Твори

— В.Поліщук — то є просто класичний афоризм із держ-видавського «ділового календаря».

Ми гадаємо, що друга формула краща, хоч би. своїм динамізмом... І незважаючи на чужоземне походження.

А втім, покиньмо фехтувати полемічною шпагою; коли когось цікавить, як ми будемо відштовхувати ті чи інші особисті нападй, хай улаштовує турнір: ми з охотою приймемо в ньому участь. А зараз давайте подивимось, чи не виглядає зі сторінок останнього «твору» нашого «автора» обличчя «військового фершала» і... і... Словом, далі буде видно.

Почнемо з першої статті, що зветься «Завдання доби». Завдання такі: «1) на міжнародний терен! 2) машинізація, 3) динамізм, 4) матеріалістична мова, 5) мистецтво для працюючих». Завдання, як бачите,, «оченно сурйозні». Отже, спитаймо, як їх розв’язує «гарячий воїн революційних битв Октября» (тіїіїапі; агсіепі: еїс.).

Словом, було так: було три періоди і прийшов четвертий. В першому періоді був Котляревський та інші, в друго?4у — Драгоманов ¹³і Франко, в третьому — Леся Українка й Коцюбинський із модерністами. Перший «не цурається свого», другий характеризується тим, що «ми повинні бути культурні і свідомі національно», а для третього характерне: «у нас може бути так, як у Західній Європі». Що ж до четвертого, то поки що почекаємо.
–

Ну, як вам подобається це поділення? На наш погляд, воно дуже «вумне». Справді, хіба письменники поліщуківського другого періоду не брали на себе завдань письменників третього періоду? Хіба Драгоманов і Франко не користувалися з «європейських сюжетів»? ї, навпаки, хіба Леся Українка не закликала до культурності і свідомості національної? Звичайно, в нюансах «мужня жінка» відрізнялась чимсь од мудрого галичанина, оскільки вона належала до молодшого покоління; але ці нюанси не судилося підмітити нашому верлібристові. Його ж поділення — це просто малописьменні етюди,

«Але зараз після Жовтневої революції,— пише далі «сельдяной буян»,— наступає четвертий період.— Ми не тільки вміємо взяти дещо із Заходу, але ми маємо (підкреслення його ж) і знаємо, що дати свого оригінального в світову скарбницю».

Та невже? Так-таки й маємо з підкресленням? От «сто-рія»! Чи не «Європу на вулкані»? Ні, каже Поліщук: «ідею пролетарської революції, втілену в своєрідні культурні та літературні форми»! От бачите що! А ми й не знали досі! Словом, каптьор вносить пропозицію влаштувати «соревнование» зі штабом світової революції — компартією. Що ж, пропозиція непогана.

Але хто ж із нас буде вносити цю «ідею» до вищеназваної «скарбниці»? З брошури видно, що всі сучасні українські письменники до цього не здібні, бо хоч дехтЬ з них і має цю «ідею», але формально всі вони або Надсони ^и, або Пільняки, або неокласики. Залишається авангардний верлібрист Поліщук... та почасти Пилипенко,.. чи то пак «плужани». Очевидно, вони й мусять наробити репету в «світовій скарбниці». Ідея, як бачите, варта уваги. Словом, дайош тов. Петнікова ¹⁵— і «ні-которих гвоздьов»! На те ж він і вчив чужоземні мови, щоб перекладати... чи то пак заробляти гроші. І потім, хіба ви не знаєте,— «скандинавська література завоювала собі місце на світовій арені». Поліщук за це цілком відповідає, бо він чув дещо,і про Гамсуна ^Іь.

Але, хоч як хоче «показати себе» «з розмахом» наш ««штор» — все-таки треба його попередити:

— Не поспішай, друже, а то захекаєшся! Скандинавці годі завоювали Європу, коли дали «Вікторію», «Пана», «Голод» і т. д. Одним «дайош Європу» не візьмеш, брате! «Своєрідна дифузія» виллється в ту саму «дифузію», яка підстерегла жабу, що уподоблялась волові. Пам’ятаєш цю байку?

Звичайно, «утворити міжнародне товариство друзів української культури» завжди можна, але тоді четвертий період буде характеризуватись перекладами на європейські мови письменників попередніх «періодів»... і, можливо, перекладами... межи-гірських творів. От у чому сіль!

Словом, перше завдання «на міжнародний терен» і «дайош Європу» — тотожне завдання деяких інтелектуально пересічних «хатян» ¹⁷оНедарма В. Поліщук, як справжній звульгаризований «неохатянин», привіз із Європи «котелок і джимі».

В своїх статтях ми вже говорили, як ми розуміємо Європу. До чого ж убого звучить тепер ця неписьменна трактовка Заходу. Коли вірити «ахтанабілёві» сучасності, що ми переживаємо четвертий період, то, наперекір хлестаковщині, він буде характеризуватись учобою, поглибленням, утворенням своєрідних зв’язків із культурно-революційними традиціями українського та європейського минулого. Передостаннє покоління українських письменників мало не вийшло на Захід. Наше покоління, в силу багатьох причин, навряд чи вийде. Наступна генерація мусить вийти й саме з ідеями пролетарської революції. Але для цього треба негайно покінчити і з хлестаковщиною, яка, по суті, являється елементом модернізованої просвіти.

Словом, коли б «гарячий воїн революційних битв Октября» (тіїіїапі: агсіепі еіс.), замість писати триаршинні поеми та розкидати «революційну» «тріску», почитав хоч трохи Леніна, то він би вичитав із нього чимало корисних для себе думок.

II '

Але яке ж друге завдання? — Друге?.. Звичайно, «машинізація». Тут Поліщук виступає в ролі, так би мовити, машиніста. Тут «сельдяной буян» намагається доказати, що «другою основою нашого існування є базування на енергетиці України та справі машинізації нашого життя».

Що ж, думка непогана. Читали ми її не раз хоч би в тому ж «Українському економісті» ^1Й. Але при чому тут Поліщук?

— Як при чому? «Хіба не панує думка, що українська культура — це село, а місто — це російська культура?» От коли ми цієї думки позбудемось, тоді й «машинізуємо життя».

Боже мій, який абсурд! Яка трьохетажна галімаття! Тільки «гарячий воїн» і здібний так мислити. І справді, оскільки українське місто завжди було за садибу русифікації, остільки населення знало його тільки за такого. Тепер же, коли воно взяло на себе роль провідника українізації, і населення почало придивлятись до нашої культури.

— Але коли ж люди скажуть (галасує Поліщук), що українське місто — це українська культура?

— Очевидно, тоді, друже, коли ми в цьому місті збудуємо цю культуру. Поява в Харкові, припустимо, таких культурних очагів, як держдрама або державна опера, все більш і більш переконує населення, що город — це вже.не російська культура.

Перехід таких відомих артистів, як Петіпа ¹⁹, з російської на українську сцену є тому один із яскравих доказів.

Але «ахтанабіль» сучасності все-таки страшенно хвилюється і далі сперечається з вітряками: «у нас, мовляв, робітники не росіяни». Щоби яскравіш підкреслити свій талмуд, він навіть приплів сюди Донцова«лягнувши» його ніжкою... через кордон.

В чому справа? Донцов гадає, що українська інтелігенція «могла б одбудувати свою ідеологію тільки на селянстві»? І хай собі гадає! Так гадає дехто і з наших радянців? На здоров'ячко! А ми от думаємо, як би цьому робітництву прищепити українську культуру, і гадаємо, що її за кілька років прищепимо, бо так наказує нам наша партія. Очевидно, тоді ніхто й не наважиться говорити, що «робітництво в нас російське».

Отже, такі недалекі розмови нагадують, нам порожнє белькотіння (ти не ображайся, Валер’яце, «ми тебе не хочемо підозрювати в цьому»), і в наші ділові будні розраховані куркам на сміх... і емігрантам на розвагу. І коли цю галіматтю слухає молодь із комуністичного університету, то ми тільки здивовано підводимо брови.