Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Ти знайшов ліки, — сказав йому Томас Хадсон. — Та ти ж просто диво, а не кіт.
Обмивши капсулу з карафи, що стояла біля ліжка, а тоді проковтнувши її і запивши водою, він лежав і відчував, як йому помалу легшає, і хвалив Цапа, а той вдоволено муркотів у відповідь, і відтоді саме слово «ліки» стало для нього магічним.
У морі Томас Хадсон думав не лише про Бойза, а й про Цапа. Але в Цапові не було нічого трагічного. Хоч йому й випадали по-справжньому лихі години, проте він завжди лишався цілий і, навіть зазнавши тяжкої поразки у найстрашніших бійках, ніколи не був жалюгідним. Навіть коли не міг дійти до будинку й лежав під манговим деревом біля тераси, засапаний і такий мокрий від поту, що видно було, які великі в нього лопатки і які вузькі й худі боки, — лежав, не в змозі поворухнутись, хапаючи ротом повітря, — навіть
А Бойз поводився дедалі гірше. Того вечора, коли вони з Цапом застукали його на алігаторовій груші, він допізна блукав десь поза домом і не з'явився навіть тоді, коли господар ліг спати. Томас Хадсон спав тоді у віддаленому кінці будинку, на широкому ліжку в кімнаті, що мала у всіх трьох зовнішніх стінах великі вікна, крізь які линув уночі свіжий вітерець. Прокидаючись серед ночі, він чув голоси нічних птахів, і тієї ночі так само лежав без сну й слухав, коли раптом почув, як Бойз скочив знадвору на підвіконня. Бойз був тихий кіт, але, опинившись там, він одразу ж занявчав, кличучи господаря, і Томас Хадсон підійшов до вікна й відхилив протимоскітну сітку. Бойз скочив до кімнати. В зубах у нього були два садових пацюки.
У місячному світлі, що линуло крізь вікно, кидаючи поперек широкого білого ліжка тінь від стовбура сейби, Бойз почав бавитися з пацюками. Він підстрибував і крутився, підбирав їх лапами й ганяв по підлозі, а тоді відтягав одного вбік і, на мить причаївшись, кидався на другого, і все це так само завзято, як колись, коли був ще кошеням. Потім поніс їх до ванної, і невдовзі Томас Хадсон відчув, як він скочив на ліжко.
— То ти лазив по деревах не для того, щоб їсти манго? — спитав його господар.
Бойз потерся об нього головою.
— Виходить, ти полював і сторожив нашу власність? Ах ти ж Мій любий друзяко! Ну, а їсти ти їх не збираєшся?
Бойз лише терся головою об господаря та безгучно муркотів, а потім, стомлений ловами, заснув. Але спав неспокійно, а вранці навіть не глянув на тих двох дохлих пацюків.
Уже почало розвиднятись, і Томас Хадсон, що так і не зміг заснути, спостерігав, як займається на світ і як сірі стовбури королівських пальм поступово вирізняються із сірої світанкової імли. Спочатку він бачив тільки стовбури та обриси їхніх крон. Потім, коли ще трохи розвиднілось, побачив, що пальми гнуться під сильним вітром, а ще згодом, коли за пагорбами почало сходити сонце, стало видно, що стовбури пальм білясто-сірі, їхні розколошкані вітром крони — яскраво-зелені, трава на пагорбах — руда від зимової посухи, а вапнякові верхівки далеких пагорбів неначе вкриті снігом.
Він підвівся з підлоги, взув мокасини, накинув на плечі стару картату куртку і, залишивши Бойза спати на ковдрі, перейшов через їдальню до кухні, що містилась у кінці північного крила будинку. Надворі все бурхав вітер, і голі віти фламбойянового дерева бились об стіни й вікна. В льодовнику не виявилось ніякої їжі, і в кухонній коморі теж нічого не було, крім спецій, бляшанки з американською кавою, ще однієї з ліптонівським чаєм та пляшки арахісової олії. Кухар-китаєць щоранку купував на базарі харчі на день. Томаса Хадсона не чекали, і китаєць Уже, напевне, пішов по харчі для слуг. Тільки-но з'явиться хтось із хлопців, подумав Хадсон, пошлю його до селища купити фруктів і яєць.
Він скип'ятив води, запарив у чайнику чай і поніс його з чашкою та блюдечком назад до кімнати. Сонце вже підбилося вгору, і кімнату заливало світло, а він сидів у великому кріслі, пив чай і в свіжому та яскравому зимовому сонячному світлі розглядав картини на стінах. Мабуть, треба деякі перевісити, подумав він. Найкращі висять у спальні, а я тепер ніколи там не буваю.
З його крісла кімната здавалася після катера просто-таки величезною. Він не знав, яка вона завдовжки. Власне, коли замовляв мату на підлогу, то знав, а потім забув. Та хоч би яка вона була, а цього ранку однаково здавалася втричі довшою. Такі речі одразу помічаєш свіжим оком, повернувшись на берег, — оце та ще те, що льодовник порожній. Зате відчуття, ніби все хитається, як ото катер у
неосяжному морі, розбурханому шаленим північно-західним вітром, що знявся супроти потужної течії, тепер зовсім зникло. Відійшло кудись далеко від нього, як і саме море. Він міг побачити море й тепер, видивляючись із відчинених дверей цієї білої кімнати чи з вікон ген через пагорби, порослі деревами й перетнуті стрічкою шосе, і через дальші голі пагорби, що колись були для міста природними укріпленнями, і через гавань та біле місто за нею. Але звідси море було лише синім маревом за далеким білим обширом міста. Воно було тепер таке ж далеке, як і все, що відійшло в минуле, і навіть підлога вже не хиталася під ногами, і він волів, щоб так воно все й лишалось, аж поки настане час знову виходити в море.А найближчі чотири дні нехай у ньому гуляє німчура, подумав він. Цікаво, чи підпливає до них близько риба й чи ходить навкруги, коли вони стоять на глибині за такої негоди? І як глибоко сягає шторм? У цих водах риба є на будь-якій глибині, хоч би куди вони поринули. І їй, напевне, дуже цікаво. Днища підводних човнів мають бути доволі брудні, і риба неодмінно крутитиметься навколо. А втім, можливо, що не такі вже й брудні, коли взяти до уваги, яким курсом вони ходять. Але риба однаково крутитиметься. Він на мить уявив собі, як там сьогодні у відкритому морі, де здіймаються сині гори води і вітер зриває з їхніх гребенів білу піну, але зразу ж відігнав від себе це видиво.
Він простяг руку й погладив кота, що досі спав на ковдрі. Той прокинувся, позіхнув і випростав передні лапи, а потім знову скрутився клубочком.
— Я ніколи не мав дівчини, що прокидалася б разом зі мною, — сказав Томас Хадсон. — А тепер не маю навіть і такого кота. Та вже спи собі, Бою. І потім, це паскудна брехня. Мав я таку дівчину, і вона прокидалася разом зі мною, а то й раніше за мене. Тільки ти не знав її, та й взагалі не знав ніколи жодної путящої жінки. Не пощастило тобі, Бою. То й пропади все пропадом. А знаєш що, Бою? Треба б нам знайти якусь милу, хорошу жінку. Ми могли б обидва закохатися в неї. Якби ти зміг її утримувати, нехай би вона була твоя. Але я ніколи ще не бачив жінки, що могла б довго прожити, харчуючись садовими пацюками.
Чай на якийсь час заглушив у ньому голод, та потім йому знову страшенно захотілося їсти. В морі він би вже годину тому добряче поснідав, а за годину перед сніданком, може, ще й кухоль чаю випив би. Коли вони вчора йшли назад, катер так кидало, що куховарити було неможливо, і він, не сходячи з містка, з'їв два бутерброди з солониною і товстими кружальцями сирої цибулі. А тепер був страшенно голодний і роздратований, що в кухні нічого не знайшлося поїсти. Треба купити консервів і тримати їх на такі випадки, подумав він. Але тоді доведеться поставити на буфет замок, щоб бути певним, що їх тут не поїдять без мене, а я терпіти не можу, коли в домі замикають їжу.
Зрештою він налив собі шотландського віскі з содовою, сів у крісло і взявся читати газети, що назбиралися за його відсутності, відчуваючи, як віскі притуплює голод і вгамовує нервове збудження перших годин, проведених удома. Сьогодні можеш напитися, коли хочеш, сказав собі Томас Хадсон. Після того, як складеш звіт. Якщо і вдень буде такий холод, у «Флорідіті» навряд чи збереться багато людей. Та все одно приємно буде посидіти там знову. Він не міг вирішити, де йому пообідати: там-таки чи в «Пасіфіко». В «Пасіфіко» теж холодно, подумав він. Але я надягну светр і пальто, а там є столик під стіною біля прилавка, куди не задуватиме вітер.
— Шкода, що ти не любиш їздити, Бою, — мовив він до кота. — А то б гульнули ми з тобою на славу.
їздити Бой не любив. Йому щоразу здавалося, що його повезуть до ветеринара. Ветеринарів він і досі боявся. Зате Цап їздив би в машині залюбки, подумав Томас Хадсон. І на катері, певно, плавав би залюбки, якби не бризки. Треба б піти випустити їх усіх. Шкода, що я не зміг привезти їм якогось гостинця. Якщо знайду сьогодні в місті котячу м'яту, неодмінно куплю, і нехай увечері Цап, і Віллі, і Бой п'яніють донесхочу. Десь у шафі в котячій кімнаті ще має бути трохи м'яти, якщо вона не пересохла й не втратила сили. В тропіках вона дуже швидко втрачає силу, а в тій, яку вирощують на грядках, її взагалі немає. А добре було б, якби й ми, не коти, мали щось таке саме нешкідливе, як котяча м'ята, і з такою самою дією, подумав він. Чому в нас немає якогось подібного зілля, щоб ми могли й собі отак безболісно п'яніти?