У безодні

Я так і не допитався в Скелмерсдейла, які ж ті ельфи на вигляд. Мова в нього бліда, невиразна, він зовсім не спостережливий і майже не запам’ятав подробиць. Одягнені вони були нібито в щось дуже легеньке й гарне, але то був не шовк, не вовна, не листя й не пелюстки квітів. Ельфи стояли навколо нього й чекали, поки він прокинеться зовсім, а прогалиною, немов алеєю, осяяною світлячками, до нього йшла з зіркою на чолі Королева фей, головна героїня його спогадів і розповідей. Дещо про неї розпитати мені все ж таки пощастило. На ній було прозоре зелене одіння, тонку талію охоплював широкий сріблястий пояс. Кучеряве, відкинуте з чола волосся було не скуйовджене, але місцями вибивалися неслухняні пасма; голову прикрашала невеличка корона з однією-однісінькою зіркою. З рукавів часом виглядали білі руки, а вгорі сукня, мабуть, була трохи відкрита, бо в своїх розповідях Скелмерсдейл згадував про те, яка гарна у феї шия і підборіддя. Білу шию обвивало коралове намисто, на грудях була коралово-червона квітка. Пухкенькі, як у дитини, щічки й підборіддя, очі карі, блискучий І ясний, щирий і ніжний погляд із-під рівних брів. З цих деталей видно, як глибоко закарбувався в його пам’ять образ тої дівчини. Він хотів іще щось висловити, але в нього нічого не вийшло. “Вона якось так ішла…” — проказав він кілька разів, і я уявив собі її рухи, що випромінювали стриману радість.

І з нею, з цим чарівним створінням, містер Скелмерсдейл, її бажаний гість і обранець, вирушив у найзаповітніші куточки тої країни. Фея зустріла його привітно й лагідно — повернула до нього своє осяйне личко й легенько потисла йому обома руками долоню. Адже десять років тому Скелмерсдейл був, видно, досить привабливий юнак. А потім фея, певно, взяла його за руку і повела прогалиною, що вся іскрилася світлячками.

Важко було зрозуміти, звичайно, із туманних і невиразних описів містера Скелмерсдейла, де він побував і що побачив. Бліді уривки спогадів тьмяно малюють нам незвичайні місцини й забави, лужки, де збиралося багато фей, “якісь мухомори, що від них лилося рожеве сяйво”, дивовижні наїдки — він тільки й міг про них сказати: “От якби ви їх скуштували!”, чарівні звуки (“немовби з музичної скриньки”) — вони линули від трепетних квіток. Був там і широкий луг, де феї каталися верхи і їздили одна з одною наперегони “на кузьках”. Проте важко сказати, що мав на увазі містер Скелмерсдейл під словом “кузьки” — може, якихось личинок, чи коників, чи дрібних жучків, які не даються в руки нам. В одному місці дзюркотів струмок і цвів величезний жовтець, там феї в спекотні дні разом купалися. Довкола серед мохів гралися, танцювали, пестили одне одного крихітні створіння. Нема сумніву в тому, що Скелмерсдейл припав королеві фей до серця, як нема сумніву й у тому, що юнак твердо поклав собі вистояти перед спокусою. І ось настав час, коли фея, сидячи з ним у затишній місцині на березі струмка (“там дуже пахло фіалками”), освідчилася йому в коханні.

— І коли вона підсіла ближче, така ніжна, славна, й узяла мене за руку, і тихо-тихо зашепотіла до мене, я, знаєте, таки мало не втратив розум.

Схоже на те, що містер Скелмерсдейл, на жаль, надто довго “не втрачав розуму”. Вони сиділи на березі струмка, пахли фіалки, прекрасна фея була поруч, але містер Скелмерсдейл розумів, “звідки вітер віє”, як він висловився, і тому делікатно натякнув, що має наречену.

А перед цим фея казала йому, що ніжно його кохає, що він миліший їй за всіх юнаків там, на землі, і вона виконає будь-яке його бажання, навіть найзаповітніше.

І містер Скелмерсдейл — він, певно, уперто відводив погляд від її губенят, які промовляли ці слова, — відповів, що хотів би мати сякий-такий капітал, бо хоче, мовляв, відкрити власну крамничку. Я ніби бачу трохи здивований вираз її карих очей, що про них Скелмерсдейл стільки мені розповідав. Але фея, мабуть, усе збагнула й заходилася детально розпитувати, яка ж у нього буде крамниця, і весь час “отако всміхалася”. Тож йому й довелося розповісти все про Міллі та їхні заручини.

— Геть усе? — перепитав я.

— Все, — відповів містер Скелмерсдейл. — І хто така, і де живе, і все-все про неї. Так наче мене щось примусило розповідати правду.

— Ти матимеш усе, що схочеш, — сказала Королева фей. — Вважай, що твоє бажання виконано. І гроші в тебе будуть, як тільки схочеш. А тепер ти повинен мене поцілувати.

Містер Скелмерсдейл прикинувся, ніби не почув її останніх слів, і сказав, що вона дуже добра. І що він навіть не заслужив такої доброти. І…

Королева фей раптом присунулася до нього ближче й прошепотіла: “Поцілуй мене!”

— І я, дурень, послухався, — зітхнув містер Скелмерсдейл.

Поцілунок поцілунку різниця, і цей, мабуть, був зовсім не схожий на гучні вияви ніжності, які йому дарувала Міллі. У цьому поцілунку було щось чаклунське, і від тої хвилини все, безперечно, перемінилося. Принаймні про цю подію Скелмерсдейл розповідав найдетальніше, Я намагався уявити собі, як воно було насправді, відтворював у голові з плутанини натяків і жестів ту чарівну картину, але хіба я можу описати, яке м’яке світло просотувалося крізь крони дерев, яке все було прекрасне, дивовижне, як таємниче й бентежно мовчав казковий ліс! Королева фей знов і знов розпитувала його про Міллі: і яка вона, й чи дуже гарна, і таке інше. Здається, на запитання, чи вона вродлива, містер Скелмерсдейл відповів: “Нічогенька!” Потім — а може, то було іншим разом — Королева фей розповіла йому, що коли він спав при місяці, вона побачила його й покохала, і його перенесли до чарівної країни, і вона мріяла, не знаючи ще про Міллі, що, може, й він ЇЇ покохає. “Та коли вже ти не можеш мене покохати, — промовила вона, — то побудь зі мною хоч трохи, а тоді ти повинен повернутися до своєї Міллі”. Так вона казала, а Скелмерсдейл уже був закоханий у неї, але ж хіба цей тугодум зійде зі свого шляху! Я уявляю, як він сидить у дивному заціпенінні серед небаченої краси й усе товче про свою Міллі, і про крамничку, яку хоче завести, і про те, що потрібні кінь та віз… І ці безглузді балачки тривали між ними з дня на день. Я ніби навіч бачу цю крихітну чарівницю, вона ні на крок не відходить від нього, все намагається його розважити, але вона надто безтурботна, щоб зрозуміти, як тяжко йому на душі, і надто закохана, щоб його відпустити. А він, усе ще в полоні земних клопотів, ні на мить із нею не розлучається й нічого довкола не помічає — такий захоплений своїм новим дивовижним почуттям. Важко, знаєте, просто неможливо розповісти словами про осяйну красу маленької феї, красу, що світилася в незграбній і плутаній розповіді бідолашного Скелмерсдейла. Мені принаймні вона сяяла чистим блиском крізь хащі неоковирних фраз, як світлячок у столоченій траві.

Так минуло, мабуть, чимало днів, і містер Скелмерсдейл багато чого побачив; один раз феї навіть танцювали при місяці й водили хоровод на лугу біля Сміза. Та ось усьому настав кінець. Королева фей привела його до великої печери, освітленої “таким червонястим світлом від лампадки”; там стояли одна на одній скрині, сяяли чаші та золоті шкатулки і — тут уже містер Скелмерсдейл помилитися не міг! — лежали цілі купи золотих монет. Серед цих скарбів клопоталися невеличкі гноми; вони вклонилися й відійшли вбік. Королева фей раптом обернулася до нього, і очі в неї заблищали.

— Ну ось, — мовила вона, — ти зробив мені ласку й довгенько побув зі мною… Тепер я тебе відпущу. Ти повинен вернутися до своєї Міллі. Ти повинен вернутися до своєї Міллі, і зараз… Бачиш, я про свою обіцянку не забула — тут тобі дадуть золота.

— І їй ніби здавило щось у горлі, — сказав містер Скелмерсдейл. — А я стою і відчуваю… — Він торкнувся рукою до грудей. — Наче все в мене отут завмерло. Блідну, тремчу, а сказати нічого не можу. Сказати мені навіть тоді було нічого.

Він замовк.

— Та-ак, — озвавсь я.

Описати цю сцену йому було не до снаги. Я довідався тільки, що на прощання фея поцілувала його.

— І ви нічого не сказали?

— Не сказав, — відповів містер Скелмерсдейл. — Стояв, як дурне теля. Знаєте, вона тільки оглянулась один раз — сама усміхається, а в очах сльози. Я добре бачив. Потім вона пішла, а вся ота дрібнота забігала, заметушилася коло мене, і тицяють мені золото в руки, запихають у кишені, за шию… І скрізь-скрізь.

Й аж коли Королева фей зникла, містер Скелмерсдейл усе зрозумів і усвідомив. Він раптом заходився розкидати золото, яким його обдаровували, й закричав, що йому нічого не треба.

— “Не хочу я вашого золота! — кажу. — Я його не заслужив. Я залишаюся. Мені треба побачитися з Королевою фей іще раз”. Кинувся був за нею, а вони не пускають мене. Атож, упираються своїми рученятами мені в груди, штовхають назад. І все тицяють мені золото, поки воно вже почало висипатися з кишень і випадати з рук. “Не хочу я вашого золота! — кажу їм. — Я тільки хочу ще раз побачитися з Королевою фей!”

— І побачились?

— Ні. Дійшло до бійки.

— А потім? Ви її все ж таки побачили?

— Ні. Коли я їх порозкидав, її вже ніде не було.

Містер Скелмерсдейл кинувся шукати фею. Він біг залитою червонястим світлом печерою, потім довгим склепінчастим переходом, поки опинився посеред похмурого темного пустища, де роїлися мандрівні вогні. А довкола, глузуючи, танцювали ельфи, і гномики з печери гналися за ним із повними пригорщами золота; вони сипали йому вслід те золото й кричали: “Оце тобі її кохання і її золото! Оце тобі її кохання і її золото!”

Коли Скелмерсдейл почув ці слова, його охопив неймовірний страх, що всьому кінець, і він заходився голосно кликати її на ім’я, а тоді раптом пустився бігти від входу до печери схилом униз, пробираючись крізь колючі кущі терну й шипшини, і все гукав її й гукав… А ельфи танцювали круг нього, щипали його й дряпали, але він нічого не помічав, і мандрівні вогні роями вилися над головою, кидалися йому в обличчя, а гномики тупотіли ззаду і обсипали його золотом від Королеви фей. Він біг, а за ним гналося це незвичайне юрмище, збиваючи його з дороги, і він то провалювався по коліна в болото, то спотикався об переплетене товсте коріння і раптом зачепився ногою за один із коренів і впав…