Твори

— Ти мені робиш багато честі своєю заявою.

— МиІГетепІ:,— промовила дівчина.— Оп пе оіХраз іош 1е§ ]оиг§ ип таіайе сотше ош еіез *.

— Ти мене вважаєш за хворого? — образився Дмитрій.

— Боже борони,— сказала Аглая.— Мені тільки неприємно, що твоїй розмові бракує логіки. З одного боку, ти висловлюєш безперечно розумні думки, а з другого — плутаєшся в Ленінах, у класах тощо.

— Ну от, знову стара історія,— незадоволено промовив Карамазов.— Чи не думаєш ти вплинути на мою ідеологію? Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж відродження моєї нації. Я його інакше не можу мислити, як засіб, не як мету, як фактор, що допомагає мені роз’язати основну соціальну проблему. Відродження моєї нації — це є шлях до чіткої диференціації в нашому суспільстві* й, значить, крок до соціалізму. Інакше на це відродження я дивитись не маю охоти.

— Значить, із твого відродження ні чорта й не вийде! — грубо кинула Аглая і, зробивши із долонь рупора, покликала тьотю Клаву.

Карамазов поглядом переможця подивився на дівчину. Він не тільки не образився — йому навіть приємно було, що вона зірвалась із спокійного тону. Її самовпевненість і захоплювала, і в той же час нервувала його, бо що ближче він сходився з нею, то сильніш відчував її вплив на свій світогляд.

— А Вовчик не зовсім поганий співбесідник,— підходячи, сказала тьотя Клава.— І виявляється... зовсім не комунар.

— Дозвольте,— заметушився лінгвіст.— Хіба ви не знаєте, що Дмитрій член компартії?

— Не турбуйтесь! — сказала Аглая.— Знаємо... і думаємо, що він не буде гніватись на тьотю Клаву за одвертість.

— Цебто ти хочеш сказати,— промовив Карамазов,— що тьотя Клава мене образила?

— Ми хочемо сказати,— кинула Аглая,— що комуністи, хоч і непогані люди, але в більшості страшенно нудні... Ну, словом, світорозуміння їхнє — можна напешо твердити — не сягає далі Чемберлена ¹⁵з моноклем і чергової партячейки..* Правда, цікавляться ще китайськими справами.

Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що ці випадкові позапартійні дачниці так неохайно ставляться до його партії* Будучи, так би мовити, вічним опозиціонером, він у той же час був своєрідним фанатиком комунізму й, звичайно, не міг спокійно реагувати на це зовсім невипадкове нахабство.

Але розмову вже скінчили й умовлялись, де можна буде зустрітись завтра. Вже флоберівські дами зникли в темряві абрикосового дворика і товариш Вовчик щось захоплено розповідає про тьотю Клаву» Тоді Дмитрій раптом згадує Ганну і вже не відчуває до неї тієї злоби, що її пізнав увечері. Йому навіть трохи заболіло серце, і він сказав:

— Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганні, де й з ким ми блукали сьогодні.

— Чому це? — спитав лінгвіст: він уже забув вечірню розмову, коли сам радив приятелеві ховати від Ганни свої зустрічі з Аглаєю.

— Я так хочу! — сказав Карамазов.— Ти це мусиш зробити для мене.

Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрія, декілька разів здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.

— Згоду я даю,— сказав він.— Але от що, друже: як це так трапилось, що московські дами зробились українками?

— Це питання і мене дуже цікавить.

— Цебто ти теж нічого не знаєш? — спитав здивований лінгвіст.

— Стільки знаю, скільки й ти.

— Дивно. Коли хочеш загадково. їй-бо... Ти як гадаєш?

— Я «еж так думаю, що загадково. І думаю, що цю загадковість дами нарочито утворюють для, так би мовити, пікантності.

— Це мені, їй-богу, подобається! — скрикнув із задоволенням лінгвіст.— Чому не зробити з звичайної випадковості зустрічі інтересну пригоду? Інтрига не тільки в романі цікава річ, вона й в житті приємна розвага.

— Ти, я бачу, починаєш філософствувати,— усміхнувся Карамазов.

Товариш Вовчик звичайно не погодився з цим твердженням і сказав, що Дмитрій все-таки анальфабет і не розуміє, що таке філософія.

— А втім,— промовив він,— я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобі страшенно везе, і я, їй-богу, заздрю. Аглая й справді не дівчина, а прямо запашна клубничка. Смак у тебе зовсім непоганий.

— Ти не задоволений тьотьою Клавою?

— Боже борони. Навпаки, з тьотьою Клавою безперечно краще зв’язатися... Знаєш, із заміжньою жінкою багато безпечніш.

Товариш Вовчик зареготав од задоволення і заплигав, як молоде теля.

...Коли вони сходили на свій ганок, у північній частині заштатного городка вже кричали ранні провінціальні півні.

V

На другий день вони знову зустрілись: тепер вони зустрічались кожного вечора. На шостий день над дачним посьолком раптом розірвалась гроза. Хмари заволокли все небо, і цілий день ішов краплистий дощ. По вулицях стояли великі калюжі, й надзвичайно розмило дерев'яні тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дівчину з запискою й просила в ній друзів сьогодні не виходити. Лінгвіст перечитав листа й, передаючи його Дмйтрію, кинув:

— 5$ гадаю, що дівчата мають рацію саме так вирішити. Ти як на це дивишся?

— Як же тут дивитись,— сказав Карамазов.— Очевидно, краще не придумаєш.

Він,, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже й погана, ш,об одмовитись від веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разі пороззуватись — це ж не город і не осіння пора.

— Але ти все-таки замислився? — сказав товариш Вовчик, провіряючи замки в своїй рушниці,

— І ке думаю замислюватись,— ще раз збрехав Карамазов 'ізробив -декілька нервових кроків по кімнаті.

Він ніяк не розуміє, чому це йому трохи заскеміло серце. Невже тому, що він сьогодні не побачиться з Аглаєю? Він же зустрічався з нею вчора й кожного дня зустрічається. Він, нарешті, побачиться з нею завтра й ще багато разів буде з нею бачитись. Якже розуміти цей несподіваний біль?

В коридорі раптом заговорили, і в кімнату ввійшла Ганна.

— Ну, що ми, хлопці, будемо сьогодні обідати? — спитала вона.

— Очевидно, котлети й пюре з сметаною,— поспішно відповів Дмитрій.

Ганна уважно подивилась на чоловіка: вона не знала, жартує він, чи й справді серйозно говорить.

— Чого ти витріщила на мене очі? — сказав Карамазов.— Я жтобі говорю: котлети й пюре з сметаною.

— А я тобі говорю,— промовила Ганна,— що ти, Дімі, сьогодні в поганому настрої і починаєш негарно жартувати зі мною.