Твори в 4-х томах. Том 4

— Еге ж, мабуть, що знаєте, — погодився Роджер. — І Том знає, і я. Та я все ж таки спробую пробити йому верхом.

— Облишмо ці богословські дебати, — сказав Джонні. — Краще нехай нам дадуть їсти.

— А що — той стариган, який водить цю лайбу по морях, ще здатен куховарити? — запитав Томас Хадсон.

— Сьогодні в нас тушкована риба, — відказав Джонні. — І кулики з жовтим рисом. Золотисті кулики.

— Так говорите, наче якийсь бісів оздоблювач, — сказав Том. — Немає на них ніякого золота о цій порі року. А де ви вполювали тих куликів?

— На Південному, коли пристали скупатися. Я двічі підманював табунець і бив їх на льоту. Маємо по два на душу.

Був гарний вечір, і, попоївши, вони сиділи на кормі, пили каву й курили сигари; до них приєдналося ще двоє з іншого катера, з гітарою та банджо, обидва непроторенні гультяї, а на темному причалі зібралися негри, і там раз по раз лунали співи. Кілька негрів заводили пісню, тоді Фред Вілсон, той, що з гітарою, починав підспівувати, а Френк Харт бренькав на банджо. Томас Хадсон співати не вмів, отож сидів, відхилившись на стільці, і слухав.

Тим часом у Боббі гульбище було в розпалі, і яскраве світло, що линуло з відчинених дверей бару, відбивалося у воді. Відплив ще тривав, і там, де на воду падало світло, раз по раз викидалася риба. Здебільшого сірі окуні, — відзначив подумки Том, — хапають кинуту на принаду риб'ячу дрібноту, яку односить відпливом. Кілька хлопчаків-негрів ловили на жилку без вудлища, і було чути, як вони розмовляють і тихо лаються, коли риба зривається з гачка, а подеколи — як хляпають на дошки причалу зловлені окуні. Окуні були великі, хлопці ловили їх на м'якуш марліна, якого ще вдень привезли рибалки на одному з катерів і тоді ж таки почепили на гак, сфотографували, зважили й розчинили.

Спів привабив на причал уже чималу юрбу, і Руперт Піндер, здоровенний негр, що, за переказами, колись сам перетяг на спині піаніно з урядового причалу аж до старого клубу, — потім той клуб змело ураганом, — і мав себе за неабиякого бійця, гукнув з темряви:

— Капітане Джоне, хлопці кажуть, що їх бере спрага!

— То купи їм чогось недорогого й корисного для здоров'я, Руперте.

— Слухаюсь, капітане Джоне, сер! Куплю рому.

— Саме це я й мав на думці, — сказав Джон. — Та, мабуть, бери одразу великий бутель. Дешевше обійдеться.

— Дуже дякую, капітане Джоне, — мовив Руперт.

Він рушив крізь юрбу, що почала швидко рідшати й подалася слідом за ним. Томас Хадсон бачив, як усі вони посунули до Роєвої пивнички.

В цю мить з одного із суден, що стояли біля причалу Брауна, з шипінням злетіла ракета і, хряснувши, спалахнула високо над протокою. За нею зашипіла друга і, пролетівши навскоси, спалахнула вже над їхнім причалом.

— От чорт! — сказав Фред Вілсон. — Треба було й нам послати когось по ракети до Майямі.

Ракети одна за одною шипіли, хряскали й осявали ніч, і ось У їхньому світлі на причалі знову з'явився Руперт із своїм супроводом, несучи на плечі великий обплетений бутель.

Хтось пустив ракету з одного із ближчих суден, і вона спалахнула над самим причалом, вихопивши з темряви юрбу, темношкірі обличчя, шиї та руки, і плескувате обличчя Руперта, і його широкі плечі та кремезну шию, і великий обплетений лозою бутель, що ніжно й гордо торкався його голови.

— Давайте кухлі, — через плече звелів Руперт супроводу. — Емальовані кухлі.

— Є тільки бляшані, Руперте, — озвався хтось.

— Емальовані кухлі, — повторив Руперт. — Дістаньте. Купіть у Роя. Ось вам гроші.

— Давай нашу ракетницю, Френку, — сказав Фред Вілсон. — Біс із ним, розстріляємо свій сигнальний запас, а тоді купимо новий.

Поки Руперт велично чекав кухлів, хтось приніс каструлю. Руперт налив рому й пустив каструлю по колу.

— За простий люд, — сказав він. — Пийте, добрі люди. Співи тривали й далі, та вже не дуже доладні. Водночас із спалахами ракет на деяких суднах лунали рушничні й пістолетні постріли, а з причалу Брауна хтось бив трасуючими кулями з автомата. Спочатку дав дві черги з трьох і чотирьох куль, а тоді вистріляв цілу обойму, пустивши над бухтою гарну дугу червоних трасуючих куль.

В ту ж хвилину, як Френк Харт скочив з причалу на корму з ракетницею у футлярі та комплектом сигнальних ракет, принесли кухлі, й один з помічників Руперта заходився наливати в них ром і роздавати навколо.

— Боже, благослови королеву, — мовив Френк Харт і, заклавши патрон, пустив ракету понад причалом просто в розчинені двері бару містера Боббі. Ракета влучила в бетонну стіну обіч дверей, яскраво спалахнула і згоріла на кораловій дорозі, осяявши все довкола білим світлом.

— Обережніш, — сказав Томас Хадсон. — Ви ж можете обпекти людей.

— К бісу ваші застереження! — відказав Френк. — Ану побачимо, чи дострелю я до комісарового будинку.

— Глядіть не підпаліть, — сказав Роджер.

— Як підпалю, то сам і платитиму, — відказав Френк.

Ракета дугою шугнула до великого білого будинку урядового комісара, але не долетіла і яскраво спалахнула перед верандою.

— Любий наш комісар! — Френк заклав новий патрон. — Нехай той паршивець побачить, чи ми патріоти, чи ні.

— Обережніш, Френку, — умовляв його Том. — Це погані жарти.

— Сьогодні моя ніч, — відказав йому Френк. — Королевина і моя. Ану відступіть, Томе, зараз я стрельну в Браунів причал.

— Там бензин, — попередив Роджер.

— Скоро його не буде, — сказав Френк.

Важко було сказати, чи він навмисно не влучав, щоб подрочити Роджера й Томаса Хадсона, чи справді не вмів стріляти. Ні Роджер, ні Хадсон цього не знали, та обидва розуміли, що ніхто не може стріляти з ракетниці несхибно. А на причалі таки був бензин.

Френк випростався, притиснув ліву руку до тулуба, немов на дуелі, а тоді старанно прицілився й вистрілив. Ракета влучила в край причалу, протилежний до того, де стояли бочки з бензином, і рикошетом відлетіла в протоку.

— Гей, ви! — гукнув хтось на катерах, що стояли біля причалу Брауна. — Що ви, в біса, робите?

— Постріл що треба, — сказав Френк. — А тепер спробую знову по комісарові.

— Годі вже, хай вам чорт, — сказав йому Томас Хадсон.