Твори в 4-х томах. Том 4

— Нічого не вдієш, — мовив Том. — Лід тане надто швидко, Треба б нам мати якісь теплонепроникні оправи на склянки, щоб довше не танув лід. Ось я придумаю що-небудь, коли повернуся до школи. Мабуть, їх можна буде зробити з корку. Тоді, може, подарую тобі на різдво.

— Ти глянь, як орудує Дев, — сказав батько.

Девід змагався з рибиною так завзято, наче тільки-но взяв її на гачок.

— А диви-но, який він плаский і спереду, і ззаду, — зауважив Том-молодший. — І груди, і спина однаково рівні. Немовби склеєний з двох дощок. Зате таких довгих м'язів на руках я ні в кого не бачив. Обидва — і задній і передній — такі самі завдовжки. Справді, тату, незвичайна в нього будова. Та й весь він незвичайний, і кращого брата в цілому світі не знайдеш.

Тим часом Едді внизу на палубі вже спорожнив свою склянку і тепер знов обтирав Девідові спину рушником. Тоді заходився обтирати йому груди та довгі руки.

— Все гаразд, Деві? Девід кивнув головою.

— Слухай, — сказав йому Едді. —Я бачив, як один дорослий чоловік, кремезний, дуженний, мов бугай, перепудився й покинув снасть, не зробивши й половини того, що ти вже зробив з цією рибиною.

Девід і далі орудував вудлищем.

— Здоровенний чолов'яга. Твій тато і Роджер теж його знають. Мастак у цьому ділі. Тільки те й робить, що рибалить. Та взяв на гачок отакенну бісову рибину — і перепудився, і покинув її тільки тому, що було надто тяжко. Рибина ніяк не давалась йому, от він її й покинув. А ти отак і тримайся, Деві.

Девід нічого не сказав. Він ощадив дихання й тільки знай тягнув, нахилявся, вибирав і намотував.

— От і твоя триклята рибина така ж дужа, бо це самець, — пояснив йому Едді. — Якби була самиця, то вже давно б здалася. У неї як не тельбухи луснули б, то серце, чи там ікра полізла б. У цієї породи самці завжди дужчі. У багатьох інших риб дужчі самиці, але в риб-мечів — завжди самці. Це страшенно дужа рибина, Деві, але ти все одно її здолаєш.

Жилка знов побігла за борт, і Девід на якусь хвильку заплющив очі, вперся босими ногами в дерев'яний бортик і, обіруч тримаючись за вудлище, відхилився, щоб трохи перепочити.

— Правильно, Деві, — сказав Едді. — Коли треба — працюй, а ні — то й не треба. Вона собі кружляє, але котушка прикручена, отож вона витрачає на це силу й дедалі більше стомлюється.

Едді обернувся й позирнув униз, і з того, як він повів очима, Томас Хадсон зрозумів: він подивився на великий мідний годинник на стіні каюти.

— П'ять хвилин на четверту, Роджере, — сказав Едді, — Ну, друже Деві, ти вже три години й п'ять хвилин з нею змагаєшся.

Настав час Девідові вибирати жилку. Але замість того вона й далі неспинно збігала з котушки.

— Знов пішла на глибину, — сказав Роджер. — Пильнуй, Деві. Гей, Томе, ти добре бачиш жилку?

— Добре бачу, — відказав Томас Хадсон. Жилка заходила у воду не дуже круто, і з містка її було видно аж ген у глибині.

— Може, вона спускається на дно, щоб там сконати, — дуже тихо промовив Томас Хадсон до найстаршого сина. — Коли так, Дев цього не знесе.

Том-молодший похитав головою і закусив губу.

— Тримай її щосили, Деве, — почув Томас Хадсон слова Роджера. — Прикрути котушку тугіше, і нехай вона собі тягне скільки хоче.

Хлопець загальмував котушку так, що вудлище й жилка, здавалось, от-от луснуть, і напружив усі сили, щоб гідно зустріти це нове випробування, а тим часом жилка збігала й збігала за борт.

— Якщо ти спиниш її цього разу, то вважай, що вона твоя, — сказав йому Роджер. — Глуши, Томе!

— Заглушив, — озвався Томас Хадсон. — Але, по-моєму, можна трохи вигадати, якщо дати задній хід.

— Гаразд. Спробуй.

— Даю задній, — сказав Томас Хадсон.

У такий спосіб вони зберегли трохи жилки, але зовсім мало, і тепер вона, на їхній жах, натяглася донизу майже прямовисно. На котушці залишалося менше, ніж у найскрутніші хвилини перед тим.

— Доведеться тобі, Деве, перейти до самого борту, — сказав Роджер. — Та спочатку трохи попусти котушку, щоб вивільнити вудлище.

Девід послабив гальмо на котушці.

— А тепер устроми вудлище в гніздо на поясі. Едді, тримай його за боки.

— О боже, тату, — мовив Том-молодший. — Вона таки пішла прямісінько на дно.

Девід стояв навколішки біля самого краю корми, і вудлище в його руках так зігнулося, що кінчик був уже під водою, а низ упирався в шкіряне гніздо у хлопця на поясі. Ендрю тримав Девіда за ноги, а Роджер і собі уклякнув поруч і стежив очима, як жилка заходить у воду і як мало її лишається на котушці. Обернувшись до Томаса Хадсона, він скрушно похитав головою.

На котушці залишалось не більш як двадцять ярдів жилки, а вудлище, тягнучи за собою і Девіда, вже наполовину зникло під водою. Ось уже на котушці лишилося всього якихось п'ятнадцять ярдів. Ось уже не лишилося й десяти. Та раптом жилка спинилась. Тулуб хлопця, як і перед тим, звисав аж за корму, і вудлище майже все було у воді, але жилка більше не розмотувалась.

— Посади його назад у кріселко, Едді. Помалу, помалу, — сказав Роджер. — Звісно, як можеш. Він таки спинив її.

Едді допоміг Девідові одійти назад до кріселка, тримаючи його під грудьми, щоб від несподіваного посмику рибини хлопець не вилетів за борт. Тоді обережно посадовив його, і Девід, застромивши вудлище в гніздо на поясі, весь напруживсь, уперся ногами в бортик і потягнув снасть на себе. Рибина трохи піднялася.

— Тягни лише тоді, коли готовий вибирати, — сказав йому Роджер. — А решту часу нехай вона тягне. Коли не тягнеш, старайся перепочивати.

— Тепер вона твоя, Деві, — промовив Цаді. — Ти весь час не давав їй попуску. Отак і далі, помалу, не хапаючись, і ти її доконаєш.

Томас Хадсон подав катер трохи вперед, щоб рибина лишалася далі за кормою. Тепер уже вся корма була в затінку. Вони заходили все далі у відкрите море, але навколо так само не було ані хвильки, ані вітерця.

— Тату, — мовив Том до батька, — коли я готував унизу коктейлі, мені видно було його ноги. На них кров.

— То він обдер їх об бортик.

— Чи не підкласти йому під ноги подушку? Нехай би впирався в неї.

— Іди спитай Едді, — сказав Томас Хадсон. — Тільки не заважай Девові.

Двобій тривав уже далеко за три години. Катер, як і раніш, неухильно посувався у відкрите море, і Девід, сидячи в своєму кріселку, що його тепер тримав Роджер, поступово підтягав рибину до поверхні. Вигляд він мав бадьоріший, ніж годину тому, але Томас Хадсон помітив у нього на п'ятах кров, що точилась із ступнів. Вона виблискувала проти сонця, наче темний лак.