У промінні двох сонць

— Вам не віриться? Що ж, це тільки свідчить про надійність нашого лікування. Ознайомтеся з щоденником, і ви переконаєтеся в цьому. Подумайте. Зважте.

Плавною ходою вона вийшла із залу.

Никон сів до апарата. На сивому екрані з’являлися то графіки емоцій, то цифри, що вказували на кількість одержаних Сократом біомагнітних імпульсів, то складні показники орієнтації пам’яті, яких без спеціальної підготовки і не зрозумієш, то його обличчя, спочатку змучене й сумне, а далі все лагідніше і спокійніше. Тепер Никон уже не сміявся. Виходить, це справді серйозно…

Відкинувся на спинку стільця, не звертаючи уваги на миготіння екрана. До щему в серці думав про неї, пригадував зустрічі, розмови — там, на далекій Землі, повитій голубим ореолом. Це було щось казкове, дивовижно прекрасне, прозоре й запаморочливе… Вони ходили з нею у високих травах, полохали диких птахів, милувалися красою згасаючого Сонця. А лижні прогулянки по співучому снігу Антарктиди? А польоти в супутнику? І в очах її сяяло передчуття щастя!.. То невже ж усе це — тільки електронний ланцюжок, відбитий у пам’яті? І що ж — зітерти той відбиток і всі ці образи зникнуть, наче їх і не було? — Никон аж здригнувся. — Убити образ найдорожчої людини! І задля чого — щоб бути унормованим? Ех, сократівське у тебе чоло, друже, але… Ну що ж — вона зрештою обрала інший шлях, то що ж… Коли вона війнула на мене холодком, я, хоч і вдавав спокійного, сам мало не кричав з розпуки. А з якою крижаною погордою відкинула вона моє запрошення прилетіти сюди, на Місяць… Ну, й Сократ хороший: не признався, що й у нього… А та зустріч із чорнявим юнаком: як вона усміхнулась йому! Це була крапля, що переповнила чашу. Погане це почуття — ревнощі, а от нуртує всередині, ятрить, пече…

Никон зітхнув, оглянувся і рішуче встав. Хай йому чорт, отак людина може й розкиснути!

Лункими кроками вийшов із залу.

— Коли розпочнемо? — рушила йому навстріч волоока аспірантка.

— А ніколи! — весело гукнув Никон.

— Чому? — ще більше округлились її очі.

— А ви закохувались? — ступнув до неї Никон, і дівчина почервоніла. — Ні? Так от як закохаєтесь, тоді зрозумієте! Коли б мені Сократ відверто розповів про себе, я б навіть не зайшов до вас… Тобто я хотів сказати: не наважився б відбирати у вас дорогоцінного часу. Так що це його провина…

— Ні, — оговталась дівчина, — він, може б, і розповів, але в його пам’яті не лишилось інформації не тільки про своє безнадійне кохання, а й про курс лікування. Він, немов у стародавній легенді, скуштував напою забуття. Так що й ви не бійтесь: шкодувати просто не зможете.

— Красненько дякую! Нехай уже я буду таким, як є — “замріяним”.

— А більше не залишите нас без обіду? — дівчина лукаво схилила голову.

— Задля розвитку нашого мистецтва можна буде й ще…

— Глядіть, а то за вас візьмуться сатирики! — посварилась пальцем. І така мила посмішка освітила її обличчя, що Никон і додому дістався під її враженням.

Хороший, безпричинно радісний настрій охоплював його єство. Навіть синтетична обстановка житла тепер здавалась йому привабливою. Ходив по кімнаті енергійними кроками, наче в передчутті чогось світлого, захоплюючого.

І коли раптом дзенькнув дзвоник, Никон аж здригнувся од несподіванки.

Прийшов Сократ. Никон спохмурнів лише на хвилинку і знову просяяв.

— Ну, що — склав ефемериду кохання?

— Склав. — Сократ був трохи здивований легковажною веселістю друга і надав своїй мові підкресленої серйозності. — Захисні сили твого організму ще не вступили в активну стадію, але це незабаром станеться. Зрештою психіка зводиться до хімізму, виділення певних речовин у кров. Ось графік…

Але він не встиг показати своїх психологічних схем: пролунав сигнал відеофона — звичайний, такий, як завжди, ніжний, трохи співучий сигнал. Та для Никона він чомусь видався незвичайним, наче юнакова душа набрала надприродної чутливості. Він поспіхом кинувся вмикати екрани. І ось затремтіли шовковою голубінню спочатку стіни, а потім і стеля. Наче з морської глибини поволі проступило, виринуло радісне обличчя дівчини. Вона дивилася звідусюди, і погляди її великих, виразних очей схрещувались на постаті Никона.

— Любий мій, — ворухнулися ЇЇ губи, — невже ти не здогадався, що я тільки вивіряла тебе?

— Я… я… — хотів щось сказати Никон і не міг.

— Розповім тобі все, коли зустрінемось. Я ж розмовляю з ракети. Зустрічай “Тайфун”!

Екрани погасли. Приголомшений Сократ впустив на підлогу сувійчик паперу, на якому він вивів ефемериду кохання.

— “Тайфун”! “Тайфун”! — трусонув його за плечі Никон. — Із Землі летить “Тайфун”!

ЗАКАРБОВАНЕ В СЕРЦІ

І

Два старенькі дідки, не поспішаючи, ішли лісовою доріжкою. Після міської спеки прохолода здавалась їм цілющим бальзамом.

— Гарно… Ох, і гарно! — озвався сивобровий з рожевими, як у дитини, щоками. Він раз по раз погладжував долонею лису, наче коліно, голову. Його сірі вицвілі очі заясніли усмішкою. — А ви не хотіли відпускати машину, колего…

Супутник відповів не одразу. Крізь великі рогові окуляри ніби з недовірою поглядав на ошатні дерева, що юрмилися обабіч. Сіре обличчя було незворушне, жодних ознак якихось емоцій.

— Та воно-то гарно… Але все-таки, між іншим, не віриться…

— В що?

— Та в оцю ж реставрацію. Бо, між іншим, людинд — це не картина.

Рожевощокий засміявся:

— Таке й скажете, колего! Професор Боровський — серйозний вчений, дуже серйозний. Він все своє життя працює над цією проблемою.

— Та працює… Одне, між іншим, тільки дивно: чому він досі на собі не спробував?

Лисий розгублено погладив голе тім’я, відтак провів долонею по білій розкішній бороді.

— Не знаю, колего, не знаю. — Деякий час він ішов мовчки, а потім швидко заговорив: — Скажу вам по секрету, колего, якщо справді вдасться скинути з плечей років так… ну, хоча б із сорок — одружуся. Набридло холостякувати.

— Що, зрадите свою стареньку?

— Яку стареньку? — немов остовпів рожевощокий. — Я ж вічний холостяк, чи ви забули?

— А я, між іншим, маю на увазі стареньку… археологію.

Дідок в окулярах запирхав, стараючись не розтуляти губів, трусив головою і потирав сухенькі руки. Він завжди отак кумедно сміявся.

— Археологія… що ж… Таки їй віддав я все своє життя.

Зітхаючи, вони поговорили про археологію і ботаніку. Один згадував розкопки, другий — полювання за рослинами.

— А що якби після смерті стати деревом? — задумливо промовив ботанік. — Високим, зеленим деревом…

Нараз серед зелені забіліла суха вершина.

— І дерева старіють… — сказав археолог. — Усе старіє, увесь світ.

— Е, не кажіть, — заперечив ботанік. — Він-то старіє, але, між іншим, і молодіє водночас.

— Отже й ми з вами… Ботанік похитав головою:

— Це інше питання.

Нарешті доріжка привела їх просто до білих ажурних воріт.

— Сезам, відкрийся! — жартівливо вигукнув рожевощокий дідок і торкнувся своєї лисини.

Його колега пирхнув, стримуючи сміх.

Несподівано відчинилася хвіртка, і на порозі стала якась юна повновида фея. Дідки зніяковіли, як діти.