Твори в п'яти томах. Том V

Лейтенант Альбер Фаберне втратив лік склянкам вина, які він випив. Нгамі не було, Нгамі зник. І вино приносив сержант Кокіль. Він-таки старанно допомагав лейтенантові й пити. Між лейтенантом і сержантом лежали розкладені карти: Фаберне демонстрував Кокілю своє артистичне вміння вигравати за будь-яких умов. Але набридли вже й карти. Розмова точилася цілком невимушено і неквапливо: куди поспішати на факторії Агуїн?..

— Е-е, сержанте Кокілю…

— Слухаю, пане лейтенант.

— Е-е, цей мерзотник Нгамі… Ви спіймаєте його, сержанте?

— Гм… Не певен, пане лейтенант. Він, мабуть, утік на річку Санкуру. Це за болотом. Там його не можна знайти.

— Як так не можна? Адже ж я наказав. Ви не виконуєте мого наказу, сержанте. Е-е, адже ж я ваш командир, хіба не так?

— Пробачте, пане лейтенант, у цих хащах свої закони. Ми не знаємо їх. На факторії ви наш начальник. А там… Ми хазяйнуємо тут, лише доки настане темрява…

Лейтенант здригнувся: якась тварина закричала зовсім близько від будинку. Сержант Кокіль вів далі:

— Ми не знаємо нічого вже за двадцять кілометрів від факторії. Там починаються негритянські таємниці.

— Е-е… і ви ніколи не вивчали вашої округи, сержанте?

— Я ніколи там не був, пане лейтенант. Моя справа — виганяти негрів на роботу, приймати руду… А негритянські фокуси мене не стосуються. Це нехай цікавить Стенлі й Лівінгстона. Тут за десять кілометрів можна позбутися голови…

— І мене заслали в таку глушину?

Голос сержанта Кокіля знизився до таємничого шепоту. Сержант поглянув у вікно, за яким без угаву дзижчали й співали свою невпинну пісню комарі, і заговорив:

— Я не знаю, пане лейтенант, але… мені розповідали, пане лейтенант, що… гм…

— Та не зволікайте. Ну?

— Мені розповідали, що… одну хвилинку, пане лейтенант… Так, це лунають їхні тамтами. Чуєте, як гучно б’ють?..

Обидва підвели голови, прислухаючись. Здалека, крізь різноголосицю тропічних хащів, крізь крики звірів і птахів, — доносилися дивні звуки шкіряних негритянських барабанів — тамтамів. Вони лунали загрозливо то в одному місці, то в іншому, ніби перекликаючись. Їхні звуки то голоснішали, то стихали. Щось було в тих звуках від умовної абетки: короткий удар… довгий… короткий… кілька довгих… кілька коротких…

Лейтенант сполохано поглянув на сержанта:

— Е-е… що це таке, сержанте, га?

— Дозвольте доповісти, пане лейтенант, це негритянський телеграф.

— Який телеграф? Що ви верзете?

— Я не знаю, що саме він зараз передає, пане лейтенант, але це телеграф. Їхній телеграф. Стукотом барабанів негритянські селища пересилають важливі новини. Це буває в них завжди, коли трапляється щось. Оце, я думаю, якщо дозволите, пане лейтенант, вони перемовляються про делегацію… ту, що сьогодні довелося…

— Це вони сповіщають усіх, еге ж?

— Так, пане лейтенант, звістка передається від села до села, за сотні кілометрів.

Запанувала мовчанка, під час якої було чутно тільки далекий стукіт тамтамів.

— Однак це дуже дратує, сержанте… ху… Хіба випити ще? Кокілю, чи не можна якось урвати цей телеграф? Га? У мене від нього вже в голові стукотить.

— Нічого не вдієш, пане лейтенант. Тут свої закони. Негритянські закони… Мені, знаєте, казали…

— Знову ви зволікаєте, сержанте. Досить балаканини! Кажіть відразу, що вам там казали. Ну?

— Мені розповідали, що там, десь у лісі… до того ж не дуже далеко від нашої факторії… в напрямку річки Санкуру… є дивне негритянське село Ньягва. І в тому селі живе негритянський бог.

— Який ще там бог? Що ви верзете, сержанте? Ви багато випили!

— Так. Вони моляться йому, пане лейтенант. Там сидить жрець на ім’я Гамбо. І негри приносять у жертву богові худобу. І він, той бог, її пожирає.

— Нісенітниця, сержанте! Вам треба проспатися.

— Як собі хочете, пане лейтенант. Але негри кажуть, що це правда. Це, кажуть, велетенська квітка, що пожирає живі істоти. Я думаю, — велетенська орхідея. Негри звуть її — Мати всіх квітів і всього живого.

— Хто це вам казав? Той мерзотник Нгамі?

— Ні, пане лейтенант. Один старий негр. Він казав навіть, що бачив цю квітку. Він проліз був до храму. І за те йому відрізали вуха й вигнали.

— Ху, ну й країна, я вам скажу, сержанте!.. Чорні огидні мавпи-негри, потім ця неймовірна спека, далі барабани, тамтами, чи, як ви запевняєте, негритянський телеграф. І ще всякі байки про велетенські орхідеї. Мати всіх квітів і всього живого… чортзна-що! І я примушений жити тут і збирати податки… Ну, гаразд, я їх примушу, тих негрів! Мені наплювати на те, що буде наступного літа. Мене тоді вже тут не буде, ось що. Сержанте Кокілю!

— Єсть, пане лейтенант.

— Ідіть спати. І я спатиму. Ху, яка огидна країна!.. Слухайте, ці чортячі барабани колись перестануть стукотіти? Я спати хочу…

Проте сержант Кокіль уже вийшов. Лейтенант Фаберне важко зітхнув і ліг на канапу.

4

Але спати лейтенантові Фаберне не пощастило. Він перевертався з боку на бік і ніяк не міг заснути. Його дратував стукіт далеких барабанів, їхня таємнича розмова, якої він не міг збагнути. Якась непевність, турбота і неспокій охопили наскрізь проспиртований мозок лейтенанта.

Фаберне підвівся, налив ще склянку вина, випив, стогнучи, мов від болю.

Факторія спала. Навколо неї панувала дика таємнича ніч. Чулися ті ж самі несамовиті крики лісових звірів, нічних птахів, дзижчання комарів. А над усім горував глухий стукіт негритянських тамтамів. Лейтенант роздратувався вкрай. Він відчував, що випив сьогодні занадто багато — навіть для його звиклого до алкоголю організму. В голові йому шуміло, ноги непевно тримали важкий обвислий тулуб. І до того ж йому ввижалися усюди дивні примари.

Ось у цьому кутку кімнати, він добре знає, завжди висів рушник. Білий рушник. Але зараз це вже не рушник, а щось інше. Що? Незрозуміло. Біла пляма витягається, розплескується… Це якась дивна квітка. І від неї тягне солодким запахом, од якого паморочиться в голові… Лейтенант Фаберне заплющив очі й кинувся на канапу: спати, спати будь-що, інакше можна збожеволіти!..

Знову минали довгі, тягучі хвилини. Коли саме лейтенантові Фаберне пощастило заснути, він не пам’ятав. Але йому здавалося, що він і зовсім не спав, тільки на хвилинку заплющив запалені повіки, і тієї ж таки миті знову розплющив їх: йому здалося, що канапа під ним хитається.