Тяжкі часи

— Ну й як, щасливий ви? — спитала вона.

— Та… як вам сказати… Хіба є такі люди, щоб не мали свого клопоту? — ухильно відповів Стівен: у бабусиному голосі така чулась певність, що він мусить бути дуже щасливий, аж йому не стало духу розчаровувати її. Він знав, що нещастя в світі досить, і як ця старенька, проживши вже стільки, може ще вірити, ніби його воно поминуло, — тим ліпше для неї, та й йому від того гірше не буде.

— Авжеж, авжеж! У вас, мабуть, дома щось не гаразд? — знов запитала вона.

— Та буває часом. Вряди-годи, — відповів він недбало.

— Але на фабриці в такого хазяїна, ви, певне, вже ніякого клопоту не знаєте?

Ні, ні, запевнив Стівен, там він ніякого клопоту не знає. Там усе гаразд, усе якнайліпше. (Він не зайшов аж так далеко, щоб на втіху старенькій сказати, ніби там уже настало царство небесне, однак мені нещодавно доводилось чувати трохи чи й не такі запевнення).

Вони вже підходили чорним завулком до фабрики. «Робочі руки» плавом пливли в браму. Дзвонив дзвін, і димова гадюка вже звивалася кільцями, і слон ладнався закивати головою. Химерну бабусю вкинув у захват навіть дзвін.

Вона сказала, що такого гарного та лункого дзвона зроду ще не чула.

Коли Стівен зупинився перед брамою і, ласкаво всміхнувшись, подав старій на прощання руку, вона його запитала, чи давно він тут працює.

— Та вже років з дванадцять, — відповів Бездол.

— Дайте ж я поцілую цю руку, що дванадцять років уже працює на такій прегарній фабриці! — вигукнула старенька, і незчувся Стівен, як вона піднесла його руку до губів. Бездол не міг зрозуміти, що в ній було такого доладного, опріч її літ та дитинної простоти, але й цей її аж надто чудний учинок зовсім не здавався недоречний, і, мабуть, більш ніхто в світі не зумів би цього зробити так щиро, так природно й так зворушливо.

Він уже з півгодини працював за своїм верстатом і все думав про ту бабусю; тоді, обходячи верстат, аби щось там ззаду направити, позирнув ненароком у вікно — і побачив, що вона й досі стоїть на вулиці, захоплено дивлячись на багатоповерхове озіїще фабрики. Не зважаючи на дим, грязюку й сльоту, забувши за далеку дорогу до міста й з міста, вона дивилася й дивилася на фабрику, немов важке дудніння, що долітало звідти, лунало для неї як горда музика.

Врешті вона пішла, і день пішов за нею; в цехах засвітили світло, і кур’єрський поїзд промчав недалеким мостом повз казкові палаци, ледве помічений, ледве почутий усередині за брязкотом, грюкотом та стугоном верстатів. Але Стівенові думки вже давно перед тим вернулися до страшної кімнати над крамничкою, до огидного створіння, що важко лежало там на постелі, але ще важче давило йому серце.

Машини сповільнили свій рух, затремтіли ледь-ледь, немов у них завмирало життя, і спинилися. Знов ударив дзвін; яскраве світло у вікнах і жар у печах погасли. Фабричні будівлі бовваніли в вогкому нічному мороці, підносячи вгору високі комини, ніби новітні вавілонські вежі, що навзаводи пнулися до неба.

Стівен, правда, бачився з Рейчел щойно вчора, навіть провів її трохи, але ж відтоді на нього впало нове нещастя, і ніхто, крім неї, не міг дати йому ні на мить полегкості. І через те, та ще знаючи, що тільки її голос може вгамувати гнів, який закипав у ньому, він наважився знов чекати її, хоч вона вчора заборонила йому те. Він довго стояв на вулиці, але Рейчел не було видно, вона якось обминула його. А він же ніколи ще так не жадав бачити її лагідне обличчя!

О, краще зовсім не мати домівки, не мати де прихилити голову, аніж мати домівку й отак боятися туди зайти! Він повечеряв — бо виголодався за день, — але не бачачи, не зважаючи, що їсть і що п’є. А тоді пішов тинятись вулицями під холодним дощем, і все думав, і думав, і скнів, і скнів у тяжкій тузі.

Ані слова про нове одруження ніколи ще не впало між ним і Рейчел, але вона давно колись щиро пожаліла його, і лиш їй самій відкривав він увесь час своє замкнене від усіх серце, виливав своє горе; і він добре знав, що Рейчел пішла б за нього, якби він був вільний. Стівен думав про те, що міг би мати інакшу домівку, куди тепер поспішав би радий і гордий; про те, що й сам міг би тепер бути зовсім інакшою людиною, про те, як легко було б тоді в нього на серці, тепер згніченому журбою; про те, що тоді б відродились його честь, і повага до себе, і спокій душі, тепер розбиті вдрізки. Він думав про те, що занапащено його найкращі літа і що сам він робиться щодень гірший, зліший, запекліший, і про те, яке це страхіття — отак жити прикутому до вже мертвої жінки, лиш на те, щоб його мучив демон у її подобі. Він думав про Рейчел — яка ще молода була вона тоді, коли вперше здружило їх його нещастя, і яка вже дійшла вона тепер, і як скоро вже почне старітись. Він думав, як багато дівчат та жінок уже повиходило заміж перед віччю в неї, як багато родин постало, як багато дітей уродилось і виросло довкола неї, а вона все йшла перемстиво своєю самотньою стежкою — задля нього; і лиш часом помічав він на рідному її обличчі тінь смутку, що палила його жалем і розпачем. Він ставив в уяві її образ поряд з мерзенним видивом учорашньої ночі — і думав: невже це можливо, щоб уся земна доля такої доброї, лагідної, самовідданої жінки пропадала через отаку погань!

З головою, повною цих думок — такою повною, аж йому здавалось, наче вона росте чи пухне, а все, що він бачить перед себе, якось мізерніє й морхне, і млисті світляні кружальця довкола ліхтарів робляться червоні, — він нарешті рушив додому.

Розділ XIII РЕЙЧЕЛ

Тьмяно світилася свічка у вікні, до якого вже так часто приставлювано чорну драбину, щоб по ній винести того, хто був у цьому світі найдорожчий для змордованої турботами жінки та купки голодних діток. І до чорних Стівеиових дум долучилася ще одна: що з усіх знегод земного нашого існування жодною не наділяється людей так несправедливо, як смертю. Нерівність народження — то ніщо проти цієї нерівності. Бо коли, скажімо, цю ніч у ту саму хвилину народиться син короля і син ткача — що важить така примха долі проти смерті доброї людини, чиєїсь єдиної опори й утіхи, в той час як оця пропаща жінка живе собі та й живе!

Понурий уступив він до крамнички, тамуючи віддих, важкими ногами піднявся нагору, відчинив свої двері й зайшов до кімнати.

Там панували спокій і тиша. Там сиділа при ліжку Рейчел.

Вона обернулась до нього, і сяйво її лиця освітило темну ніч у нього в душі. Вона сиділа біля ліжка, доглядала його дружину! Цебто він бачив, що на ліжку хтось лежить, і знав аж надто добре, що то мусить бути вона, але Рейчел запнула ліжко запиналом, аби він не бачив її. Гидке її лахміття зникло, натомість з’явилося дещо з Рейчелиної одежі. Все в кімнаті лежало на своєму місці, як завжди у нього, попіл з коминка чисто виметено, невеликий вогонь рівненько підгорнено. Стівенові здавалося, наче він бачить усе те по її обличчі, бо віп гадав, що дивиться тільки на неї. Сльози набігли йому на очі й застелили її, мов туманом, але він устиг завважити, що й вона пильно дивиться на нього і що й у неї на очах сльози.

Тоді вона знов відвернулась до ліжка і, переконавшися, що там усе, як було, промовила тихим, спокійним, ласкавим голосом:

— От і добре, що ти нарешті прийшов, Стівене. Вже ж так пізно!

— Та я все тинявся по вулицях.

— Я так і думала. Але ж надворі негода он яка! Дощ періщить, і вітер здійнявся.

Вітер? А справді. Вітрюга, а не вітер. Он як свистить за вікном, як завиває в комині! А він ходив по надвір’ю на такому вітрищі й навіть не помічав його.

— Я вже й удень раз приходила сюди, Стівене. Твоя господиня до мене в обіди забігла. Каже, там щось за одна лежить, треба наглянути за нею. І таки правда: вона без тями була й маячила. І в синцях уся, й поранена.

Стівен повільно підійшов до стільця й сів навпроти неї, похнюпивши голову.

— Отож я й прийшла зробити бодай те, що змога. Ми ж таки працювали з нею разом, ще як молоді були, і подругували тоді, як ти до неї залицявся та оженився з нею.

Стівен схилив скорботно наморщене чоло на руки й тихо застогнав.

— А потім, Стівене, — я ж знаю твоє серце жалісливе, хіба ж ти зміг би дати їй отак помирати чи й просто мучитися без жадної помочі. Ти ж знаєш, хто це сказав: «Хто з вас без гріха — нехай перший на неї той каменем кине». Таких, що кидають, багато знайдеться. Але ти не такий, Стівене, щоб її останнім каменем добивати, коли вже вона впала.

— Ох, Рейчел, Рейчел!

— Ти тяжко страждаєш, хай тобі на тім світі за це віддасться! — співчутливо промовила вона. — А я твій бідний друг цілим серцем і душею.

Ті рани, що про них згадувала Рейчел, були, видно, на шиї у нещасної п’яниці. Рейчел заходилася їх наново перев’язувати, не відслонявши запинала. Налила в миску якоїсь рідини з пляшки, намочила в ній чисту шматинку й приклала її обережно до рани. Триногий стіл було присунено до ліжка, і на ньому стояли дві пляшки. Ото одну з них і взяла Рейчел.