Твори у п'яти томах. Том 2

А генеральші чорнобровій

Що тепер снилося, то ми

Оце й розкажемо.

Перед іконою пречистої

Горить лампада уночі.

Поклони тяжкії б’ючи,

Ридала, билася… нечистую

Огненную сльозу лила.

Вона благала пресвятую,

Щоб та її… щоб та спасла,

Щоб одуріть їй не дала —

Пренепорочная! І всує.

Молитва їй не помогла:

Вона, сердешна, одуріла,

Вона, небога, полюбила

Свого Петруся. Тяжко їй!

Душі негрішній, молодій!

Та що ж робить? Не стало сили,

Сердега разом одуріла.

Та й як його одній святії

Прожити літа молодії?

Вони ж не вернуться! Як хоч,

А лихо, кажуть, перескоч,

А то задавить. Генеральша

Не перескочила, бо їй

Хотілось жити, молодій!

Хотілося б… Густенька каша,

Та каша, бачте, та не наша,

А паш несолений куліш —

Як знаєш, так його і їж.

«Петрусю! Друже мій єдиний!

Моє ти серце! мій ти сину!

Рятуй мене, рятуй! рятуй!

О матер божая! розкуй

Мою ти душу!» І ридала,

І батька, й матір проклинала,

І все на світі. А Петрусь,

Її єдиная дитина,

Гуляв собі пренеповинний

В саду та арію якусь

Мугикав стиха. Більш нічого

Петрусь не бачив. А небога

Сама не знає, що робить?

І що їй діяти з собою?

Або сховатись під водою,

Або принамені розбить

О стіну голову…

«Поїду в Київ, помолюся.

Молитва, може, прожене

Диявола… О! мій Петрусю!

Молитва не спасе мене,

Я у Дніпрові утоплюся!»

Моліте господа, дівчата,

Моліте господа, щоб мати

І вас отак не завдала

За генерала, за палати

І вас отак не продала.

Любітесь, діточки, весною.

На світі є кого любить

І без користі. Молодою,

Пренепорочною, святою

В малій хатині буде жить

Любов та чистая. І буде

Святий покой ваш стерегти

І в домовині. Що ж то буде

З превосходительною? Що ти

Тепер робитимеш з собою,

З своєю божою красою?

Хто стерегтиме твій покой,

Украдений твоїм Петрусем?

Хіба архістратиг? [105] Та й той

Не встереже тепер. Боюся,

І вимовить боюсь тепер

Твоє грядущеє…

У Київ їздила, молилась,

Аж у Почаєві була.

Чудовная не помогла,

Не помогла святая сила.

А ти аж плакала, молилась —

105

Архістратиг (грецьк.) — головний начальник війська; за біблійною легендою, один з семи начальників над ангелами.

Та й занехаяла. Везла

Назад гадюку в серці люту

Та трошки в пляшечці отрути.

Не їла три дні й не пила,

Вернувшись з прощі. І три ночі

Не спала; впали карі очі,

Засохли губи; і вночі

Щось ходя шепче, сміючись.

Аж тиждень так собі нудила,

А потім трути розвела

І генерала напоїла

Та й спать, упоравшись, лягла.

«Тепер старого поховаю,

А молодого привітаю

Та й буду жить собі та жить,

Петруся-серденько любить»,—

Подумала чи то сказала.

Хотіла спать, але не спала.

І ждала світу, і дожить

До світу божого боялась.

І задзвонили вранці-рано

По генераловій душі;

Заговорили щось погане,

До генерала ідучи

Прощатись, люде. Аж гуде,

З усіх усюд народу йде,

Та щось шепочуть про отруту

І судових неначе ждуть,

І разом стихли на минуту.

Приїхали; ножі беруть,

І генерала розчиняють,

І яд находять в животі.

Громада глухо присягає.

Заприсягла. Питає суд:

«Тепер скажіте, християни,

Хто отруїв його?» Гудуть,

Мов стиха дзвони: «Пані! Пані!»

Громада зично загула.

Тойді на ганок вихожає

І до громади промовляє

Петрусь. І каже: «Я зробив,

Я генерала отруїв,

А ви не знаєте нічого!»

Взяли Петруся молодого

Та в город в путах одвезли.

Його недовго мордували

В тюрмі, в суді, а в добрий час

В кайдани добре закували,

Переголили про запас;

Перехрестивсь, отак убраний,

І поволік Петрусь кайдани

Аж у Сибір…

[Перша половина 1850,

Оренбург]

«Мені здається, я не знаю…»

Мені здається, я не знаю,

А люде справді не вмирають,

А перелізе ще живе

В свиню абощо та й живе,

Купається собі в калюжі,

Мов перш купалося в гріхах.

І справді так. Мені байдуже

За простих сірих сіромах,

Вони і господом забуті!

Так що ж мені тут гріти-дути! [106]

А де оті?? Невже в сажах

Годує хам собі на сало?

А може, й так? Добра чимало

Вони творили на землі,

Ріками сльози розлили,

А кров морями. Люде знають.

Кого годують, доглядають.

І що ж ви скажете: за славу

Лили вони моря кроваві.

106

Гріти-дути — В цьому контексті означає переживати, турбуватися.

Або за себе? Ні, за нас!

За нас, сердешних, мир палили!

Поки їх в саж не засадили.

Якби не те, то певне б пас

Свинар в толоці. Кляті! кляті!

Де ж слава ваша?? На словах!

Де ваше золото, палати?

Де власть великая? В склепах,

В склепах, поваплених катами

Такими ж самими, як ви,

Жили ви лютими звірми,

А в свині перейшли!..

Де ж ти?

Великомучениче святий? [107]

Пророче божий? Ти меж нами,

107

Великомучениче святи й. — Тут мається на увазі великий російський поет М. Ю. Лєрмонтов (1814–1841), творчість якого Шевченко дуже шанував.