Твори в 4-х томах. Том 4

— Оці з чорними кінчиками — до автомата, — сказав Томас Хадсон. — Дякую, докторе, за те, що витягли їх.

— Завжди до ваших послуг, — мовив Ара. — Та, що пробила потилицю, вийшла навиліт, і я знайшов її в піску. А другу Генрі вирізав.

— Нічого страшного, — озвався Генрі. — Вітер і сонце його наче б підсушили. Однаково що пиріг різати. Зовсім не такий, як оті перші. Чому вони вбили його, Томе?

— Не знаю.

— А як ти гадаєш? — спитав Ара. — Вони спинилися тут для ремонту?

— Ні. Свій підводний човен вони втратили.

— Так, — погодився Ара. — Тим-то й забрали звідси шхуни.

— Але чому вбито цього моряка? — запитав Генрі. — Ти вже даруй мені, Томе, якщо я не дуже тямовитий. Але ти ж знаєш, я ладен зробити все, що можу, і дуже радий, що ми їх нарешті накрили.

— Ми їх ще не накрили, — сказав Томас Хадсон. — Але слід ухопили таки з біса добрячий.

— І все-таки, хто й навіщо вбив цього моряка?

— Родинні чвари, — мовив Томас Хадсон. — Чи ти бачив коли, щоб людині стріляли в поперек з любові до неї? А вже отой постріл у потилицю, хоч би хто там його зробив, то було справді добре діло.

— Можливо, їх було двоє, — сказав Ара.

— А гільзи ти знайшов?

— Ні, — відповів Ара. — Я шукав скрізь, де вони мали б бути. Навіть якщо стріляли з автомата, вони не могли залетіти далі.

— Може, це був той самий обачний мерзотник, що повизбирував гільзи й там.

— Куди вони могли податися? — спитав Ара. — Куди можна дістатись на таких шхунах?

— Їм одна дорога — на південь, — відказав Томас Хадсон. — Ти ж добре знаєш, що на північ їм не можна.

— А ми куди?

— Я намагаюся розгадати, що вони намислили, — сказав Томас Хадсон. — Але в мене обмаль фактів.

— Є трупи, є зниклі шхуни, — мовив Генрі. — А далі ти сам розважиш, Томе.

— Ще ми знаємо, яка в них зброя, а от де вони залишили свій підводний човен і скільки їх? Поклади це, додай те, що минулої ночі ми не змогли зв'язатися з Гуантанамо, і те, скільки є острівців на південь звідси, і те, коли ми востаннє заправлялися пальним. Додай сюди ще Пітерса, перемішай усе і подавай на стіл.

— Усе буде гаразд, Томе.

— Авжеж, — мовив Томас Хадсон. — Гаразд і негаразд у нашому ділі однаково що близнята.

— Але ж ти віриш, що ми їх усе-таки застукаємо?

— Безумовно, — відказав Томас Хадсон. — А тепер іди посигналь Віллі, щоб кермував сюди. Треба одвезти на катер його здобич, і нехай Антоніо готує обід. Сьогодні їстимем юшку. Аро, ти за три години маєш навозити якнайбільше води. Скажи Антоніо, щоб добре перевірив мотори. Я хочу знятися звідси ще завидна. Більш на острові нічого немає? Ні свиней, ні птиці?

— Ні, — відказав Ара. — Вони все забрали.

— Коли так, то доведеться їм усе це швидко з'їсти, бо годувати тварин немає чим і льоду теж нема. Але це німці, вони винахідливі, о цій порі року і черепах наловлять. Гадаю, ми застукаємо їх на Лобосі. Логіка підказує, що вони мають податися на Лобос. Нехай Віллі напакує скойками льодовник, а води візьмемо тільки до найближчого острова. — Він помовчав, про щось міркуючи. — Ні, перепрошую. Я не подумав. Воду возіть до заходу сонця, а знімемося з якоря, коли зійде місяць. Ми втратимо три години, зате потім вигадаємо шість.

— Ти куштував воду? — спитав Ара.

— Так, — сказав він. — Вода чиста, добра. Ти мав рацію.

— Дякую, — мовив Ара. — Ну, я піду гукну Віллі. А то він уже надто довго пірнає.

— Томе, — обізвався Генрі. — А мені лишитися тут з тобою, чи носити воду, чи що?

— Носи воду, доки геть стомишся, а тоді трохи поспи. Вночі стоятимеш зі мною на містку.

— Привезти тобі сорочку чи светр? — спитав Генрі.

— Привези сорочку й одну з отих найтонших ковдр, — сказав Томас Хадсон. — Зараз я можу спати й так: сонце гріє, пісок сухий. Але потім на вітрі стане холоднувато.

— Який тут чудовий пісок, правда ж? Ніколи не бачив такого сухого й м'якенького, наче борошно.

— Вітер за багато років намолов.

— Ми зловимо їх, Томмі?

— Ну звісно, — відказав Томас Хадсон. — Можеш не сумніватися.

— Ти пробач мені, будь ласка, що я часом такий дурний, — мовив Генрі.

— Це тобі пробачено ще від народження, — сказав Томас Хадсон. — Ти дуже хоробрий хлопець, Генрі, і я люблю тебе й довіряю тобі. І зовсім ти не дурний.

— Ти справді гадаєш, що буде бій?

— Не гадаю, а знаю. Але ти про це не думай. Думай про дрібниці. Про все те, що ти маєш зробити, й про те, як нам згаяти час, доки почнеться бій. А про бій думатиму я.

— Я постараюся виконати свій обов'язок як тільки зможу, — мовив Генрі. — От якби ще все це прорепетирувати, щоб я краще засвоїв свою роль.

— Ти й так усе добре зробиш, — сказав Томас Хадсон. — Тепер ми вже нізащо свого не пропустимо.

— Ми так довго цього чекали, — мовив Генрі.

— Чекати завжди довго, — відказав Томас Хадсон. — А найдовше — коли когось вистежуєш.

— Ти поспав би хоч трохи, — сказав Генрі. — Останнім часом ти зовсім не спиш.

— Посплю, — мовив Томас Хадсон.

— Як по-твоєму, Томе, де вони залишили свій підводний човен? — спитав Ара.

— Вони забрали звідси шхуни й повбивали тутешніх людей десь, скажімо, із тиждень тому. Отже, це напевне екіпаж того підводного човна, про який повідомляли з Камагуея. Але перш ніж покинути судно, вони мали підійти зовсім близько до цього берега. За такого вітру гумовим човном приплисти вони не могли.

— Тоді вони залишили його десь недалеко на схід звідси.

— Напевне. І коли він затонув, їх стало видно як на долоні.

— А до дому ж їм ой як далеко, — зауважив Генрі.

— Тепер буде ще далі, — докинув Ара.

— Дивні вони люди, ці німці, — промовив Томас Хадсон. — Загалом вони хоробрі, а є серед них і просто-таки чудові хлопці. Аж ось раптом маєш і отаку сволоту.

— Треба, мабуть, іти робити діло, — сказав Ара. — Поговорити можна і вночі на вахті, щоб сон не брав. А ти відпочинь, Томе.