Твоя дитинка
Шрифт:
– Жабко! У тебе завжди є куди повернутися. Ти ж це знаєш.
– Ти бре-ш-е-е-е-еш ме-е-е-е-ен-i-i-i-i-i! Я тебе знаю-у-у-у-у!
– Мишко! Я чекатиму тебе, повiр…
– Ага! Чекатимеш! Якби ти мене кохав, то не вiдпустив би!
– Я думаю про твоє майбутнє. I знаю, що це потрiбно тобi. Аби змiнитися.
Двi доби, мов у казцi, вони не випускають одне одного
– Дурний!
– верещить Нiнка, плачучи i смiючись водночас (а їй це так личить!).
– Ти що - збираєшся тут голитися? А втiм, я ж тут бiльше i так не прибиратиму.
– Нi, жабеня, - серйозно вiдказує Алоїз, - я збираюся голити тебе.
– Мене-е-е-е-е? А це що за нова мода?
– закриває вона руками мiсце, на голiння якого посягає Алоїз.
– Тебе-е-е-е-е!
– перекривляє її.
– I це не пiдлягає запереченню. Коли повернешся додому, я хочу тебе побачити у первозданнiй красi. А потiм знову поголю.
– Ха-ха!
– смiється Нiнка, втiм, розставляючи ноги.
– Ти знову хочеш мене обхитрити?
Але раптом починає рюмсати.
– Не плач, мишко, а то я й сам почну…
I виголивши її лоно, припадає до нього губами, аби подарувати їй останнiй оргазм.
Через пiвгодини Алоїз допомагає Нiнцi одягатися.
– Гляди, аби нiчого не забула, - турбується вiн.
Її почервонiлi очi пiдпухли. Закутана теплим зимовим шарфом, вона бреде на кухню, на якiй зготувала безлiч снiданкiв, сiдає на стiльчик i запалює цигарку.
– Що ти робиш?
– гримає на неї Алоїз.
– Викинь цю гидоту! Звiдки ти її взяла?
– Я Хочу Її Викурити, - повiльно-вперто каже дiвчина.
– Гаразд. Тобi сьогоднi можна все.
Докуривши, дiвчина бере сумку, i повернувши коханому ключа вiд квартири, сухо кидає:
– Викликай таксi:
– Так… Мишко… - ховає вiн погляд.
Нiна виходить, навiть не глянувши востаннє на неприбране лiжко. Лiжко, на якому вона отримала найбiльшi чуттєвi насолоди свого такого ще юного життя…
P. S.
Привiт,
мiй нiжний фiлософе!Я, чесно кажучи, приголомшений. Ти стаєш до дiдька глибокою! А що буде через десять рокiв?
Цей рiк - тiльки тимчасовий перепочинок перед другою спробою.
Менi дуже хочеться, аби у нас з тобою все вийшло. Аби ми утворили гарну пару творчих людей, якi кохають i цiнують одне одного. Котрi живуть не заради добробуту i навiть не заради кохання. Просто це їм цiкаво i потрiбно. Бо дає змогу вийти на такий рiвень, на який сам, поодинцi, не вийдеш.
Усе залежитиме вiд нас. Я згоден з тобою, що це - усвiдомлений вибiр.
Коли ти поруч, то стаєш для мене УСIМ.
Твiй замрiяний Алоїз.
P. P. S
З Алоїзом вона так бiльше i не побачилася. Вiн поїхав в одне зi своїх численних журналiстських вiдряджень i зник. Його даремно розшукували рiднi, друзi, мiлiцiя. Нiна довго оговтувалася вiд шоку, важко перехворiвши на нервовий розлад. Але так i не наважилася повернутися додому.
Єдиною пам'яттю про нього залишилися електроннi листи, якi вiн їй писав майже щодня. Свого старшого сина, котрий вже давно ходить до нiмецької школи у Кельнi, вона назвала Алоїзом.
Коли нiкого нема поруч, вона навчає його найпростiшим українським словам, мрiючи коли-небудь показати йому свою Україну i тiнь папуги на стiнi закинутої хати у рiдному селi.
Iнодi їй сниться дитинство i вона прохоплюється зi сну. Тодi потайки гляне на сплячого Маркуса, котрий на сiмнадцять рокiв старший за неї. Поправить йому ковдру i, важко зiтхнувши, швидко зiтре сльозу.
Бо сталося так, як сталося. Кожне життя - результат прагнень людини, яка його проживає. Не менше й не бiльше. Тому той, хто скаржиться на своє життя - скаржиться на самого себе…