У сріблястій місячній імлі

Він по доказав, хоча його розповідь була не позбавлена драматизму. Карамаллум зацідив йому в обличчя. Бруно скрикнув, з носа потекла кров.

— Щоб я цього більше не бачив. — дорікнув санітарові професор. — Я не зношу жорстокості. А тепер у нього тече кров — шкода кожної краплі.

Схрестивши руки, фон Пулекс стояв перед приголомшеним Бруно Платом. Для вкрай заляканого мрійника війна почалася знову. Йому здалося, що він потрапив у пекло. Професорів помічник вибачився за свій вчинок:

— Я не міг стриматись, коли ця погані, таке патякала про фюрера.

— Розумію, Карамаллуме, але крові треба уникати. Ощадливість — найвища заповідь. Отже, як ви сказали, Плат? Обраний провидінням фюрер помер? У ковдрі чи килимі?.. Так, так, так… Дивовижне твердження. Мені подобаються такі інтелектуальні жарти. Чи, може, я вас недооцінював? Часом відстань між недоумством та інтелігентністю дуже мізерна. Та й жартун ви! Можливо, і я не обергрупенфюрер, а єфрейтор, як і ви? Ха-ха-ха… Отже, по-вашому, американці прорвалися. Дивно лише, що ми досі не бачили цих жувальників гумки! А може, вони заховалися тут? Подивись-но під столом, Карамаллуме…

Той притьмом зазирнув під стіл і з ідіотською усмішкою відрапортував:

— Присутності ворога не виявлено!

Бруно витер кров на губах. З жахом він нарешті упевнився, що потрапив у лабети двох божевільних. “Не можна їх дратувати, — спробував він розважити тверезо, — треба з усім погоджуватись”. Помацав язиком зуба — хитається. В ударі Карамаллума була слоняча сила.

Коли в кінці залу грюкнули двері, допит обірвався.

Бруно був знайомий одноманітний тупіт кованих чобіт.

— Що нового, гауптшарфюрере? — запитав Пулекс. — Сподіваюсь, приємні новини?

Дивно вбраний чоловік, карбуючи крок, підійшов до професора. Як Бруно й гадав, на ньому були солдатські чоботи, але разом з тим — синя піжама, а поверх неї невизначеного кольору кітель. Обличчя Бруно не розгледів. Новоприбулий не звернув анінайменшої уваги на в’язня. Віддавши честь, він чітко, голосно доповів:

— Повідомлення з штаб-квартири, обергрупенфюрере. Наказ: вовкові негайно готуватись до стрибка.

Фон Пулекс узяв у нього паперову смужку, підійшов до стола й почав перебирати її поміж пальцями, розшифровуючи вголос:

— Тру… Тра-а-а… вичерпано. Переходимо в наступ… У годину ікс чекаємо гострих кинджалів. Терміново. Одержання підтвердимо усно. Після прочитання знищити…

Пулекс обернувся до посильного.

У яскравому світлі лампи Бруно чітко побачив паперову смужку. Це був обірваний краєчок газети.

— Гауптшарфюрере, передайте: півень заспіває на світанку.

— Півень заспіває на світанку, — повторив посильний і зробив поворот кругом. Карбованим кроком він вийшов із залу. Професор потер руки.

— Ти чув, Карамаллуме: півень заспіває на світанку, — вигукнув він задоволено. — На світанку ми випустимо нашу зграю. Це буде остаточна перемога, тріумф надлюдей! А тепер до діла. Випусти Рохуса у простору вольєру і підготуй кінокамеру. Я хочу зняти все в уповільненому темпі, для науки. Цікаво, як сприйме це фюрер.

Карамаллум відразу підійшов до полиць і зняв звідти кілька книжок.

— Єфрейтор Плат! — мовив урочисто професор. — Бувають у житті ситуації, коли навіть своєю смертю можна дати користь. Дезертирів ставлять до стінки або вішають. Ллє скажіть самі: яка буде користь для діла, якщо я звелю вас повісити? Не кажучи вже про те, що мене нудить від самої думки про шибеницю.

Захриплим від хвилювания голосом Бруно сказав:

— Слово честі, пане професоре, я не дезертир. Я прямував до Гінтергайсберга. Там у мене заховані трофеї: багацько кави, сигарет, найкращого французького коньяку. До того ж португальські сардинки в олії, шкарпетки, запальнички, взуття й тканини найвищого гатунку. Ви можете взяти все собі…

— Не хвилюйтеся, Плат, — заспокоїв його професор. — Хвилювання псує кров. Окрім того, даю слово, що вас не повісять. Навпаки, ви матиме честь узяти участь у важливому експерименті. З Вампусом ви познайомилися кілька днів тому. Сьогодні вам доведеться познайомитись з Рохусом — вінцем моєї селекції. Але не бійтесь, цього разу ви будете озброєні, Плат. Сподіваюсь, що ви захищатиметесь. У цьому весь сенс експерименту. Домовились?

Спантеличений перукар безсило похитав головою. Лиш при самій думці про гидку тварюку Бруно стало млосно. Проте він зрозумів: йому призначено роль піддослідного кроля. У відчаї він знову спробував довести свою безневинність:

— Повірте мені, пане професоре. Я перукар і можу вам це довести. Якщо бажаєте, голитиму вас двічі на день. Я можу також стригти і, як я вже казав, товари у Гінтергайсбергу будуть ваші. Там багато різних прянощів…

Побачивши, що професор його не слухає, Бруно замовк. “Якби Карамаллума не було поблизу, — майнула в нього думка, — я впорався б із хирлявим професором, у крайньому разі пристукнув би його настільною лампою…”

— У вас кров групи “А”, — зауважив професор недбало, гортаючи свій записник. — Хвора печінка. Мабуть, забагато пили? До речі, ви не вивчали свого родоводу?

Бруно догідливо притакнув і запевнив, що його батьки і всі предки були чисто арійського походження.

— Романський тип, у ваших жилах тече південна кров. Ви не вікінг, мій любий, а скоріше Санчо Панса. Але для нашого експерименту це не має значення. Плат, я хочу, щоб ви усвідомили відповідальність, яка лягає на вас. Тому довірю вам одну таємницю…

Професор трохи випростався, взявшись руками в боки.

— Я вчений, доктор хімії та біології, почесний доктор чотирнадцяти університетів. Протягом багатьох років працюю в галузі генетики. Десять років я витратив, щоб розгадати таємницю генетичного коду. Погляньте на цей записник, Плат Його зміст дорожчий від золота, бо в цій непоказній книжці міститься ключ до найбільшої таємниці людства, таємниці керованої раси, до життя за моєю волею…

Він розмахував пошарпаним записником перед обличчям Бруно, нервово розгортав деякі сторінки, заповнені формулами й числами, написаними нерозбірливим почерком.

— Ось тут, чорним по білому: я створив штучні віруси Фі-174Х і Фі-176Х, а з нуклеотидів одержав велетенську молекулу, яка керує всіма життєвими процесами. За трьома чарівними літерами криється: “Сезаме, відімкнись!” Ось ці літери — ДНК, тобто дезоксирибонуклеїнова кислота. Хто має цей ключ, той володар життя. Я створю надлюдину. Ви розумієте мене, Плат? Дезоксирибонуклеїнова кислота — ДНК. Ясно?

Бідолаха боявся, що розгніває божевільного своїм запереченням. Тому він із зацікавленим виглядом кивнув і повторив важке слово, назвавши його заради простоти цитриновою кислотою.