У країні ягуарів

Крізь об'єктив фотоапарата виразно видно каймана і могутню анаконду. Ось вона блискавично накидається на свою жертву. Я клацаю затвором, фотографуючи напад. Тепер хоч у барабан бий, противники не звернуть на це уваги. Крокодил спросоння відчайдушно захищається, а полоз люто нападає.

Переводжу плівку, щоб зробити другий знімок.

Панцир каймана аж гримить, коли плазун б'ється об суху глину. Чути сопіння, хрип. Анаконда обвиває шию каймана кільцем свого могутнього тіла.

Я знову фотографую. На лобі в мене виступає холодний піт. Жахливе видовище.

А боротьба триває. Змія вже обвила каймана трьома кільцями. Крокодил відчайдушно виривається, захищається, але велетень полоз все дужче й дужче стискає його. Тріщить панцир каймана, ламається, мов черепашка під каблуком черевика.

По спині в мене пробігає мороз на думку, що анаконда могла напасти на мене вночі в гамаку, коли я подорожував на Купарі. Адже сила людини в порівнянні з силою такої тварини — ніщо.

Досі я вважав вигадкою розповідь місцевих кабоклу про те, що анаконда зжерла одного разу подружжя кабоклу, яке спало на березі Амазонки. Ненажерлива змія, проковтнувши чоловіка, не могла проковтнути ще й жінку, і тому жіночі ноги стирчали з рота полоза. Рибалки, вийшовши вдосвіта рибалити, помітили анаконду, яка з важким тягарем не могла доповзти до води, і прикінчили її стрілами. Розрізали анаконду, витягли людей і поховали їх.

Я згадую цю пригоду, і тепер вона здається цілком правдоподібною.

Боротьба не стихає. Раптом кайман з такою силою клацнув зубами, що, якби тіло анаконди попало в його пащу, боротьба швидко скінчилася б. Але змія обережна. Вона щільніше обвиває каймана і ще дужче стискає його. Короткі пазури крокодила ніяк не можуть вчепитися в анаконду. Хрип каймана свідчить про страшні муки.

Зігнутий дугою хвіст анаконди лежить на землі.

Нарешті кайманові приходить кінець.

Анаконда, ніби перевіряючи, чи кайман здох, перекидає його на спину. Потім попускає кільця. В об'єктиві видно двох хижаків: мертвого каймана і живу анаконду. Я ще раз фотографую їх.

Тепер слово за мною. Драму, що відбулася на березі, закінчить постріл рушниці.

Тихенько кладу на опале листя фотоапарат, піднімаю рушницю і цілюся в голову полоза.

Анаконда вже злазить з каймана, розвиваючи кільця. Проковтнути каймана вона, звичайно, не може. Гадюка витягає з-під панцира каймана хвостову частину.

Над джунглями і над водою гримить постріл. Анаконда прикипає на місці, тільки злегка здригається, — останні сили покидають її. Я одразу ж стріляю ще двічі в повітря — кличу рибалок. У відповідь чую далекий постріл.

За чверть години в затоку припливають два човни. В одному сидить Мануель, у другому веслують Мікуельсін і Бенедикто. Вони здивовано витріщаються на каймана і анаконду, що нерухомо лежать на березі затоки.

— Що трапилося, сеньйоре? — питає Мануель.

Двоє рибалок з другого човна теж виходять на берег і розглядають мертвих хижаків.

Я розповідаю все, як було. Вони слухають, роззявивши роти.

Рибалки просять сфотографувати їх. Я охоче виконую їхнє прохання. Потім Мікуельсін фотографує мене верхи на кайманові. На жаль, він поворухнув фотоапарат, і тому моєї голови на знімку немає. Проте на фото добре видно страшну, роззявлену пащу каймана, верхню щелепу якого я підняв руками.

Мануель втягнув анаконду в човен, немов важку стрічку. А Мікуельсін перевернув каймана на черево, щоб мурашкам легше було поласувати здобиччю, і ми попливли назад.

Я знову на стоянці. Сонце нещадно пече. На острові мертва тиша. Мануель з товаришами давно вже відпливли. На пам'ять про полювання на острові лишилася шкура анаконди і кілька цінних знімків.

Продаж отруйних змій

Сонце було в зеніті, коли до мене підплив буксир Армазема. А за чверть години на маленькій палубі баржі вже стояло три клітки з отруйними зміями.

— Скільки заплатите за змій, сеньйоре? — питаю його.

Армазем мовчки дивиться на різнобарвне зміїне товариство, що неспокійно повзає в клітках. Нарешті, обзивається:

— За кожну велику сурукуку по сто мільрейсів [9] , за гримучу змію вісімдесят, за жарараку теж вісімдесят. За оту золотаво-зелену п'ятдесят, за коралову змію з чорно-жовто-червоними кільцями сорок. За папаову по тридцять мільрейсів. За решту змій теж по тридцять.

Огрядний, з товстим черевом торговець, пітніючи, стає навколішки і заглядає крізь мідну сітку в клітку.

9

Мільрейс — колишня лічильна одиниця і монета Бразілії та Португалії.

— Так мало? — перепитую я, і настрій в мене відразу псується.

— Більше дати не можу, — скорботно промовляє хазяїн, наче і така ціна для нього занадто висока.

Я дивлюсь йому в очі. Скупий, зажерливий… Словом, типовий торговець, який здер би шкуру і з блохи, коли б знав, що хтось дасть за неї хоч щербату копійку. Ми добре знаємо одне одного вже півтора року.

Неймовірна спека. Задуха. Прохолоди не дає навіть легенький вітерець, що дме вздовж Тапажосу. Переводжу погляд з вірмена на двох матросів. Видно, вони теж вражені ціною, яку запропонував Армазем.

— Ні, за стільки не віддам! — відповідаю сердито і, підійшовши до першої клітки із зміями, піднімаю її, щоб віднести назад до човна.

— Ну, що ж! — розводить руками Армазем, але обличчя його вже стурбоване. — Продайте комусь іншому, може, візьмете більше, — каже торговець, поплескуючи мене по плечу і скоса поглядаючи на клітку. — Красиві, мабуть, нелегко було піймати?

— Ні, нелегко! — відрізую сердито і впускаю з рук клітку на палубу.

Огрядний Армазем з переляку відскакує метрів на три.

— Обережно! — гукає до мене вже з-за дверей складу. — Клітка розіб'ється, і змії повилазять.

Механік, кочегар і чорношкірий юнак, спершись на поручні буксира, з посмішкою стежать за нами. Всі ми добре знаємо, що в радіусі двісті кілометрів немає торговця, який купив би змій. Їх довелося б везти аж у Сантарен.

Армазем, упевнившись, що клітка не розбилась, знову виходить до мене і докірливо зауважує:

— Сеньйоре, хіба ж можна так робити?

— Що ж я таке зробив?

— Навіщо ви кинули ящик на палубу?

— А-а, ви про це! А я думав, ви збираєтесь заплатити мені більше. Адже ціна, яку ви запропонували, дуже низька…

— Ви жартуєте, сеньйоре! — сміючись, солоденьким голосом вигукує торговець. Гладке черево його трясеться.

Але мені не до сміху. Нахиляюсь, щоб знову підняти клітку.

— Ну, дасте більше? — рішуче питаю і навіть не додаю слова «сеньйоре».

— Я вже сказав, жодного мільрейса більше.

Очі торговця жадібно блищать. Я розумію, що він візьме змій. І не помиляюсь.