Твори
Шрифт:
Пес лежить і облизує попіл —
на хвіст.
...Уночі старого газетяра не бачили на бульварі. І ніхто не знав, як він жив, як він живе. Бо кому це потрібно?
— бо йдуть молоді дні з юнацьким запалом грізними колонами по безмежних ланах часу. І відступають —
роки,
тисячоліття В глуху невідому безвість минулого.
Тихий степовий городок знав і сум, і Великдень цієї боротьби.
...Коли на древній дзвіниці
вулиці знову прокидаються, і тоді бреде бульваром похила постать старого газетяра.
...Так починається день.
...А зима зовсім згнила, і шкульгає Різдво в мряку чвирі. Старожили не бачили в ці дні різдвяних зір, і стояло небо в сірій сорочці будня.
Газетяр теж шукав сузір’я Оріона; але були самі мутні далі. Десь дзюрчала вода, і тому, що вона промжичила мозок, боліла голова.
Так
ріс
час:
— у грандіозній боротьбі падали переможені дні, на них падали ще дні, і росла гора, від Гавризанкару 4вища, глибша від океанських глибин. Тоді питали:
— Що це? Тоска чи радість?
...Але на далеких обріях знову гриміли, знову наступали молоді буйні дні грізними колонами.
Так
ріс
час!
...О, я знаю: багато думав старий газетяр. Думав про юність, думав про те, що було, чого не було, чого хотілось. Все одійшло великим шляхом часу... О, я знаю: і моє кволе, старе тіло прокинеться колись і спитає:
— Невже кінець?
Але не прокинеться світанок.
О, я знаю!..
...Іноді старий газетяр ішов у заозерний край. Шкульгав вище й вище на кучугуру по кварталу кавалерійського полку. За ним шкульгав пес.
Тоді в одинадцятій сотні був пожар: городок поділився на сотні — полковий городок степового краю.
Шуміли на каланчі, над ратушею.
Палахкотіли смолоскипи; під навісом тривожно дзвеніли й саркали коні»
...Старий газетяр виходив за квартали й брів бездоріжжям, на північно-західні межі — туди, де стояв, я к лелека, підбитий бурею дуб.
Дуб наближався. В далекім степу горіли огні. І стояло древнє небо, а позаду туманіли міські оселі. І здавалось, що оселі не існують, що вони відійшли вдалину, за гору переможених днів.
...Старий газетяр приходив до дуба, сідав під дубом і озирався. Висіло небо у чвирі, за дубом причаїлась тиша. ї промерзла чужа земля. І все було чуже — і земля, і межі, і квартали, і кучугури, і дальні степові огні. Тоді підходив пес і тихенько вив. Потім із сходу прилітав колючий вітер. І відчував старий газетяр:
— десь тліє торішній гній.
Підводився.
За старим газетярем підводились і кучугури, і сунулись у небо, зливались із небом, відходили, пропадали, і була одна сторожка пустота.
Ще городка не видно. Тільки за Балясним Бором маячить невідомий нічний огонь. І був він не близький, тільки далекий, тільки чужий, як чужа земля, де тліє торішній гній.
...Огонь стояв на шпилі ратуші і був
надто червоний.
...А іноді бачили:
— брів старий газетяр по дорозі на цвинтар.
І думав старий газетяр:
— Цвинтар?
Тоді пахли могили — глибоко й тихо. Це був запах незносного чебрецю — він ішов з-під білого снігу.
Старий газетяр прийшов у городок восени.
...І згнила зима.
З Чорного моря, з Індійського океану, через Малу Азію, прилетів перший тепловій.
І вже на бульварі снили акації.
І знову бачили старого газетяра біля мудрої ратуші. Цацани ще били старого газетяра грудками, і він ішов до Зеленого Озера, до каланчі, за каланчу, до самотньої, нікому не потрібної будки; за ним — древній пес. Тоді були невеселі голубі дзвони: то йшов піст, і каланча перекликалася з іншими церквами.
...А з південного бігуна,
з Австралії, грізними колонами ще насувались
молоді дні, і відступали — місяці, роки, тисячоліття
в глуху безвість минулого.
Старий газетяр це знав. Тільки не хотів знати!..
(О, я знаю: старий газетяр не хотів цього знати!)
...А потім розлилась ріка. По вулицях тихого степового городка летіли вже мільйони тепловіїв. Ріка затопила міст, і не було дороги до кучугури, до дуба.
Старий газетяр зажурився.
І от в одну тривожно-радісну ніч, коли весняні вечорові сутінки пливли над Зеленим Озером, пацани підстерегли старого газетяра й побили.
І таки добре побили: тільки через два тижні він вийшов із лікарні.
...А потім прийшла знову тривожно-радісна ніч: ріка нарешті увійшла в береги. Ранком до мосту прийшли плотники, і зацюкали сокири. Скоро над рікою повис міст.
...Старий газетяр вийшов із лікарні, але він не пішов до редакції — пішов на північно-західні межі.
Одступали дні й тягли за собою. І відчував старий газетяр:
— десь тліє торішній гній.
І падали сили.
Старий газетяр покірно брів у навіщоване: ішов туди, де стояв, як лелека, підбитий бурею дуб.
І прийшов старий газетяр, і ліг під дубом.
І, коли у дзвінкій степовій тиші задзвенів перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на всі страчені легені зітхнув і вмер.