У дзеркалі, у загадці

— Ти обіцяв розповісти про небо…

— Небо ще почекає, Сесіліє. Коли йдеться про людську душу, ми дуже близько до неба.

Дівчинка глянула на стелю:

— Бабуся каже, що душа божественна.

— Твоя бабуся надзвичайно мудра.

— До того ж вона знає Біблію і усі саґи Снорре майже напам’ять.

— Ось воно! Знову!

— Що таке?

— Оте «напам’ять» є частиною великої загадки, про яку ми говоримо зараз. Ти задумувалася, що людський мозок — найзагадковіша матерія у всесвіті?

— Раніше — ні…

— Усі атоми твого мозку витворилися колись на одній зірці. Але згодом вони якось відфільтрувалися і стали тим, що ми називаємо «свідомістю». Людська душа, отже, тріпочеться у мозку, сплетеному з тонкого пилу, котрий якоїсь миті осипався з небесних зір. Людські думки і почуття без угаву граються на нитях того тонкого зоряного пилу, там, де усі нервові струни сплітаються докупи, щоразу по-іншому…

— Тоді, мабуть, у моєму мозку є трохи пилу з Вифлеємської зорі.

— В усіх передуманих тобою думках, в усіх твоїх спогадах.

Сесілія усе намагалася визирнути у вікно, а ангел говорив далі:

— Чудове, напевно, відчуття — бути живим мозком у всесвіті. Наче власний маленький універсум знаходиться в середині великого універсуму. Бо у твоєму мозку стільки ж маленьких атомів та молекул, скільки зір і планет у космосі…

Дівчинка перервала його розповідь:

— До найпотаємнішої моєї думки, певно, так само далеко, як до найвіддаленішої зірки у всесвіті.

Аріель кивнув:

— Різниця лише в тому, що мозок свідомий самого себе. Він завжди здатний оцінити власну діяльність. Таке неможливе на небесах. Та й всесвіт не може сказати про себе: «Я — це я». Для цього всесвітові необхідна допомога людини.

Вона переможно усміхнулася:

— Тут я з тобою погоджуюся: справді суттєва різниця.

— Але ти все ще не пояснила, як відбувається «згадування».

— О, зовсім забула.

— Як цікаво.

— Що тут цікавого?

— «Зовсім забула». Може ліпше розкажеш, що таке «забувати».

— Просто вилетіло з голови.

— «Просто вилетіло з голови!» — повторив Аріель, намагаючись наслідувати ще й голос Сесілії.

— Але, буває, забуте зненацька знову виринає. Часом сидить на кінчику язика.

— На кінчику язика?

— Так кажуть.

— Ніколи б не подумав — язик — і має щось спільне зі спогадами. Може, ще скажеш, що й слова можна скуштувати на смак точнісінько, як і полуниці?

Сесілія засміялася.

— Здається, я знаю відповідь, — сказала вона. — Коли мене ніхто не відволікає, думка, звичайно, вигулькує сама. Дідусь каже, ніколи не треба перейматися тим, що думка втекла…

— Чому ж ні?

— Вона наче риба, яка зірвалася з гачка, відпливає собі на глибину, а повертається ще вгодованішою.

— Тоді вони мають рацію.

— Хто?

— Та деякі з наших ангелів, котрі полюбляють казати, що нам ніколи не збагнути земних речей. Але мені не хотілося з тим миритися. Я завжди намагався зрозуміти, що це таке — бути людиною з плоті і крові.

— Не знаю, чи зможу тобі допомогти, бо я сама цього не розумію.

Аріель спурхнув з ліжка і став підніматися догори. Отак літаючи кімнатою, він ні на мить не вмовкав:

Пригадуєш слова, які я сказав тобі, коли ми вперше зустрілись?

Сесілія задумалася:

— Ти сидів на підвіконні, це точно. А от що ти сказав, не певна, чи пам’ятаю.

— «Не певна, чи пам’ятаю…»

— «Привіт!» або щось подібне.

Ангел похитав головою. Запала довга мовчанка. Нарешті Сесілія замахала руками:

— Хвильку! Воно у мене на кінчику язика…

— Мусиш його сплюнути, доки воно знову не «вилетіло з голови».

Аріель сів на підвіконня, як і того першого разу коли показався їй наяву. Сесілія глянула на нього і сказала:

— Ти запитав, чи добре я спала.

— Вітаю!

— Це було не так уже й важко!

— А я став свідком великої містерії. Я спитав чи ти щось пригадуєш, а ти відповіла, що забула. Вилетіло геть — і все! Але коли ти не можеш щось згадати, де перебуває те, що ти забула?

Сесілія розвела руками:

— Справді, дивні речі з нами відбуваються. Деколи мені раптом щось спадає на гадку.

— Звідки ж воно спадає?

— З голови.

Аріель довго обмірковував почуте:

— А куди впадає?

Сесілія засміялася:

— До голови.

— Отже, з голови до голови. Зваж, ми весь час говоримо про одну і ту ж голову. Але ж ви не тільки бачите і чуєте те, що пригадується і забувається, щоб потім знову пригадатися. Мозок діє ще й на власний розсуд. Це якраз процес «думання». Це так само, як маленькі камінці на безмежному пляжі починають самі перекочуватися уже без допомоги хвилі.

Сесілія знову засміялася:

— Спробую собі уявити, як вони розприскуються навсібіч!

— Якусь думку, мірковану тобою, — наприклад, про різдвяну ялинкову зірку, що зникла, — можна відсунути на якийсь час, а тоді знову повернути ії з підсвідомості. Ти ніби перемотуєш запис свідомості назад, щоби знову повернутися до тієї самої думки. Переконаний, до вас часто повертаються старі думки, про які ви уже довго-довго не згадували.

— Однак думка виринає сама собою. Не завжди вдається визначити наперед, що згадувати, а що забувати. Часом думається про речі, про які зовсім не хочеться думати. Іншого разу заговорюємося, тобто говоримо те, чого, власне кажучи, зовсім і не думали. Інколи складається страшенно незручна ситуація.

Ангел Аріель сидів на підвіконні і все похитував своєю блискучою голівкою.

— Цього, напевно, я й боявся, — мовив він.

— Чого?

— У вас не одна душа, на відміну від нас. Можливо, їх дві або й більше. Бо як інакше пояснити, що ви думаєте про речі, про які аж ніяк не хочеться вам думати.

— Не знаю.

— Такі небажані думки керовані чимось іншим, ніж вашою свідомістю. Це приблизно, як у театрі, де ви не маєте нінайменшої уяви, яку п’єсу гратиму наступного разу.

— Гадаєш, душа — це той самий театр, а актори — розмаїті думки, котрі з’являються на сцені і грають різні ролі?

— Щось схоже на це. У кожному разі, у театрі свідомості багато приміщень, а ще багато різних сцен.

Аріель здійнявся з підвіконня, зробив велику дугу над кімнатою і опустився у ногах Сесілиного ліжка.