У сріблястій місячній імлі

— На біса тобі здалися оті кляті руїни? — зневажливо скривив губи кок, помішуючи якесь чорне вариво у горщику. — Допався, як пес до кістки.

— Можливо, — відповів Спендер. — Мав там дещо з’ясувати. А чи знаєте ви, що тут неподалік блукає марсіянин?

Четверо за столом відклали виделки.

— Невже? Де саме?

— Не має значення. Дозвольте мені поставити вам одне запитання. Як би ви почували себе на місці марсіян, коли б на вашій землі з’явилися чужинці і почали її плюндрувати?

— Я напевно знаю, як почував би себе, — сказав Черок. — У моїх жилах тече індіанська кров. Дід мені багато розповідав з історії Оклахоми. І якщо десь тут є марсіянин, я на його боці.

— А ви? — Спендер обвів решту настороженим поглядом.

Ніхто не відповів, але мовчання було досить красномовне. Мовляв, грабуй, скільки можеш, хапай, скільки вхопиш, якщо ближній підставив щоку — вдар міцніше і таке інше.

— Ну так-от. Я зустрів марсіянина, — вів далі Спендер.

Вони мовчки слухали.

— Там, у долині, в одному з мертвих поселень. Я не сподівався зустріти його і шукати не збирався. Не знаю, що його туди привело. Весь цей тиждень я жив у маленькому містечку, намагався розібрати древні таємничі письмена, вивчав їхнє старовинне мистецтво. І одного разу побачив марсіянина. Він з’явився лише на якусь мить і тоді відразу зник. Вдруге я його побачив наступного дня. Я саме сидів над книгою, коли він знову прийшов. І так кілька разів. Щоразу він підходив усе ближче. Коли я нарешті оволодів марсіянською мовою, — це на диво просто, допомагають піктограми, — марсіянин став переді мною і сказав: “Дай мені свої черевики”. Я дав. А він знову: “Дай мені своє вбрання і весь обладунок”. Я так і зробив. Тоді він каже: “Тепер іди за мною і дивися, що буде”. І марсіянин рушив до бази, і ось він тут.

— Не бачу ніякого марсіянина, — озвався Черок.

— Шкода.

Спендер вихопив з кобури пістолет. М’яко пролунали постріли. Перша куля влучила у крайнього зліва, друга та третя — прошили крайнього справа і того, що сидів посередині. Кок злякано обернувся від вогнища і був повалений четвертою кулею. Він упав, мов підтятий, у вогонь і залишився лежати, хоча одяг на ньому загорівся.

Ракета купалася в сонячних променях. За столом сиділо троє. Їхні руки непорушно лежали біля мисок, в яких холов сніданок. Один Черок, цілий і неушкоджений, ошелешено дивився на Спендера.

— Можеш піти зі мною, — сказав Спендер.

Черок мовчав.

— Чуєш, можеш піти зі мною, — повторив Спендер.

Нарешті Черок здобувся на відповідь.

— Ти їх убив, — проказав він і змусив себе поглянути на тих, що сиділи навпроти.

— Вони цього заслужили.

— Ти збожеволів.

— Можливо. То підеш зі мною?

— З тобою? Навіщо? — скрикнув Черок. Він зблід, на очах блищали сльози. — Забирайся геть! Геть!

Обличчя Спендера скам’яніло.

— Я гадав, ти мене зрозумієш.

— Забирайся! — рука Черока потяглася до пістолета.

Спендер вистрілив востаннє. Більше Черок не рухався. Спендера хитнуло. Він провів долонею по спітнілому чолу. Глянув на ракету, і зненацька його пройняв сильний дрож. Він мало не впав, його трусило, як у пропасниці. Поступово Спендер приходив до тями, немов після страшного сну. Ноги не слухалися, і він сів, щоб погамувати дрож.

— Припинити! Негайно! — наказав він своєму тілу. Тремтіння пронизувало кожну клітину. Він стискав тіло в лещатах волі, доки з нього вийшов увесь дрож. Тепер руки спокійно лежали на впокорених колінах.

Спендер зіп’явся на ноги і з неквапною ретельністю завдав собі на спину портативну холодильну камеру. На якусь мить руки йому знову затрусилися, але він рішуче скомандував: “Ні!” — і дрож припинився. Він побрів геть на неслухняних ногах і загубився серед гарячих червоних гір. Один. Самітний.

Сонце продовжувало нещадно пекти. За годину капітан виліз з ракети по шинку та яйця. Він уже хотів був привітати товаришів, та нараз прикипів до місця, вловивши в повітрі ледь чутний запах пістолетного диму. Потім побачив кока, що лежав долілиць, накривши своїм тілом вогнище. Чотири космонавти заклякли перед холодним сніданком.

За капітаном по трапу спускався Паркхілл і ще двоє хлопців. Командир заступав їм шлях, заворожений мовчанням і непорушністю тих, що сиділи за столом.

— Скличте людей, усіх! — наказав він.

Паркхілл побіг берегом каналу.

Капітан торкнувся рукою Черока. Той повільно сповз із стільця і впав. Сонце освітило його коротке стрижено чорне волосся і високі вилиці.

Екіпаж зібрався.

— Кого не вистачає?

— Того ж таки Спендера. Бігза ми знайшли в каналі.

— Спендер!

Капітан дивився, як гори тягнуться назустріч новому дню. У хижій посмішці вишкірило зуби сонце.

— Бодай йому всячина! — втомлено проказав капітан. — Чому він не прийшов до мене поговорити?

— Нехай би навернувся мені під руку! — вигукнув Паркхілл, гнівно зблиснувши очима. — Я розчерепив би йому довбешку!

Капітан Уїльдер кивнув двом хлопцям:

— Візьміть лопати.

Копати було жарко. Гарячий вітер, що зірвався з дна порожнього моря, жбурляв в обличчя пилюку. Капітан гортав біблію. Коли він закрив книгу, з лопат на загорнуті в саван тіла потекли повільні струмені піску.

Вони повернулися до ракети, клацнули затворами гвинтівок, підвісили до поясів зв’язки гранат, перевірили, чи легко виймаються пістолети з кобури. Кожному було відведено певну ділянку для пошуку. Капітан віддавав накази, жодного разу не підвищивши голосу і не ворухнувши руками — вони в’яло звисали вздовж тулуба.

— Рушаймо! — сказав він.

Спендер помітив у долині хмарки куряви і зрозумів, що полювання почалося. Він відклав плескату срібну книгу, яку перед тим читав, зручно вмостившись на великому валуні. Сторінки книги були з найчистішого, тонкого, мов цигарковий папір, срібла, оздоблені черню та золотом. Це був філософський трактат десятитисячолітньої давності, знайдений ним на віллі в одному з марсіянських поселень. Спендер неохоче відклав книгу.

Спершу був навіть подумав: “Чи варто? Сидітиму й читатиму, доки вони прийдуть і пришиють мене”.

Вранці, після того, як він застрелив шістьох зі своєї команди, Спендер відчував пустку в грудях, збайдужіння. Потім його нудило, і нарешті душу обійняв дивний спокій. Але це минулося, як тільки він помітив хмарки куряви, що позначали шлях переслідувачів. Його знову пойняла холодна лють.

Спендер ковтнув води з баклаги. Потім підвівся, потягнувся і прислухався до п’янкої тиші. Отут би оселитися з дорогими й близькими людьми і жити, доки сонця світ.