не обіцяє того, що наперед здається нездійсненним. Але опісля, щойно воно здійсниться, дістаєш і обіцянки, на які так марно сподівався доти. А в самих тих людях не було нічого такого, що мене аж так приваблювало б. Якби мене цікавила ота вже згадана свобода, то я запевне віддав би і перевагу океанським хвилям перед тим виходом, який прозирав у похмурих людських поглядах. Так чи так, а я стежив за тими людьми вже задовго до того, як почав замислюватися над такими речами, й саме мої спостереження, нагромаджуючись, штовхали мене на певний шлях.

Наслідувати людей було дуже легко. Плювати я навчився вже в перші дні. Згодом ми почали плювати один одному межи очі; різниця між нами полягали лише в тому, що я свою фізію облизати міг, а люди — ні. Люльку я вельми скоро навчився смоктати, як запеклий курець, а коли потім ще й притискав великим пальцем тютюн у головці, то вся середня палуба від захвату аж вищала; ось тільки довго не міг я збагнути, чим відрізняється натоптана люлька від порожньої.

Та найбільше клопоту мені завдавала горілка. Дух її був нестерпний; я щосили намагався перебороти себе, але зробити це пощастило аж за кілька тижнів. Хоч як дивно, але до тієї моєї внутрішньої боротьби люди ставилися поважніше, ніж до будь-чого іншого в мене. Навіть у спогадах я не відрізняю тих людей одне від одного, пам’ятаю лишень, що один там раз по раз підходив до моєї клітки — сам або з товаришами, вдень і вночі, будь-якої години; він ставав з пляшкою перед кліткою і давав мені уроки. Мій учитель не міг мене збагнути, він намагався розгадати загадку мого буття. Чоловік неквапно відкупорював пляшку і пильно вдивлявся в мене, переконуючись, чи я його зрозумів; сказати правду, я щоразу не зводив з нього завороженого, нетерплячого погляду; серед людей ще жоден інший учитель на всій земній кулі не мав такого старанного учня, як я. Відкупоривши пляшку, він підносить її до рота; я не відриваю від нього очей, стежу за кожним його рухом; ось він, задоволений мною, киває головою й притискає пляшку до губів; тоді я, у захваті від поступового прозріння, з радісним виском заходжуюся чухмаритись де попало; чоловік з насолодою робить перший ковток, а я, згораючи від нетерплячки, у розпачі, що не можу зробити так, як він, гиджу у клітці просто під себе, і це, знову ж таки, неймовірно тішить мого вчителя; нарешті він далеко відводить від себе руку з пляшкою, а тоді різко знов підносить її до рота й, відкинувши назад голову — задля науки навіть далі, ніж треба, — одним духом вихиляє горілку до дна. А мені, геть змученому глибокою жагою, вже не сила дивитися на нього, і я знесилено повисаю на ґратах; тоді він завершує теоретичну частину курсу тим, що поплескує себе по череву й шкірить зуби в усмішці.

Аж тепер починається власне практика. Та чи не перевтомила мене теорія? Авжеж, схоже, перевтомила. Така вже моя доля. І все ж я, скільки стає сил, тягнуся рукою до поданої пляшки й, тремтячи всім тілом, заходжуюсь її відкупорювати; це мені вдається, і я помалу відчуваю приплив нових сил; я підношу пляшку — майже точнісінько так само, як це робить учитель, — приставляю її до губів і… з відразою кидаю на підлогу; атож, з відразою, хоч вона й порожня, від неї лише відгонить горілкою. Кидаю на превеликий жаль моєму вчителеві й на ще більший жаль мені самому; ні його, ні мене не втішає навіть те, що я, відкинувши пляшку, ніколи не забуваю старанно поплескати себе по череву й ошкірити зуби в усмішці.

Здебільшого так і минали наші уроки. Та ось що робило честь моєму вчителю: він ніколи на мене не гнівався; щоправда, іноді таки тицяв запаленою люлькою мені в шерсть і робив це доти, доки шерсть починала тліти й то саме в такому місці, де мені важко було її погасити; але потім він сам гасив її своєю величезною доброю рукою; вчитель на мене не гнівався, ні, він розумів, що проти мавпячої натури ми з ним боремося на одному боці й що найтяжчі випробування випали на долю мою.

Зате яка ж то була перемога для мене і, певна річ, для нього, коли одного чудового вечора на очах у численних глядачів — очевидно, тоді було якесь свято, бо на палубі грав грамофон, а поміж людьми походжав офіцер, — коли того вечора я, отже, саме тієї хвилини, як за мною ніхто не спостерігав, схопив одну з повних пляшок, через недогляд залишену біля моєї клітки, а тоді, викликаючи в публіки чимдалі більший захват, натренованими рухами відкоркував її, підніс до рота й без вагань, навіть не скривившись, тільки закотивши під лоба очі, вихилив горілку до самісінького дна, аж у горлянці забулькало, мов у справдешнього п'яниці; порожню пляшку я відкинув убік уже не як зневірений невдаха, а як майстер своєї справи; і хоч поплескати себе по череву я й забув, зате, відчувши, що в мене зашуміло в голові й уже не в змозі стриматися, коротко й виразно вигукнув: «Агей!» — інакше кажучи, забалакав людською мовою! Завдяки цьому вигуку я одним стрибком перескочив до людської спільноти, й відлуння: «Послухайте, та він-бо розмовляє!» — солодким цілунком торкнулося мого геть спітнілого тіла.

Наголошую ще раз: наслідувати людей мені зовсім не хотілося; я наслідував їх лише через те, що шукав якого-небудь виходу, інших причин у мене не було. До того ж та перша моя перемога дала не багато. Людський голос я відразу потому втратив, і повернувся він аж через кілька місяців; а ось відраза до горілки прокинулася навіть із новою силою. І все ж таки мій шлях у житті визначився, звичайно, раз і назавжди.

Незабаром у Гамбурзі, коли мене передали моєму першому дресирувальникові, я побачив перед собою таку альтернативу: або зоопарк, або вар’єте. І я не вагався. Я сказав собі: «Зроби все, щоб потрапити до вар’єте; це — вихід; зоопарк — то не що інше, як ще одна клітка; якщо попадеш до неї, тобі гаплик».

І я, шановні добродії, почав учитися. Ох, та що там казати; коли треба, доводиться вчитись; якщо хочеш знайти вихід, мусиш учитись; учитися, незважаючи ні на що. Треба самому брати в руки батога й нещадно вибивати з себе найменший опір. Мавпячий дух вилітав з мене так стрімко, що мій перший навчитель і сам мало не обернувся на мавпу, дресирування довелося припинити, бо його поклали до лікарні. На щастя, невдовзі він звідти вийшов.

Але мені знадобилося багато вчителів, іноді я навчався навіть у кількох одночасно. А коли вже трохи впевнився у своєму хисті, коли мої успіхи набули розголосу, а моє майбутнє вже почало набувати виразніших рис, я почав наймати собі вчителів сам; я посадив їх у п’ятьох кімнатах, розташованих одна за одною, і навчався в усіх одночасно, без упину перебігаючи з однієї до іншої.

Які то були успіхи! Світло знань звідусіль проникало в мій мозок і пробуджувало його від сну! Не заперечуватиму, я був щасливий. Але й не приховуватиму: свої досягнень я не переоцінював ані тоді, ані переоцінюю їх і поготів тепер. Завдяки досі небаченим на землі зусиллям я досяг освітнього рівня середнього європейця. Сама собою ця обставина — може, й суща дрібниця, але для мене вона важлива тим, що дала змогу вирватися з клітки й виявилася таким потрібним мені виходом — виходом у люди. У нашій мові є чудовий вислів: «сховатися в кущі»; саме це я й зробив — сховався в кущі. Іншого шляху я не мав, якщо не забувати про те, що свобода мені не світила.

Розмірковуючи тепер над пройденим шляхом та його дотеперішньою метою, я не відчуваю ні жалю, ні втіхи. Ось я напівсиджу-напівлежу у кріслі-гойдалці, руки в кишенях штанів, на столі — пляшка вина, й дивлюсь у вікно. Коли до мене приходять гості, я приймаю їх, як і годиться. У передпокої сидить мій імпресаріо; якщо мені потрібно що-небудь йому сказати, я дзвоню, а він приходить і вислуховує мене. Майже щовечора я виступаю, і мої сценічні успіхи вже навряд чи потребують поліпшення. Коли пізно ввечері я повертаюся додому після бенкету, прийняття десь у науковому товаристві чи після затишної вечірки, вдома на мене очікує мавпочка-шимпанзе, і я розважаюся з нею на мавпячий лад. Удень я бачити її не бажаю; річ у тім, що в її погляді прозирає божевілля збитої з пуття дресированої тварини; ніхто, крім мене, цього не помічає, а мені дивитися на це несила.