Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

У кінці зали хтось зойкнув, К. замовк і прикрив очі рукою, аби роздивитися, що там, бо білуватий туманець, омитий каламутним світлом, що сіялося з вікон, сліпуче полискував. Здається, там щось сталося з пралею, її, як вона ще тільки заходила до зали, К. одразу вважав за перешкоду. Годі було дізнатися, винна вона чи невинна, К. тільки бачив, що якийсь чоловік затяг її в куток за дверима й притис до себе. Проте зойкнула не вона, а чоловік, що дивився на стелю, широко роззявивши рота. Навколо них утворилося невеличке коло, найближчі слухачі з галереї, здається, тішилися, що ту поважну тишу, яка завдяки К. запланувала на зборах, порушено таким чином. Корячись першому враженню, К. хотів підбігти туди, гадаючи, ніби всі мають бути зацікавлені, щоб відновити лад і принаймні вивести отих двох із зали, проте перші ряди перед ним навіть не ворухнулись, ніхто не посунувся, ніхто не дав К. дороги. Навпаки, його затримали, старі вчепилися йому в руки, чиясь рука — К. не мав часу обернутись — схопила його ззаду за комір. K., власне, вже й не думав про тих двох, — адже тепер обмежують його особисту свободу, справді вірять, що він заарештований, — і він, ні на кого не зважаючи, зіскочив з помосту. Тепер він віч у віч зіткнувся з натовпом. Невже він не роздивився тих людей? Невже він приписав своїм словам завелику силу? Невже він усе переплутав, поки виголошував промову, а тепер, як дійшло до висновків, упивається тією плутаниною? Що за обличчя навколо нього! Малі чорні очиці перелякано бігають, щоки пообвисали, мов у п’яниць, довгі бороди жорсткі та ріденькі, тож як схопити за них, волосся й нема — тільки затиснутий кулак. А під бородами, — для К. то було справжнє відкриття, — полискують на комірцях різноманітні за формою та барвою нашивки. Скільки око сягало, ті нашивки мав кожен. Усі належали до одного гурту, ділячись про людське око на праву та ліву партії, а коли К. зненацька обернувся, то побачив такі самі нашивки на комірі слідчого, що, склавши руки, спокійно приглядався до зали.

— Отже, — закричав K., здіймаючи руку догори, бо несподіване відкриття потребувало розголосу, — ви всі, як я бачу, службовці, ви та скорумпована зграя, яку я критикував, вас зігнано сюди як слухачів та шпигунів, поділено начебто на партії, щоб одна плескала, аби випробувати мене, ви прагнули подивитись, як спокушають невинного! Ні, ви прийшли сюди не даремно, сподіваюсь, ви або плекали думку, що комусь із вас доручать стати на захист невинного, або, — пусти, бо вдарю! — крикнув К. котромусь стариганеві, що трусився всім тілом і надто близько підступив до нього, — або таки справді чогось навчилися. Отже, бажаю вам щастя у вашій кар’єрі! — К. притьмом схопив капелюха скраю на столі й серед загальної тиші, що, хай там як, свідчила про цілковиту несподіванку, став тиснутись до виходу. Однак слідчий виявився ще проворнішим, бо вже чекав його під дверима.

— Хвилиночку! — мовив він. К. зупинився, проте дививсь не на слідчого, а на двері, які вже тримав за ручку. — Я хочу звернути вашу увагу, — провадив далі слідчий, — що сьогодні — ви, певне, ще й не усвідомили цього — ви позбавили себе тієї переваги, яку майже завжди надає заарештованому допит.

K., не повертаючи голови, засміявся.

— Ганчірко! — гукнув він. — Я дарую вам усі допити! — Відчинив двері і збіг сходами вниз. Позаду загомоніло, неначе розкуте, зборисько, певне, обговорюючи, мов студенти, все бачене й чуте.

Розділ 3 У порожній залі засідань. Студент. Канцелярія суду

Увесь наступний тиждень К. щодня чекав нового повідомлення, він не йняв віри, що його відмову ставати на допит сприйняли так буквально, і коли у суботу ввечері йому так і не принесли сподіваної звістки, К. подумав, ніби його, припускаючи, що він здогадається, запрошено до того самого будинку на ту саму годину. В неділю К. знову пішов туди, цього разу вже не плутаючись на сходах та в коридорах, дехто з пожильців, упізнавши його, привітався з ним біля своїх дверей, але К. не мав потреби розпитувати й хутко піднявся до потрібних дверей. На його стукіт двері одразу відчинили, і K., не дуже придивляючись до знайомої жінки, що зупинилась коло дверей, хотів іти до сусідньої кімнати.

Сьогодні нема засідання, — сказала жінка.

— Як це нема засідання? — запитав K., не ймучи віри. Проте жінка переконала його, широко розчахнувши двері. Зала справді була порожня і через те здавалась іще злиденніша, ніж минулої неділі. На столі, що й тепер стояв на помості, лежало кілька книжок.

— Можна подивитися книжки? — запитав К., і не тому, що зацікавився, а тому, що прагнув бодай трохи виправдати свій недоречний прихід.

— Ні, — не дозволила жінка і знову зачинила двері. — Не можна, книжки належать слідчому.

— Ага, — кивнув головою K., — напевне, то кодекси законів, а природа цього правосуддя така, що судять не просто невинну людину, а ще й необізнану.

— Так і треба, — відказала жінка, не зрозумівши його як слід.

— Ну, тоді я піду, — зітхнув К.

— А слідчому щось переказати? — запитала жінка.

— Ви його знаєте? — здивувався К.

— Звісно, мій чоловік служить при суді.

Аж тепер зауважив K., що кімната, в якій минулого разу стояв тільки шаплик, тепер перетворилась на цілком обставлене помешкання. Жінка помітила його подив і пояснила:

— Так, ми тут живемо безкоштовно, проте в дні засідань мусимо звільняти кімнату. Посада мого чоловіка пов’язана з багатьма невигодами.

— Мене дивує не так кімната, — лихим оком подивився K., — як те, що ви одружені.

— Ви, певне, натякаєте на ту оказію на останньому засіданні, що урвала вашу промову? — спитала жінка.

— Авжеж, — заквапився говорити K., — сьогодні все вже минуло й майже забулось, але тоді я страшенно розгнівався. А тепер я ще чую, що ви заміжня жінка.

— Те, що ваша промова урвалася, вам анітрохи не зашкодило. Після того про вас однаково говорили дуже неприхильно.

— Може, й так, — кивнув K., — але це не зменшує вашої провини.

— А от мені прощають геть усі, хто знайомий зі мною ближче, — пояснювала жінка, — бо той, хто обняв мене тоді, віддавна переслідує мене. Я, може, загалом і неприваблива, але він завжди мене жадає. Тут від нього нема як відборонитись, навіть мій чоловік уже змирився: якщо він не хоче втратити своєї посади, то мусить терпіти, бо той нахаба — студент і з часом може здобути велику владу. Він завжди чіпляється до мене, а перед тим, як ви прийшли, саме пішов кудись.

— Бачу, тут усюди діється казна-що, — мовив К., — я навіть не дивуюсь.

— Ви хочете змінити тут щось на краще? — повільно запитала жінка, пильно придивляючись до K., немов казала те, що могло стати небезпечним як для неї, так і для нього. — Для себе я зробила такий висновок ще з вашої промови, вона мені дуже сподобалась. Я чула, правда, тільки частину, бо початок пропустила, а під кінець лежала зі студентом на підлозі. Тут так гидко, — додала вона після паузи, беручи К. за руку. — Ви вірите, що вам пощастить змінити щось на краще?

К. засміявся і трохи поворушив рукою, відчуваючи її м'які пальці:

— Власне, я не збиравсь, як ви кажете, міняти тут щось на краще, і якби ви, скажімо, розповіли про це слідчому, вас би висміяли, а то й покарали. Звичайно, з власної волі я й справді не втручався б у ці справи, потреба вдосконалити правосуддя ніколи не заважала б мені спати. Але через те, що мене нібито заарештовано, — а мене справді заарештовано, — я був змушений говорити про такі речі, щоправда, задля себе самого. Якщо я при цьому зможу стати в пригоді ще й вам, то, звісно, робитиму це з охотою. Не з самої любові до ближнього, а й тому, що ви теж спроможні допомогти мені.

— Як я вам допоможу? — запитала жінка.

— Покажете мені, наприклад, книжки, що лежать там на столі.

— Та певне ж! — гукнула жінка і якнайшвидше потягла К. за собою. То були старі, пошарпані книжки, одна майже роздерта посередині палітурка трималась на самих нитках.

— Яке тут усе брудне, — похитав головою K., а жінка, піднявши фартух, проворним рухом бодай змела порох із книжок, перше ніж К. доступився до них. К. розгорнув верхню книжку, показався непристойний малюнок. Голі чоловік та жінка сиділи на канапі, про задум художника неважко було здогадатись, але його невправність була така разюча, що на малюнку можна було добачити лише дві надміру натуралістичні постаті, які сиділи занадто прямо, в внаслідок порушення перспективи були обернені мало не в різні боки. К. далі й не гортав, а подививсь на титульний аркуш другої книжки, то був роман із назвою «Нещастя, яких зазнала Ґрета від свого чоловіка Ганса».