У підводних печерах

А втім, у кожному подібному випадку, коли нічого не відомо, можна знайти сотні варіантів, і всі вони будуть здаватися правдоподібними доти, аж поки викристалізується єдиний незаперечний. А вже потім ми дивуватимемося, як могли вони здаватися правдоподібними, коли істину слід було шукати зовсім не там. Кажучи мовою математиків: рівняння не розв’язується тому, що в ньому багато невідомих…”

Його повіки самі собою склеплялися, і потрібні були неймовірні зусилля, щоб не заснути. Проте сон усе-таки здолав Валерія, ослабілі пальці випустили ручку, голова опустилася на руки. Останнє, що він бачив, засинаючи, це дивний фейєрверк. Безліч вогників утворили контур, схожий на великого фосфоричного павука. Павук пройшовся по столу, по аркушах паперу, простягнув дві лапи до Валерія, а потім зупинився, підстрибнув і зник…

Прокинувшись, Валерій довго не міг збагнути, сон то був чи бачив він вогняного павука наяву. А коли так, то звідки той павук узявся? Журналіст ладен був просто відмахнутися від цього кошмару, але помітив, що аркуші паперу чомусь вологі і літери на них подекуди розпливлися.

“Може, Мудрець, пустуючи, розбризкав воду?..”

Валерій підійшов до акваріума.

Восьминіг грався з крабом, мов кіт з ми-шою перед тим, як з’їсти її. Він прибирав різні пози, втягував голову в тіло, вкривався плямами, маскуючись під каміння, що лежало на дні акваріума, забарвлював частину тіла в ясно-зелений колір. Далі піднімав краї мантії, і тоді його контури розпливалися, молюск зливався із середовищем, ставав майже невидимим. А потім, щоб перетнути шлях крабові, витягував пару щупалець. Їхні кінчики граціозно загиналися і часом тремтіли, як кінчик котячого хвоста. Варто було безталанному крабові швидко позадкувати, як голова восьминога різко зводилася над тілом — здавалося, він схоплювався на ноги. Темна хвиля пробігала по щупальцях і мантії, октопус вкривався горбками, навколо очей спалахували концентричні кола, від чого вони здавалися величезними. Досі скручені щупальця теж випрямлялися і повзли в бік жертви. Жадібно клацав роговий дзьоб.

“Не хотів би я опинитися на місці краба”, — подумав Валерій і помахав рукою Мудрецеві.

Той глянув на нього одним оком і, вітаючи, спрямував на людину струмінь води.

— Дякую за душ, — пробурмотів Валерій і подумав: “Цілком імовірно, що таким ось чином він уночі й залив папір, а павук мені приснився”.

Валерій обернувся на шерех і зустрівся поглядом з Людмилою Миколаївною. Вона, напевно, щойно прокинулася.

— Доброго ранку! — привітався.

— Доброго… — неквапно відповіла вона, і в її голосі бриніла запитальна інтонація. — Ну й страшний сон мені приснився. Ніби якийсь вогненний павук бігав по салону…

У Валерія пересохло в роті. Про випадковий збіг не могло бути й мови. Людмила Миколаївна помітила його стан:

— Що з вами, Валерію?

— Голова трохи болить, — збрехав він, щоб не хвилювати жінку.

Людмила Миколаївна подивилася на шкалу кондиціонера, перевіряючи, чи в нормі вологість, температура, тиск, дістала із настінної аптечки тюбик у золотистій обгортці.

— Прийміть дві таблетки. Він проковтнув ліки.

— А тепер ходімо до дельфінів, — запропонувала. — Якщо їм не покращало, то доведеться вивозити звідси. Мені б дуже не хотілося цього робити, бо, можливо, дивна поведінка дельфінів і загадкова загибель людей мають спільну причину. Але й ризик завеликий…

Вона не могла на щось зважитися, і ніхто не міг їй чогось порадити. Коли Славко довідався по телефону про незвичайну поведінку дельфінів, він намагався заспокоїти жінку, пославшись на капризування тварин. Тукало ж думав, що причина — в зміні обстановки.

Людмила Миколаївна охоче ухопилася за цю версію, бо сама не знала, що й думати. Усі сходилися на тому, що треба зачекати. Але й чекання було досить тривожне.

— Чому ви мовчите, Валерію? — запитала май, же спокійно, хоча в її тоні пробивалося роздратування.

Валерій силоміць одірвався від гнітючих думок про павука і спробував перевести розмову на сторонні, як сказав би Славко, “філософські” теми.

— Природа вміє задавати загадки. Щоразу, коли здається, що вже чогось досяг, вона ніби попереджає: рано святкуєш перемогу! А спробуй-но дай відповідь ось на це…

— Ого, ви стаєте дипломатом! — посміхнулася Людмила Миколаївна і сказала, мовби звертаючись до самої себе: — Здається мені, справа тут не в природі…

— Думаєте, люди? — стрепенувся Валерій.

— Так.

Він здивовано й пильно глянув на неї. Йому здалося, що вона не розкривала рота. Розгублено озирнувся, ніби, крім них двох, у салоні могли бути ще люди. А Людмила Миколаївна чомусь посміхнулася і глузливо мовила:

— Ви запитуєте і самі ж відповідаєте?

— Не розумію вас…

— Адже ви запитали про людей і самі відповіли собі “так”.

— Ні, я не відповідав собі…

Людмила Миколаївна пильно подивилася на нього, намагаючись, щоб він цього не помітив. Але її погляд не лишився поза увагою Валерія.

— Облиште! — відмахнувся він. — Я не хворий і нічого на мене так дивитися.

Його спокійний голос не викликав сумнівів. Жінка кинула погляд у дзеркало й одразу ж відвернулася: вона сама собі не подобалася — на щоках плями, очі червоні.

— Невже я?! Але

— Не впадайте в іншу крайність… Ви також ні при чому. Я бачив — ви не розтуляли рота.

— Виходить, почулося?

— Ні. Обом почулося одне і те ж?..

Він підійшов до дверей, подумавши, що це кляте “так” долинуло з дельфінарію.

Двері були зачинені щільно.

Міцно зціпивши зуби, Валерій пішов уздовж стіни, обстежуючи геть усе, що траплялося на шляху. Він спинився біля акваріума з Мудрецем. Восьминіг підняв свій тулуб на щупальцях і прикипів до скла. Очі його, здавалося, впіймали Валерія в невидиму павутину і наказали зупинитися. Ніби скоряючись чиємусь наказові, журналіст запитав:

— Мудрець, це ти сказав “так”? Людмила Миколаївна невдоволено наморщилась:

— Годі вам блазнювати! Усім відомо, що восьминоги не говорять…

Вона не скінчила, як з акваріума почулося:

— Так…

Людмила Миколаївна витріщилася на восьминога, котрий ще більше вирячив очі і звівся на щупальцях. Верхні “руки” його аркою вигнулися над головою:

— Чорти б його вхопили! — вигукнув Валерій. — Може, у вас є всі підстави не вірити мені, але це він говорить!

— Схоже… — прошепотіла жінка, не маючи сили повірити власним вухам.

Вона підійшла ближче й помітила, що “лійка” тварини пульсує і з неї вихопилося кілька бульбашок повітря.

— Може, він створює звуки “лійкою”, як дельфін дихалом?

— Так, — пролунало знову. Одночасно почулося булькання води.

— Але ж як він міг навчитися розмовляти, розуміти значення слів? Чортівня якась! Галюцинація!.. — Людмила Миколаївна дивилася то на восьминога, то на Валерія. — Та ми б з вами, ми, люди, перебуваючи в полоні в інших створінь, не змогли б так швидко зрозуміти їхню мову…

В очах у восьминога з’явився якийсь новий вираз, але він промайнув так швидко, що Валерій не міг усвідомити його значення.