У країні ягуарів

Виходжу з карбідним ліхтарем з хати і вдивляюся в темряву. Ніде нічого. Все чорне Буря вщухла, тільки дощ лопотить по покрівлі з пальмового листя та гуде дрімучий ліс

Чомусь згадались мені друзі. Поки я подорожував по річці Жатапу, Олафа Лунду прогнала звідси малярія. Коли ми востаннє бачилися з ним, вже й тоді білки очей в нього були жовті. Тепер він десь у Європі. Гойман і Наук теж мають виїхати звідси. Велика плинність людей на плантації Форда. Нічого не вдієш, людям потрібні гроші, а здоров'я ще більше. На зміну одним приходять інші, які хочуть заробити грошей, а ідуть звідси ті, що проміняли здоров'я на гроші і малярію.

Я полив водою на карбід, і полум'я спалахнуло яскравіше. В стінах заметушилися пацюки. На ніч треба знайти безпечне місце для кошика з фариньєю. Чомусь не хочеться зараз у темряві під дощем іти до річки мити піском посуд. Уночі на березі річки особливо небезпечні каймани. В таку негоду три-чотириметрові чорні крокодили не бояться людини, навіть якщо вона йде з ліхтарем. А вдень ці хижаки не дуже хоробрі.

На світанку по мене, моє спорядження і колекцію припливе великий моторний човен. Усі зайві речі я вирішив перевезти на фазенду. Величезний полоз, анаконда та інші рідкісні змії під час моєї подорожі житимуть на фазенді у старій хижі з пальмовим покриттям. Там їм буде спокійно.

На фазенді працює понад чотириста кабоклу. Мисливців серед них більше, ніж селян. Усі вони готові заповнити мої клітки всякими тваринами. Кабоклу приносять мені різних комах, отруйних змій, полозів, анаконд, лісових звірів і, щасливо всміхаючись, простягають руки по винагороду за свою працю.

Коли-то я повернусь до своєї хатини? Мисливська рушниця — зваблива річ. Пристрасть мисливця і запал колекціонера майже неможливо подолати. У моєму розпорядженні будуть сотні квадратних кілометрів північнобразільських джунглів.

По темній річці пройшов пароплав. Крізь дощову завісу бачу на його кормі тьмяне світло сигнального ліхтаря. Мабуть, і з пароплава помітили світло мого карбідного світильника. Вже третя година ночі, я впорався з усіма справами. Пацюки в стіні скребуть колискову, а розвішений гамак кличе до себе. Я ставлю ліхтар на високому порозі, що виходить до річки. Хай освітлює темряву і лякає кайманів. Погасити його не можна доти, доки в ліхтарі є вода.

* * *

Хто добре знає екваторіальні райони, джунглі, той не здивується нестійкій погоді, раптовій зміні пори дощів спекою і сприйматиме все як належне.

Вранці, тільки-но почало світати, з Тапажосу почувся гул мотора. Це плив по мене великий моторний човен.

А дощ ні на мить не вщухає.

Суденце причалило до мого човна, і незабаром моторист у чорному плащі з капюшоном був уже біля хатини. З ним прийшли ще двоє людей з фазенди, одягнені в такі самі чорні плащі.

— Доброго ранку! Як ви себе почуваєте, сеньйоре? Поїдемо? — спитав моторист, переступаючи через високий поріг хати.

— В таку зливу? Я попливу на фазенду без спорядження. По речі і клітки приїдемо пізніше, коли вщухне дощ.

— Гаразд, сеньйоре!

Поки я збирався, моторист розповів, що вночі два кабоклу напилися чачі — самогону з цукрової тростини, посварились і один із них, Абелардо Карнейро, застрілив другого — Жозе Пінто.

Моторист ще додав, що Абелардо вбив друга захищаючись і втік. Його й досі не можуть знайти.

Ось який постріл чув я уночі. Бідолашний рибалка Жозе Пінто більше не питиме чачі.

Після обіду небо прояснилося, і до вечора я встиг перевезти все своє майно на фазенду. Ніжки кліток із зміями поставив у консервні банки з водою, щоб туди не залізли червоні мурашки, які загризають навіть змій. Коли повернусь з подорожі, треба буде винищити мурашники.

На фазенді я з Гойманом і Науком зайшов на склад і взяв про запас для подорожі двобічну сокиру.

* * *

У щоденник записую всі події за день. Ці рядки пишу при світлі карбідного ліхтаря в своїй хатині, куди я знову повернувся.

Мисливське спорядження і всі речі лежать у кутку. Ввечері принесли пошту. Її привезли пароплавом з Сантарена. Я одержав з півдюжини листів, кілька пачок газет, два пакунки книг. З Будапешта прибуло тільки два листи і пакунок з книгами. А грошей нема. Я надіслав свої колекції в кілька місць і, звичайно, мав надію одержати якусь винагороду. Від будапештського музею — жодного рядка. Та я все одно вирішив більшу частину колекції, яку зберу в районі ріки Купарі, надіслати в Будапешт. Звичайно, в подарунок. В мене вже й тепер чимала колекція комах. На ящику на обідраному промокальному папері лежать сотні великих і маленьких метеликів, жуків. Загорну їх у паперові трубки, покладу у металеві коробки і надішлю в музей. Багато таких пакунків доведеться відправити, коли повернуся з Купарі. Частину шкур з диких звірів продам знайомому торговцеві. Я вже домовився з ним про це. А живих змій відвезу в Сантарен.

Пора вже спати. Підвішую гамак.

Дверей у хатині нема. Та вони і не потрібні. Так прохолодніше. Надіваю піжаму. Вінчестер і довгий гострий ніж, яким прорубують дорогу в хащах, кладу біля стареньких тапочок під гамаком.

Виношу карбідний ліхтар на високий поріг. Потім лягаю спати, поклавши під голову маленьку пухову подушку, яку привіз з батьківщини, і вкриваюсь тоненьким полотняним простиралом, бо в пору тропічних дощів іноді бувають прохолодні ночі.

Вранці, прокинувшись, поснідав і пішов мити посуд на річку. Там побачив двох знайомих з контори плантації. Вони підпливли до мене на човні і знову почали розповідати про вбивство, про яке я вже вчора чув від моториста. Виявляється, Жозе Пінто зчепився з Абелардо Карнейро через те, що намагався випити більше чачі. Абелардо запротестував. Жозе Пінто хотів увігнати в нього кулю, але Карнейро був не дуже п'яний і випередив противника. Прощаючись, знайомі додали, що Жозе Пінто поховали вчора. Для поліції Фордландії тепер чимало мороки, бо не так легко знайти Абелардо в нетрях джунглів.

Розповівши це. мої знайомі взяли курс на протилежний берег. Вони попливли до багатодітного старого португальця, щоб купити кілька в'язок тютюну і, звичайно, глянути на його смугляву племінницю.

Я поскладав вимитий посуд у кошик і відніс під навіс. Дощ перестав, проте й досі над джунглями і річкою нависають грізні дощові хмари. Вони пливуть по небу так низько, ніби чіпляються за верхівки дерев, що ростуть на острові. Мабуть, знову піде дощ. Повітря задушливе.

У хащах, за хатиною, з жалібним галасом стрибають мавпи. Їх ціла армія. Вони ніколи не будують собі гнізд, а живуть просто на деревах. Від такого життя в них дуже жалюгідний вигляд, шерсть скуйовджена, мокра.

Над головою дзижчить мошва. Полчища цих ненажерливих кровопивців не зникають ні вдень ні вночі. На світанку й під вечір їх особливо багато, вночі трохи менше, а в сонячну погоду ще менше. Від їхніх укусів на шкірі набігають білі пухирі. Мошви немає лише під час тропічних дощів.

Сьогодні треба остаточно приготувати все в дорогу.

Після сніданку «я ще раз переплив на фазенду, щоб повідомити, що завтра вирушаю на Купарі.

Крім Гоймана і Наука, я попросив доглядати моїх зміїв і Моріса. Кажуть, цей ельзаський француз, який теж працює на фазенді, утік з відомої французької тюрми. Дивлячись на цього лагідного, веселого парубка, я мимоволі уявляю його в смугастому одязі каторжників, з кайданами на ногах, з молотом, яким дроблять камінь у тому пеклі, на кар'єрах.

За що Моріс попав у тюрму, невідомо.

На фазенді працюють також угорці, які емігрували в Бразілію, — Тодор Плац, Тарнаї та ще двоє.

Брат Тодора — Йожеф Плац уже спочиває в могилі на кордоні Бразілії та Венесуели, на березі Ріу-Негру. За труну йому править гамак, в який загорнули його тіло. Йожеф помер, мабуть, від жовтої лихоманки, бо всі нутрощі в нього згнили. Поховали його брат і друзі, з якими Йожеф хотів перепливти на човні у Венесуелу.

Могили всіяли шлях угорської бідноти по всьому світу.