У безодні

Таким чином, десь через півтора місяця містер Вейс мусив відмовитися від пошуків кришталевого яйця, коли не брати до уваги двох-трьох його візитів до деяких антикварів. А яйце досі не розшукане. Хоча Вейс признався мені, що час від часу на нього находить запал і він кидає свої найневідкладніші справи, аби знов віддатися пошукам.

Чи знайдеться кришталеве яйце, а чи воно втрачене назавжди й ми нічого про нього не довідаємось, про це можна тільки гадати. Якщо його теперішній власник — колекціонер, він не міг не дізнатися від антикварів про те, що яйце розшукується. Вейс зумів з’ясувати, що пастор і “східний чоловік”, з якими мав справу містер Кейв, були не хто інші, як превелебний Джеме Паркер і молодий яванський принц Боссо-Куні. Їм я завдячую деякі подробиці всієї цієї історії. Наполегливість принца пояснювалась просто цікавістю і екстравагантністю. Йому неодмінно хотілося купити кришталеве яйце тільки тому, що Кейв так не бажав з ним розлучатися.

Могло трапитися й так, що покупцем був не колекціонер, а просто випадковий перехожий, і хтозна, чи не знаходиться кришталеве яйце всього за якусь милю від мене, прикрашаючи чиюсь вітальню або ж навіть правлячи за прес-пап’є, і не виказує своїх чудесних властивостей. Ця думка почасти й спонукала мене написати історію кришталевого яйця в формі оповідання: так вона легше дійде до широких верств читачів.

Моя власна думка про кришталеве яйце в цілому співпадає з думкою містера Вейса. Я гадаю, що між кришталем, прикріпленим на вершку щогли на Марсі, й кришталевим яйцем містера Кейва існує певний зв’язок, який на сьогодні неможливо пояснити. Ми обидва вважаємо також, що той кришталь могли послати з Марса на Землю (ще колись дуже давно) з тим, щоб дати марсіанам змогу краще знати наші земні справи. Цілком вірогідно, що на нашій планеті є ще й інші кришталеві яйця, які відповідають кришта-лям інших щогл. Одне ясно: ніякими посиланнями на галюцинації не можна пояснити викладені факти.

ЧУДОТВОРЕЦЬ

Сумнівно, щоб цей дар був природжений. Особисто я вважаю, що він з’явився в нього несподівано. Адже до тридцяти років цей чоловік був запеклий скептик і не вірив у чудодійні сили. За браком кращого місця, доцільно буде саме тут сказати, що він був малий на зріст, кароокий, рудий і вихрястий. Крім того, він мав вуса, які підкручував догори, і безліч веснянок на обличчі.

Звали його Джордж Маквіртер Фотерінгей (ім’я не з тих, що обіцяють чудеса), а працював він клерком у конторі Гомшотта. Він дуже любив сперечатись, пристрасно доводив свою правоту, і його незвичайний дар виявився саме тоді, коли він стверджував, що чудес не буває.

Ця суперечка відбувалася в барі “Довгого Дракона”, і Тодді Біміш, який виступав проти містера Фотерінгея, відкидав усі його докази монотонним, але дійовим твердженням: “Це ви так вважаєте!” — аж поки містерові Фотерінгею увірвався терпець.

Окрім їх двох, у барі були запорошений велосипедист, власник бару Кокс і міс Мейбрідж — дуже порядна й опасиста буфетниця “Дракона”. Стоячи спиною до містера Фотерінгея, міс Мейбрідж мила склянки. Решта дивилися на містера Фотерінгея й тішилися з його неспроможності обстояти свою думку.

Доведений до білого жару манерою містера Біміша вести спір, містер Фотерінгей удався до незвичного риторичного виверту:

— Послухайте, містере Біміш, — сказав він. — Поміркуймо, що таке чудо. Це щось несумісне із законами природи, те, що робиться зусиллям волі і без зусилля волі відбутися не може.

— Це ви так вважаєте, — сказав містер Біміш.

Містер Фотерінгей спробував знайти підтримку велосипедиста, який доти сидів мовчки. Велосипедист висловив свою згоду з містером Фотерінгеєм, кашлянув і зніяковіло глянув на містера Біміша. Власник бару відмовився висловити свою думку, але коли містер Фотерінгей знову повернувся до містера Біміша, той несподівано погодився з таким визначенням чуда.

— Наприклад, — сказав, підохотившись, містер Фотерінгей, — якби он ту лампу поставити догори дном, то, згідно із законами природи, вона не змогла б горіти, хіба ж не так?

— Це ви вважаєте, що не змогла б, — відповів Біміш.

— А ви як вважаєте? — запитав Фотерінгей. — Отже, на вашу думку вона…

— Ні, — неохоче погодився Біміш, — не змогла б.

— Гаразд, — провадив містер Фотерінгей. — А тепер уявімо, що хтось приходить, хоча б і я, стає ось тут і, зібравши всю свою силу волі, каже цій лампі так, як я оце зараз скажу: “Стань горініж, але не розбийся і гори далі і…” Ой!

Вигукнути “ой!” було від чого. Неможливе, неймовірне сталося у всіх на очах. Перекинувшись догори дном, лампа повисла в повітрі, але горіла й далі, а її полум’я було спрямоване донизу. Факт був такий незаперечний, як і сама лампа — звичайнісінька лампа в барі “Довгого Дракона”.

Містер Фотерінгей стояв, показуючи вперед указівним пальцем і зсунувши брови, як людина, що чекає неминучої катастрофи. Велосипедист, котрий сидів найближче до лампи, пригнувся й перестрибнув через лавку. Усі скочили на рівні ноги. Міс Мейбрідж обернулася й вереснула.

Лампа непорушно висіла в повітрі секунди три.

А тоді містер Фотерінгей застогнав тихо й знеможено:

— Я більше не можу тримати її!

Він позадкував, перекинута лампа спалахнула яскравим полум’ям, вдарилася об край шинкваса, відскочила вбік, розбилася об підлогу й згасла.

Добре, що корпус у неї був металевий, а то виникла б пожежа.

Перший заговорив містер Кокс. Зміст його слів, якщо відкинути круті вирази, вилився в те, що Фотерінгей дурень. Містер Фотерінгей перебував у повному сум’ятті і не спромігся заперечити навіть таке категоричне твердження. Його ошелешило те, що сталося. Заговорили решта присутніх, але ніхто з них не пролив світла ні на суть справи, ні на причетність до неї містера Фотерінгея. Загальна думка збіглася з думкою містера Кокса, але була висловлена ще крутіше. Всі звинувачували Фотерінгея в дурній витівці і доводили йому, що він легковажно порушив спокій і безпеку людей, які його оточують.

Містер Фотерінгей так розгубився й знітився, що був схильний погодитися з ними, тож, коли йому запропонували залишити бар, він уже не мав сили для дійового опору.

Він ішов додому, палаючи від гніву й сорому; комір його піджака був пожмаканий, очі свербіли від поту, вуха розчервонілися. Він нервово зиркав на кожен із десяти вуличних ліхтарів, повз які проходив. І тільки залишившись сам-один у своїй малесенькій спальні на Черчроу, він нарешті зібрався з думками і, пригадавши все, що сталося в барі, запитав сам себе:

“Що ж усе-таки сталося?”

Він уже скинув піджак, роззувся і тепер сидів на ліжку, застромивши руки в кишені, і в сімнадцятий раз повторював слова на своє виправдання:

“Я ж не хотів, щоб та клята лампа перекинулась!”

Нараз він згадав, що, вимовляючи слова команди, несвідомо побажав, щоб ті слова здійснилися, і що пізніше, побачивши лампу в повітрі, відчув, що повинен підтримувати її, хоч і не розумів, як саме.

Якби містер Фотерінгей мав витончений розум, то неодмінно заходився б міркувати над словами “несвідомо побажав”, оскільки вони охоплюють найскладніші проблеми вольової дії. Але в нього не було схильності до абстрактних міркувань, і ця думка була така невиразна, що він прийняв її відразу. Відтак, спираючись на неї (мушу визнати, без належного логічного обгрунтування), заходився перевіряти її на практиці.