Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Апетит такого біфштекса не дасть. Ані такого салату. Ані пирога.
— Він справді добрий кухар, — погодився Томас Хадсон. — Як кава?
— Дуже смачна.
— Тату, — спитав Том-молодший, — якщо ті люди, що приїхали на яхті, прийдуть до містера Боббі, можна нам теж піти туди й розіграти їх, ніби Енді п'яниця?
— Не знаю, чи сподобається це містерові Боббі. Та й констебль може йому вичитати.
— Я піду спитаю містера Боббі й сам поговорю з констеблем. Він наш приятель.
— Ну гаразд. Спитай містера Боббі
— Чи не можна однести його на руках? Це справить ще більше враження.
— Я взую Томові капці й піду сам, — сказав Девід. — Ти вже обміркував, Томмі, що кому робити?
— Умовимось дорогою, — відказав Том-молодший. — А ти ще можеш вивертати повіки?
— Аякже, — відповів Девід.
— Тільки, будь ласка, не зараз, — сказав Ендрю. — Я не хочу, щоб мене занудило після обіду.
— Якби хто дав десять центів, тебе таки занудило б, вершнику.
— Ой ні, не треба. Нехай краще потім.
— Хочеш, я піду з тобою? — спитав Роджер Тома-молодшого.
— Ну звісно, — відповів той. — І ми разом усе обміркуємо.
— Тоді ходім, — сказав Роджер. — А ти б, може, трохи поспав, Деві?
— Та можна, — відказав Деві. — Почитаю трохи, а там і засну. А ти що робитимеш, тату?
— Піду на веранду попрацюю.
— Тоді я ляжу там на розкладачці й дивитимусь, як ти працюєш. Ти не проти?
— Ні. Мені краще працюватиметься.
— Ми скоро повернемось, — сказав Роджер. — Ти з нами, Енді?
— Добре було б піти роздивитись. Але, мабуть, не варто, бо там можуть бути ті люди.
— Слушно, — зауважив Том-молодший. — Ти в нас кмітливий, вершнику.
Вони пішли, і Томас Хадсон узявся до роботи. Енді деякий час спостерігав, як він працює, а тоді кудись подався. Девід і спостерігав, і читав, але не обзивався ні словом.
Томас Хадсон вирішив спочатку намалювати рибину в ту мить, коли вона викинулася з води, бо знав, що малювати її у воді буде куди складніше. Він зробив два етюди, але. жоден з них йому не сподобався, і тоді він зробив третій, який його нарешті задовольнив.
— Ну як, Деві? Схоже?
— Ой тату, чудово. Але ж коли рибина виходить на поверхню, вона піднімає за собою і воду, правда? Я кажу не про те, коли вона падає назад.
— Мабуть, що так, — погодився батько. — Адже їй треба розітнути верхній шар води.
— Здавалося, вона викидається довго-довго. То й води з нею має піднятись багато. Якщо вловити оком цю мить, то вода з неї, певно, ллє дощем або навіть і цілими струменями. А тут вона злітає чи вже падає?
— Це ж тільки ескіз. Я хотів намалювати її в найвищій точці злету.
— Я розумію, тату, що це тільки ескіз. І ти пробач, що я втручаюся. Я зовсім не хочу показати, ніби все знаю.
— Та ні, я залюбки тебе слухаю.
— А знаєш, кого треба спитати? Едді. У нього око меткіше, ніж фотоапарат, і він усе пам'ятає. І взагалі Едді
неабияка людина, як ти вважаєш?— Ну звісно.
— Власне, його ніхто як слід не знає. Хіба що Томмі. А мені Едді подобається більше за всіх, крім тебе й містера Девіса, звичайно. І куховарить він з душею, і знає так багато всякого, і все вміє. Згадай-но, як він уколошкав ту акулу, як кинувся вчора у воду за рибиною.
— А ввечері його побили через те, що ніхто не хотів йому вірити.
— Але Едді не схожий на мученика, тату.
— Ні. Він веселий і життєрадісний.
— Навіть сьогодні веселий, хоч учора його побили. І я певен, він був радий, що кинувся за тією рибиною.
— Безперечно.
— От якби й містер Девіс був такий життєрадісний, як Едді.
— У містера Девіса складніша вдача.
— Я знаю. Але я пам'ятаю ті часи, коли він теж був веселий і безтурботний. Я дуже добре знаю містера Девіса, тату.
— Він і тепер досить веселий. А от безтурботності справді позбувся.
— Я мав на думці безтурботність у доброму розумінні цього слова.
— Я також. Але він якоюсь мірою втратив і впевненість у собі.
— Знаю, — сказав Девід.
— Хотілося б, щоб вона повернулась до нього. Може, й повернеться, коли він знов почне писати. Бачиш, Едді життєрадісний, бо добре робить своє діло, до того ж робить його день у день.
— А містер Девіс, як я розумію, не може робити його день у день, як от ти й Едді.
— Не може. Але є й інші причини.
— Я знаю. Як на малого хлопця, я дуже багато знаю, тату. Томмі знає в двадцять разів більше, такі речі знає, що просто жах, але вони його не вражають. А мене вражає все, що я знаю. Просто не розумію, чому воно так.
— Ти хочеш сказати, що береш усе близько до серця?
— Беру близько до серця, і це на мене якось впливає. Наче на мені лежать чужі гріхи. Якщо таке можливе.
— Я розумію.
— Ти пробач, тату, що я втягнув тебе в серйозні розмови. Я знаю, це нечемно. Але мені часом хочеться отак поговорити, бо є багато такого, чого ми не знаємо, а потім, коли дізнаємося, воно падає на нас, мов велика хвиля. Така, як оті, що сьогодні на морі.
— Ти завжди можеш питати мене про все, що хочеш, Деві.
— Я знаю. І дуже тобі вдячний. Про деякі речі я, мабуть, поки що не питатиму. Бо ж є таке, чого можна навчитися тільки самому.
— Як по-твоєму, чи не краще розіграти ту комедію в містера Боббі без тебе? Тільки з Томом і Енді. Пам'ятаєш, який я мав клопіт з отим чоловіком, що твердив, ніби ти завжди п'яний?
— Пам'ятаю: за три роки він двічі бачив, як я пив вино. Та не варто про те й згадувати. А сьогоднішня вистава у містера Боббі буде доказом на мою користь, якщо я колись і справді нап'юся п'яний. Коли вже двічі пив при тому чоловікові, то чом би не випити й утретє? Ні, тату, я вважаю, що нічого поганого в цьому нема.