Українські народні казки
Шрифт:
От доходять до містечка там, чи що, — аж ярмарок. Син перекинувсь конем — такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває! Тут насходилось купців — торгують:
— Тисячу, — каже, — без недоуздка, то й беріть!
— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! — Дають п’ятсот.
— Ні!
А це підходить циган, сліпий на одне око:
— Що тобі, чоловіче, за коня?
— Тисячу, без недоуздка.
— Ге! Дорого, батю: візьми п’ятсот з недоуздком!
— Ні, не рука, —
— Ну, шістьсот… бери!
Як узяв той циган торгуватися, як узяв, — так чоловік і шага не спускає.
— Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.
— Е, ні, цигане: недоуздок мій!
— Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк..
— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.
— Ну, батю: я тобі ще п’ять рублів накину, — тільки з недоуздком.
Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривні вартий, а циган дає п’ять рублів! Взяв і оддав… Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав.
А то не циган — то Ох перекинувся циганом.
Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари. От спустився у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату.
— Не втік-таки від моїх рук, собачий син! — каже жінці.
От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить та й перекинувся окунем та й поплив. Ох, не довго думавши, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме. От вона дожене та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
— Коли ти, кумонько-голубонько, хочеш балакати, — каже окунець щуці,— то я й так чую!
Знову — що нажене щука окуня та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою побалакаємо з тобою!
А окунець одстовбурчить пірця та й каже:
— Коли ти, кумонько-голубонько, хочеш, — то я й так чую!
Довго ганялась щука за окунем — та ні, не дожене!
А це підпливає той окунь до берега — аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем У золотій оправі, царівна побачила та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
— Який я, таточку, гарний перстень знайшла!
Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний!
Коли це через якийсь там час доповіли царю, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся.) Цар вийшов:
— Що тобі треба?
— Так і так: їхав я, — каже Ох, — кораблем по морю. Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду… Чи ніхто з ваших не знайшов?
— Так, — каже цар, — моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узяв її просить, щоб оддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня!. Так вона не оддає та й годі! Тут уже цар уступився:
— Оддай, — каже, — дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові,— оддай!
А Ох так просить:
— Що хочете, те й беріть у мене, — тільки оддайте мені перстень!
— Ну, коли так, — каже царівна, — то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той
перстень на землю. Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по всій хаті. А Ох, не довго думавши, перекинувся півнем, та давай клювать те пшоно. Клював-клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні,— він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював, — та в вікно й вилетів, та й полетів собі…А з тієї пшонини та перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, — та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за його:
— Ні за ким, — каже, — я щаслива не буду, а за ним моє щастя?
Цар довго морщився: «Як то за простого парубка оддати свою дочку?!" А далі порадилися — та взяли їх поблагословили та й одружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали! І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!
ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО
Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки, файніші, ніж у Косові. Тоді був на світі бідний чоловік, що мав три доньки — Марійку, Ганнусю і Василинку. Доки доньки були малі, чоловік дуже бідував, а як вони підросли, то стало трохи легше, бо вже було кому обід зварити, шмаття випрати і в поле піти. Дівчата вдались дуже вродливі — як три корчики квітучої калини.
Одного дня чоловік взяв своїх доньок у поле сапати мандибурку. Несподівано з лісу виїхала бричка і стала на дорозі просто їхньої нивки. З брички зліз якийсь панок.
— Добридень, газдо! Гризеш пісну нивку?
— Гризу, паночку.
— І твої доньки все життя будуть отак гризти?
— Відай, будуть, бо ніхто не знає, яка доля чекає людину.
— А я знаю, — хвалиться панок. — У вашої старшої доньки буде щаслива доля, як віддасте її за мене.
Чоловік здивувався:
— А ви хто такий?
— Я — Ольдеквіт, найбільший пан у сусіднім краю.
Чоловік задумався. Правду сказати, він навіть утішився, що хоч одна його донька не буде бідувати. Може, ще й молодшим сестрам не дасть каратися на світі, а чимось допоможе, бо матиме звідки.
— Ну, то що, Марійко, підеш за панича?
Марійка глипнула на Ольдеквіта — файний, з блакитними очима і чорною чуприною.
— Піду, тату.
Тоді старий каже:
— У неділю справимо весілля.
— Е, ні, весілля буде в моєму палаці,— заперечив пан. — Але мусите пустити молоду тепер, най іде зі мною.
Чоловік подумав і погодився.
— Ходи, Марійко, — сказав панич дівчині.— Перед нами далека дорога, а сонце вже на заході.
Дівчина попрощалася з ріднею, сіла у бричку й поїхала.
Минув тиждень, але Ольдеквіт не просив старого на весілля. Минув і рік. А чоловік нічого не знав про свою доньку.
Настало знову сапання. Газда вийшов у поле з Ганнусею й Василинкою. Сапали скільки сапали, коли з лісу вийшов Ольдеквіт.
— Добридень! — каже. — Що, далі гризете своє полечко?
— Та гриземо… Тручаємо помалу свою біду. А як наша Марійка? Чому не приходить?
— Має малу дитину. Просила, щоб Ганнуся приїхала до неї хоч на тиждень. Допомогла їй.
Ганнуся аж підскочила: