Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
Я прийшла за півтори години й сіла за стіл. Пам’ятаю, до мого вікна підійшла товаришка Уляна й спитала, чи не хочу я посидіти в альтанці. Мені не хотілось виходити з кімнати — і я сказала:
— Чи не холоднувато надворі?
— Що ви? — сказала товаришка.
Я не знала, що їй говорити, й мусіла вийти до альтанки. Ми сіли на стілець і почали розмовляти.
З півгодини ми перекидалися якимись незначними фразами, а потім між нами виникла така розмова:
— Ви вірите в судьбу? — спитала товаришка Уляна.
— Як би сказати вам… очевидно, не вірю.
— Знаєте, —
— Чи не думаєте ви, — сказала я, — що ідеалістичні теорії мають рацію існувати?
Товаришка Уляна замахала руками.
— Що ви! Як може прийти мені така мисль, — перелякано сказала вона. — Я думаю тільки, що в світі завжди варіюються два світогляди. Але коли ідеалізм має багато недоговоренности, то я думаю, що й матеріалізм не без слабих боків.
— Іншими словами — вас не задовольняє ваша партія?
Товаришка Уляна знову замахала руками.
— Нічого подібного! Мені хочеться внести деякі ясності в свій світогляд. Я, знаєте, — казала вона далі, — раніш ніколи не задумувалась над цими питаннями, а тепер вони мене страшенно тривожать.
— Без причини нічого не буває, — резонерствувала я. — Очевидно, і в вашій тривозі єсть якась причина.
— От! — раптом підхопила товаришка Уляна. — Ви цілком справедливо кажете. Я, знаєте, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зі мною трапиться якесь нещастя.
Вона зробила не зовсім логічний висновок, але я на це не звернула уваги й стала її заспокоювати. Тоді вона відстоювала свою думку й ніяк не могла заспокоїтись.
— Саме якесь нещастя, — говорила товаришка Уляна. — Я ніколи не помиляюсь. Колись на фронті мені прийшла мисль, що вночі трапиться несподіванка. Я сказала, мені не повірили. Один комісар запропонував навіть викинути мене за пророцтво з партії… А вийшло все-таки по-моєму: наш штаб захопили, і тільки я вирвалась.
— Ну, це — випадок! — сказала я.
Тоді товаришка Уляна знову запротестувала, і я вже з нею не сперечалась. Я тільки думала, що товаришка Уляна, може, й має рацію настоювати на своєму, і думала, що вона одна з тих невдачників, що приходять на світ тільки для того, щоб мучитись. Раптом по садках долетів до нас рев із зоологічного: то ревів лев за ґратами. Рев був якийсь сумний і безвихідний. Можливо, звірові приснились далекі простори його вітчизни, можливо — щось інше.
— От! — з великим наголосом на «от» сказала товаришка Уляна. — Реве лев! Іноді й людям хочеться так ревти.
Потім вона зітхнула. А потім вона багато говорила мені про часи громадянської війни. Вона довго говорила мені того вечора про той дикий і тривожний час, коли люди ходили голі й голодні й були велетнями й богами. Вона так тепло говорила про свою епоху, як про неї не скаже жодний поет. Той химерний час я зачепила тільки одним крилом своєї юности, але товаришка Уляна зовсім даремно думала, що я не розумію його. Він і мені лежав на серці. Я подумала, що тоді всі пізнали таємну даль, але той час уже не прийде ніколи, як не прийде ніколи й
голуба молодість.«Значить, і даль треба шукати на якихось інших шляхах?» — подумала я.
На другий день я не пішла на службу: я прокинулась із головними болями. Коли вийшла в сіни, щоб там скип’ятити чаю на примусі, в наш коридор хтось постукав. Я пішла і відчинила двері. Увійшов товариш Бе. Обличчя йому було пом’яте й бліде: він, очевидно, не спав цілу ніч. Я до цього часу ніколи з ним не розмовляла (був він якийсь суворий і нелюдимий). Але на цей раз якось механічно кинула:
— Здраствуйте!
Він здивовано подивився на мене й підморгнув мені лівим оком. Тоді я в свою чергу здивовано подивилась на нього. І тоді ж я побачила, що він п’яний. Щоб якось одв’язатись од нього, я сказала йому, що його чекає товаришка Уляна.
— Ви кажете Уляна? — сказав він і підійшов до мого примусу.
— Так!
Товариш Бе вийняв із кишені портсигар й несподівано кинув:
— А ви, знаєте… бабйонка нічого собі… цимес!
Я суворо подивилася на нього й сказала, що він краще зробить, коли піде до себе.
— Чого ж це до себе? — п’яно забелькотів він.
— Там вас чекає товаришка Уляна! — різко сказала я.
Товариш Бе стукнув ногою й вилаяв свою дружину матернім словом. Я круто повернулась і пішла в свою хату. Я довго думала про життя товаришки Уляни, але як їй допомогти — не знала. А втім, можливо, це тільки тепер мені здається, що я турбувалась за товаришку Уляну. Можливо, і товаришка Уляна, і сіроока журналістка, і діловод — всі вони давали відпочинок — і тільки. Бо, і справді, всі вони були по суті епізодичні особи в моїй історії й не могли мене цікавити. Я просто дурила себе. Але цьому мусив прийти кінець, і він прийшов.
Отже, ішла весна, прилетіли солов’ї. Я кілька разів була в театрі, але частіше я блукала по городу, як бродячий пес. Легенька тривога ніколи не покидала мене. Як і раніш, я ходила безтурботною пейзанкою, посвистуючи. В ці дні я з’їла стільки шоколаду, скільки не з’їла його за весь свій вік.
Уже надходило свято Першого травня. Напередодні я зробила ванну, вимила й надушила своє тіло. Все це так ретельно робила, ніби й справді збиралась до шлюбної ночі. Я наділа сорочку з рожевими стьожками й лягла спати.
Прокинулась щось о восьмій годині, і мені на душі було як ніколи радісно й дзвінко. Стояв добрий весняний ранок. На вулицях уже грали оркестри й носились автомобілі до загороднього поля. Я хутко одяглась і побігла до установи. Там ми мусіли зібратись і відтіля йти на іподром. Мені місцком дав роль організатора, і я перев’язала руку червоною хусткою. В першому коридорі мене зустрів діловод. Я поклонилась, він мені не відповів. З останньої нашої розмови він став уникати мене й завжди сухо звертався до мого столика. Проте поводився він зі мною досить чемно. Я це з’ясовую не так його порядністю, як тим, що до мене гарно ставився місцевий комгурток (я проводила в установі досить-таки велику громадську роботу), Кук страшенно боявся комуністів і завжди ходив перед ними на задніх лапках.