У пастці

— Може, ви й Маннінгза купили, коли були в Австралії? — запитав я знічев'я.

Не знаю, чому я це сказав. Мабуть, тому, що думав про Дональда, який також їздив до Австралії. Я був зовсім не готовий до її реакції.

Коли раніше вона була здивована, то тепер — ніби громом вражена. Раніше вона була недовірлива і сердита, тепер — недовірлива і налякана.

Вона перехилила свій джин, зіслизнула з дзиґлика і прикрила собі рота тремтячими пальцями з червоними нігтями.

— Невже тоді? — запитав я недовірливо.

— Звідки ви це знаєте?

— Я не знаю.

— А ви не з митної служби?

— Звичайно, ні.

— Ой, любий, любий… — Вона тремтіла і була в розпачі, так само, як і Дональд..

Я взяв її за руку, і повів до крісла поряд з маленьким столиком.

— Сідайте, — сказав я заспокійливо, — і розповідайте.

Довелося взяти подвійний джин, щоб через десять хвилин вона заспокоїлась.

— Так от, любий, я не мистецтвознавець, як ви, можливо, здогадуєтесь, але там була картина сера Альфреда Маннінгза… і підпис, ну, все, як треба, та й недорого, і я подумала, який буде задоволений Арчі, коли матиме справжнього Маннінгза на стіні, ми обоє любили перегони, звичайно, а ще сестра Арчі, вона старша за мене, підбивала мене, і я запалилася… Ви можете сказати, що я була в стані ейфорії, але я купила її.

Вона замовкла.

— Далі, — підохотив я.

— Я гадаю, любий, ви вже про все здогадалися і самі з того, що я вам розповіла.

— Ви привезли її в Англію, не зазначивши в декларації?

Вона зітхнула.

— Так, любий, звичайно вийшло по-дурному, але я навіть не подумала про митників, коли купувала картину, аж поки не повернулася додому, і тільки через тиждень сестра Арчі запитала, чи не збираюсь я записати картину у митну декларацію, а мене просто обурює ця доконечна потреба сплачувати мито. В усякому разі я подумала, що мені слід би довідатися про розміри митного збору, і я довідалася, що не існує мита в повному розумінні на картини, які вивозяться з Австралії, куплені у комісійній крамниці, й хочете вірте, хочете ні, вони сказали, що мені доведеться сплатити податок на «додану вартість», щось на зразок податку на придбані речі. Тобто мені довелося б, любий, сплатити вісім відсотків від тієї суми, за яку я купила картину. Ви тільки уявіть собі! Я просто ошаліла, любий. Сестра Арчі запропонувала мені залишити картину в неї, бо якби я знову поверталася до Австралії, який сенс платити мито? Але я не мала певності, що повернуся, і, хоч би що там було, дуже хотіла бачити сера Альфреда Маннінгза на стіні, щоб зробити приємність Арчі, отож, любий, її було гарненько упаковано в картон та коричневий папір, я сховала її в своєму найкращому нічному одязі, і мені вдалося проштовхнути її через прохід у Хітроу, де було написано «Недозволених вкладень немає». Тому, коли я поверталась, мене ніхто не зупинив.

— Скільки ви мали заплатити? — запитав я.

— Значить, любий, якщо бути точною, десь понад сімсот фунтів. Я розумію, що це не бозна-які гроші, але мене обурювало, що я маю платити податок тут тільки за те, що купила гарну річ в Австралії.

Я прикинув в умі.

— Отже, картина коштує близько дев'яти тисяч?

— Авжеж, любий. Дев'ять тисяч. — Вена була занепокоєна. — Я не прогадала? Повернувшись, я питала у людей, і вони казали, що картини Маннінгза коштують по п'ятнадцять тисяч, а то й більше.

— Атож, вони стільки приблизно коштують, — сказав я між іншим. — Хоч деякі можна купити за тисячу п'ятсот, а то й дешевше.

— В усякому разі, любий, тільки подумавши про страховку, я замислилась над тим, чи можуть мене викрити, якщо, наприклад, страхагенти зажадають, скажімо, квитанцію, може, так воно й було б, і саме тому я нічого, в цьому плані не робила, бо якби я справді повернулася до Австралії, я могла б узяти картину з собою. І нікому ніякої шкоди не заподіяла б.

— Складно, — погодився я.

— Тепер усе це згоріло, і ви можете думати, що так мені й треба, бо дев'ять тисяч пішло з димом, і з того я вже й пені не побачу.

Вона допила джин, і я замовив ще.

— Я розумію, що це не моє діло, але як у вас з'явилося під рукою в Австралії дев'ять тисяч? Хіба немає закону про вивезення такої кількості готівки?

Вона хихикнула.

— Ви не дуже орієнтуєтесь у цьому житті. Не бійтесь, усе було шик. Я лише майнула з сестрою Арчі до ювеліра і продала йому брошку, така бридка жаба, любий, з великим діамантом посеред лоба, щось із шекспірівського сюжету, хоч я цього не певна, в усякому разі я ніколи не носила її, така була потвора, але, звичайно, я її прихопила з собою, бо вона цього варта була, і я продала н за дев'ять тисяч п'ятсот в австралійських доларах, одне слово, проблем не було.

Мейзі вважала, що я повинен з нею попоїсти, і ми поїхали на обід. Апетит у неї був здоровий, але настрій — сумний.

— Ви нікому не скажете, любий, про картину?

— Звичайно, ні, Мейзі.

— Я могла б ускочити в таку халепу, любий.

— Розумію.

— Щонайменше штраф, звичайно, — вела вона далі. — Люди можуть бути такими бездушними, коли йдеться про якусь безневинну невеличку контрабанду.

— Ніхто не довідається, якщо ви самі про це не скажете. — І раптом мене вразила думка: — Хіба що ви вже сказали, що купили її.

— Ні, любий, нікому, оскільки я подумала, що краще вдавати, ніби ця картина у мене вже не один рік і, звичайно, я навіть не вішала її на стіну, бо одне кілечко вже теліпалося, і я подумала, що картина може впасти і пошкодитися, але так і не могла вирішити, кого попросити, щоб закріпив його. — Вона замовкла, смакуючи креветковий коктейль. — Ви, мабуть, думаєте, яка я дурна, любий, але мені здається, що я побоювалася викриття; почуття провини, як такого, у мене не було. Я все-таки не розумію, чому ми повинні платити цей чортів податок, тож я не вішала її, а заховала.

— Заховали? Загорнутою?

— Авжеж, любий, більш-менш загорнула. Звичайно, я відкрила її, коли повернулася додому, і побачила, що кілечко відірвалося разом з мотузкою. Тоді загорнула її знову, доки вирішу, що робити.

Мене це потішило.

— І де ви її сховали?

Вона засміялася.

— Не дуже далеко, любий. Я тільки зробила так, щоб люди не питали про неї, авжеж, я засунула її за радіатор у кімнаті, і не дивіться так перелякано, любий, центральне опалення не працювало.

Цілий наступний день я малював будинок. Ніхто так і не прийшов, ні Д. Дж., ні хтось інший. У паузах між сеансами я за власною ініціативою шукав скарби Мейзі. Я знайшов багато уламків, які можна було розпізнати: залишки металевих ліжок, кухонних машин, радіаторів — усе покручене і погнуте не тільки від вогню, а й від ваги будівлі, що завалилася. Уламки важких кроков чорніли у товстому шарі попелу, а все інше згоріло дощенту.

З усіх описаних Мейзі речей я знайшов залізну брамку зі старого будинку леді Тіт, що відділяла хол від вітальні. Леді Тіт нізащо не впізнала б її.

Не було мідних каструль, котрі мали б витримати жар. Ні камінового металевого екрана. Ні мармурового столу. Ні старовинних списів.

Ні, звичайно, Маннінгза. Коли я прибув до «Біч-готелю» о п'ятій годині, навіть не змивши фарби з рук, Мейзі вже чекала на мене у холі. Але це була не та привітна, бадьора Мейзі, котру я знав, а войовнича жінка, вся сповнена гніву.

— Я чекаю на вас, — сказала вона, окинувши мене несамовитим поглядом.

Я не міг збагнути, чим я образив її.