У відкритому морі

Спати вже більше ніхто не міг.

Записка начальника штабу починалася урочисто:

«Почалося! Час розплати настав! — писав він. — Не випускайте з Криму злодюг і поневолювачів. Хай тут вони знайдуть могилу, щоб не могли повторити своїх мерзенних справ іще десь…»

Далі йшли поради і вказувалися пункти, зручні для нападу та підривних робіт. Для печерної групи було відведено велику ділянку приморської дороги й побережжя.

Прочитавши вголос давно ждане послання, Тремихач закліпав очима і стиснув в обіймах Пунчонка. Суворі дорослі люди раділи, як школярі. Забувши про свої хвороби й рани, партизани хлюпалися й обливали один одного водою, вмиваючись, жартували й сміялися за сніданком.

Почалися гарячі дні. Вдень люди набивали похідні мішки вибухівкою, патронами й гранатами. А вночі групами по три-чотири чоловіка висаджувалися в різних пунктах побережжя, заміновували в темряві дороги, звалювали навислі скелі на обози відступаючих окупантів, закидали гранатами гітлерівців, що метушилися в сум'ятті.

Іноді вітер і гірська луна приносили далекий неугавний гуркіт канонади. Здавалося, всі гори Криму приєднали свій гомінкий голос до залізного басу гармат: «Бий!.. Не дай втекти нищівникам!»

Солов'ї наче шалені були цієї весни. Їх не могли втихомирити ні близька стрілянина, ні гуркіт моторів на дорозі та в повітрі. В години короткого нічного затишку солов'ї шаленіли до світанку. І голоси їх таїли в собі таку силу, що іноді заглушали рев війни, що наближався.

Радянська Армія невпинно просувалася. Вже було звільнено Сімферополь, Феодосію, Старий Крим. Кожен день приносив усе нові й нові звістки про визволення приморських селищ та міст. Незабаром спалахами розривів осяялося й небо над скелями біля печери. Окупанти, що застряли тут, ще огиналися. Бої йшли біля підніжжя найближчих гір.

Партизани вирішили напасти на гітлерівців з тилу. Печерній групі доручено було висадити на світанку десант у місцях розташування приморських частин. Від перебіжчиків штабові стало відомо, що серед фашистських солдатів почалися заворушення. Вони готувалися відступати, але їх затримали есесівці, виставивши на дорогах загороджувальні загони.

* * *

Ледве почало сіріти, обидва катери вийшли в море.

Перша десантна група підійшла до берега на двох шлюпках. Вистрибнувши на суходіл, Восьмьоркін оглянув прибережний пісок і, переконавшись, що цей відрізок не замінований, першим видряпався нагору.

Справа стріляли. Стрілянина наближалася. Неозброєним оком уже було видно, як рветься шрапнель. Над дорогою повисла жовта завіса пилюки. Пунчонок, забравшись на вершину гори, раптом закричав:

— Танки!.. Наші танки йдуть у видолинку!

І майже водночас із його криком почувся тріск кущів, брязкіт казанків і тупіт сотень ніг: до моря мчалося сотень зо три фашистських солдатів. Їх хриплий подих Восьмьоркін почув здалека.

— Стій! — закричав Степан.

Та ніяка сила не могла втримати фашистів, що тікали. Вони перекиди скочувалися з горба до моря і лише біля пінявої лінії прибою піднімали вгору руки.

Партизанам немало довелося докласти сили, щоб привести в порядок і звести цей гнаний страхом табун в одну колону. Лише через хвилин п'ятнадцять, коли втихла стрілянина, полонені заспокоїлися і Восьмьоркін зміг їх вивести на дорогу.

Танкісти, помітивши моряка, що йшов рядом з колоною полонених, здивовано повисовували голови з люків.

— Ти диви, моряки й тут уже порядкують, — дивувалися вони. — На танках не вженешся за ними.

— А чого ловити гав? — не розгубившись, відповів басом повеселілий Восьмьоркін. — Кому тут їх здати під розписку?

— Плюнь, братіку, — порадив танкіст, що від пилюки став схожий на мірошника. — Віддай цих куроїдів партизанам і сідай на нашого коня. Довеземо до самого Севастополя.

— До Севастополя?! — не вірив Восьмьоркін.

— Довеземо, — підтвердив і другий танкіст.

— Ех, так і бути! — зважився Восьмьоркін. — На зло мічманові поїду!

Залишивши полонених під опікою Пунчонка, він вискочив на бархатисту від пилюки броню і, помахавши партизанам безкозиркою, помчав на гуркотливому танку.

* * *

З північного краю селища чутно було густу стрілянину. Там окупанти відбивалися від партизанів, що осідлали приморську дорогу.

Танки з ходу відкрили вогонь і півколом почали охоплювати селище.

Восьмьоркін, лежачи на гуркотливій броні машини, зрідка посилав автоматні черги по сірих постатях, що бігли вдалині, і занепокоєно поглядав у бік тюрми. В тому краю яскраво спалахувала і, розкидаючи іскри, горіла якась будівля, заволікаючи димом вулицю.

«Хоч би не тюрма, — думав моряк. — Може, Катя там». Він усе ще не вірив у її смерть.

Коли танк увійшов на околицю селища, Восьмьоркін зіскочив на землю і, зігнувшись, побіг вздовж низьких парканів і розквітлих кущів акації до пожарища.

Біля базарного майдану окупанти засіли в підвалі кам'яного будинку аптеки. Вони тримали під обстрілом дві північних вулиці і базар.

Моряк, побачивши, що тут йому без бою не проскочити, перевалився через глиняний мур, садками обійшов небезпечне місце і підповз до аптечного двору з тилу. Крізь кущі і ґратчасту огорожу він розгледів двох осідланих коней і одного — запряженого в татарську лінійку. За ящиками біля входу в підвал сидів насторожі гітлерівець, неспокійно повертаючи голову. Шия в нього була витягнута, червоний ніс різко виділявся на худому блідому обличчі. Він схожий був на полохливого гусака, готового щомиті злетіти. Восьмьоркін просунув дуло автомата в щілину огорожі, дочекався моменту, коли скрекотіння кулеметів заглушило всі звуки, і одним пострілом уклав цього гітлерівця. Потім не гаючись він пробрався на подвір'я і, ховаючись за одвірком, одну за одною кинув три гранати в глибину підвалу.

Вибухи злилися в суцільний гуркіт. Зверху посипалися осколки шибок.

Кулемети стихли. З підвалу чутно було лише стогін. Восьмьоркін заглянув туди і помітив, що один фашист встає. Вій дав по ньому коротку чергу і ввійшов у напівсутінки.

Четверо фашистських кулеметників, розкинувши руки, лежали на купах вистріляних гільз. Восьмьоркін скинув обидва кулемети з підставок на землю і, не затримуючись, вибрався через широку амбразуру на вулицю.

Майдан був безлюдний. Але незабаром біля водостоку з'явилися люди з червоними смужками матерії на шапках. Вони обережно перебігали в сусідні завулки.

— Сюди! — гукнув Восьмьоркін. Він став на весь зріст і замахав безкозиркою.

Товариша Василя, що котив кулемета, моряк впізнав здалеку і кинувся йому назустріч.

— Ого… Степан! — зрадів начальник партизанського штабу. — Так ось хто нас виручив! Здоров, друже! Ну, як там ваші?

— Воюють, — невиразно відповів Восьмьоркін і, з неспокоєм покосившись на задимлену вулицю, додав — До тюрми треба швидше. Там же наших багато.

— З тюрмою все в порядку, товаришу моряк. Ми її першою захопили, двадцять два чоловіка врятували, — похвалився начальник штабу.