У безодні

— Нате ще! — крикнув він. — Аби тільки втекти від них!

Візник вихопив у нього з рук монету.

— Хай буде по-вашому! — гукнув він, і віконце гучно хряснуло, а батіг упав на лискучий кінський круп.

Кеб різко гойднуло, і анархіст — він трохи підвівся й хотів виглянути з віконця — вхопився рукою з пробіркою за фартух, щоб не впасти. І ту ж мить відчув, як тоненьке скло хруснуло, і нижня половинка пробірки брязнула на підлогу кеба. Вилаявшись, анархіст упав на сидіння й похмуро втупився на кілька краплин, що застигли на фартусі.

Він здригнувся.

— Що ж! Мабуть, я стану першим! Ну й нехай! Принаймні я буду мучеником, а це вже неабищо. І все ж це гидка смерть! Невже вона справді така нестерпна, як кажуть?

Зненацька йому сяйнула ідея. Він помацав рукою на підлозі. На вцілілому денці пробірки ще зосталася краплина рідини, і, щоб мати цілковиту певність, він випив її. Так буде надійніше. В кожному разі, він не дасть маху.

Потім анархіст збагнув, що тепер, власне, нема чого й утікати від бактеріолога. На Веллінгтон-стріт він сказав візникові зупинитись і вийшов. На приступці кеба він посковзнувся — у нього запаморочилось у голові. Швидко ж діє ця холерна отрута!

Чоловік із блідим обличчям відразу забув про візника, став на тротуарі й, згорнувши на грудях руки, почав чекати бактеріолога. В його позі було щось трагічне. Усвідомлення близької смерті додало всьому його образу гідності. Свого переслідувача він зустрів зухвалим сміхом.

— Хай живе анархія! Ви спізнилися, друже! Я все випив. Холера на волі!

Бактеріолог, не сходячи з кеба, зацікавлено дивився крізь окуляри на чоловіка.

— Випили?! Ви анархіст! Тепер мені все зрозуміло.

Він хотів був додати ще щось, але стримався. Вуста його ворухнулись у ледь помітній усмішці. Він відкинув фартух кеба, щоб зійти. Побачивши це, анархіст театрально помахав йому на прощання рукою й подався у бік мосту Ватерлоо, намагаючись дорогою зачепити своїм зараженим тілом якомога більше перехожих. Бактеріолог так уважно стежив за ним поглядом, що навіть не виказав ані найменшого подиву, коли на тротуарі поруч із ним постала дружина з його капелюхом, черевиками та пальтом.

— Це добре, що ти принесла мої речі, — промовив він, не спускаючи з очей постаті, що віддалялася. — Сідай краще в кеб, — додав він, усе ще дивлячись услід анархістові.

Тепер Мінні була цілком певна, що її чоловік стратився розуму. Вона вирішила взяти справу в свої руки й наказала візникові везти їх додому.

— Взути черевики? Ну звісно, люба! — промовив бактеріолог, коли кеб почав повертати назад, а невеличка темна постать, що поважно посувалася вдалині крізь натовп, нарешті зникла з очей. Раптом йому прийшла в голову якась безглузда думка, і він засміявся. — Ти знаєш, а річ досить серйозна. Виявляється, той чоловік, що приходив до мене, — анархіст. Ні-ні, не поспішай зомлівати, вислухай усе до кінця. Мені закортіло його здивувати. Я не знав, що він анархіст, і взяв пробірку з отим новим видом бактерій, про які я тобі казав. Вони дуже заразні. Гадаю, це від них на тілі мавп виступають сині плями. А я, дурний, узяв та й похвалився, що то, мовляв, азіатська холера. Тоді він украв її і втік, щоб отруїти в Лондоні воду. Звісно, цей тип міг би підсунути нашому цивілізованому місту велику свиню. Але він сам проковтнув ті бактерії. Звичайно, я не можу сказати, що тепер з ним буде, але ж ти знаєш, кошеня від них посиніло, троє цуценят узялися плямами, а горобець став аж голубим. Та найгірше те, що мені доведеться згаяти силу часу й викинути купу грошей, щоб виростити нову культуру. — В таку спеку вдягати пальто? Навіщо? Тільки через те, що дорогою нам може трапитися місіс Джеббер? Але ж, люба, місіс Джеббер — не протяг… Чого це я повинен носити пальто такого спекот ного дня — тільки тому, бач, що місіс Джеббер… Ну, гаразд, гаразд…

НЕЗВИЧАЙНА ОРХІДЕЯ

Купляти орхідеї завжди досить ризиковано. Ви бачите перед собою тільки зморщений бурий корінь, а в усьому іншому доводиться покладатись на власну інтуїцію, або на аукціоніста, або на щастя — це вже як вам завгодно. Може, цій рослині судилося загинути чи вона уже й мертва, а може, ваша покупка виявилася вельми солідною і варта витрачених на неї грошей. Можливо, також — і так бувало вже не раз, — перед захопленим зором щасливого покупця поволі, з дня на день почне розкриватися щось дивовижне, ще не бачене: багатство нових форм, вишукані лінії пелюсток, якісь ніжніші барви, незвичайна мімікрія… На ніжній зеленій стеблині розквітають водночас гордість, краса, прибутки — а може, й безсмертя. Бо нове чудо природи треба наректи новим, особливим ім’ям, а для цього чогось кращого, ніж ім’я самого відкривача, годі й шукати! “Джонсмітія”! А втім, трапляються й гірші назви.

Мабуть, саме надія на щасливе відкриття й зробила Вінтера Веддерберна завсідником таких аукціонів — атож, надія і ще, либонь, та обставина, що в житті він ніколи не мав більш-менш цікавого захоплення. Це був сором’язливий, самотній, досить непоказний чоловік. Його статків вистачало тільки на те, щоб сяк-так зводити кінці з кінцями, а душевної енергії не вистачало для того, щоб узятися за щось певніше. Він міг би так само збирати марки чи монети, перекладати Горація, оправляти книжки чи відкривати нові різновиди мікроскопічних водоростей. Але Веддерберн вирощував орхідеї, так уже вийшло, і все його шанолюбство було зосереджене на невеличкій домашній оранжереї.

— У мене таке передчуття, — сказав він якось за кавою, — що сьогодні зі мною щось станеться. — Розмовляв він неквапом — так само, як рухався й думав.

— Ох, не кажи такого! — вигукнула економка, його далека родичка. Для неї оце “щось” означало завжди тільки одне.

— Ти мене не так зрозуміла. Я не маю на увазі нічого поганого. Хоч, по правді, я й сам не знаю, що маю на увазі.

— Сьогодні, — провадив він, помовчавши, — у Пітерсів розпродують деякі рослини з Андаманських островів та з Індії. Я зазирну туди, подивлюся, чим вони торгуватимуть. Хтозна, а раптом куплю щось путнє. Може, душа моя саме це й передчуває.

Він простяг чашку, щоб кузина налила йому кави ще.

— Це ті рослини, що їх зібрав бідолашний молодик, про якого ти мені на днях розповідав? — запитала жінка, наливаючи Веддерберну кави.

— Так, — відповів він і замислився, не донісши до рота окрайчик підсмаженого хліба.

— Зі мною ніколи нічого не трапляється, — промовив Веддерберн, розмірковуючи вголос. — Цікаво, чому воно так буває? От з іншими людьми трапляється що завгодно. Взяти, скажімо, Гарві. Тільки на тому тижні, в понеділок, він знайшов шестипенсовик, у середу всі його курчата похворіли на вертячку, в п’ятницю приїхала з Австралії кузина, а в суботу він вивихнув ногу. Цілий вир подій, якщо порівняти зі мною!

— А як на мене, то краще обійтися без таких хвилювань, — відповіла економка. — Навряд чи вони пішли б тобі на користь…

— Звісно, все це клопоти. Але ж… Ти сама бачиш, зі мною ніколи нічого не стається. Змалечку я не зазнав жодної пригоди. Виріс, а так ні разу й не закохався. І не одружився… Мені просто цікаво, як воно на душі, коли з тобою щось трапляється… щось таке справді незвичайне…

А той молодик, що колекціонував орхідеї, мав лише двадцять шість років. Коли він помер, йому було на двадцять років менше, ніж мені тепер. Він був двічі одружений, один раз розлучений, чотири рази хворів на малярію і один раз зламав собі стегно. Якось убив малайця, а іншим разом його поранили отруєною стрілою. Кінець кінцем він загинув у джунглях від п’явок. Таке життя, мабуть, дуже неспокійне. Зате ж як це все цікаво! Крім, хіба що, п’явок.

— Усе це й не пішло йому на користь, я певна, — промовила жінка переконано.

— Мабуть, що так. — Веддерберн поглянув на годинника. — Двадцять три хвилини на дев’яту. З дому я виїду за чверть до дванадцятої, часу в мене багато. Вдягну альпаговий піджак — сьогодні не холодно, — сірий фетровий капелюх і коричневі черевики. Мені здається…

Він виглянув із вікна на безхмарне небо, на залитий сонцем сад, а тоді стривожено подивився на обличчя кузини.

— Гадаю, треба все ж таки взяти парасольку, коли їдеш у Лондон, — заявила вона тоном, що не допускав заперечень. — Поки туди та назад… Усе може бути.