Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
— Смерть! — крикнув солдат йому назустріч, а сам упав головою під копець і, не слухаючи команди, стріляв у розірвані кіньми тумани.
Хрипів степ, ішла атака, а на землю, скошений кулями, упав крик першої лави більшовицьких полків:
— Дайош Варшаву!..
— Варшаву-у!.. — засвистіли кулі, але я повернув коня, де на возі ще лежали два ящики з набоями, і полетів слідом за штабними кавалеристами; вони, загледівши чорно-малиновий плащ, раптом зупинилися: на позиції, оточений сержантами, скакав на вороному коні граф…
— Пане полковник, навіть трупами не стримаємо наступ, —
— Цо?
І граф поскакав на позиції, а мене з конем знову погнали сержанти до бойової лінії…
— …Козаки! Ви повинні не осоромити перед польською армією матері України…
Це були останні слова, що долетіли до мене з долини, де з червоними верхами на шапках шикувалися до бою гайдамацькі курені, слова, що нагадали мені якусь стару драму мого народу… І я знав добре, що не осоромлять гайдамаки польської армії, а може, навпаки…
— Смерть!!! — захрипів степ єдине слово солдата, коли гарматне ядро прорубало ворота фронту.
Закипіла запекла атака… Кіннота обох армій зустрілася, і тоді ж кавалерист-більшовик, що вилетів із туману і став у стременах на польському окопі, прицілився з револьвера й випустив сім куль слідом за вороним конем графа, що летів у закривавлених удилах…
«Ні, я таки проскочу сьогодні до Зеленогаївки!» — стукає моє серце якоюсь звірячою радістю, але я вже не певний, чи це моя мисль, чи ні, я тільки дістав з воза револьвера і спокійно кладу його до кишені.
— Ящики з набоями — додолу!.. Хай попробує тепер сержант…
Я на хвилину закам’янів: кавалерист надвоє розколов голову якогось сержанта, його кінь крутнувся на окопі, мов дзиґа, він спіткнувся на німий кулемет, де сидів солдат, що вигукнув божевільно перед боєм слово «смерть».
— Я — бідний! Не рубай… — підняв він праву руку над головою.
— Не пан?!
Кавалерист дзвінко вилаявся, але закривавлена смужка сталі в його руці ударила з розмаху кулеметну цівку, а польський солдат удруге вигукнув з жахом:
— Я — бідний!
— Трудно, братан, руку здержати, — якось не по-військовому сказав кавалерист, хитнувшись на сідлі, і впав навзнак на землю.
З долини, займаючи праве крило польської армії, пішли в контратаку гайдамацькі курені; польська піхота збігала в долину, мов каламутна вода…
Так, більшовицькі полки робили останній наступ, і тачанки з кулеметами вже забігали, скригаючи немазаними колесами, в саме серце польської армії — в зону польового штабу.
— Ні, не привезу я лікаря до матері… Смерть, — кажу я вголос ці слова, а Зеленогаївська лікарня горить у цей час так тихо та ясно.
То польська армія, залишаючи села, палить, щоб ворог не скористався, природну позицію!
Залізний дах лікарні вогненно піднявся над осокорами, а далі все заглушив гук гармат та крики поранених.
Я, забутий у бойовій гарячці штабними сержантами, стою коло коня та жду хвилини, коли нарешті польська армія зрушить із фронту. Це мусить бути — я знаю — так само, як і те, що краще вмерти, аніж повернутися тепер без коня додому!
Я жду. В мене цокотять зуби в такт якомусь божевільному ритмові бою, а рука тремтить у кишені, де я заціпив, заломивши
нігті, револьвера, бо мені хочеться стріляти…«Котовський розбив гайдамаків…»
Не знаю, хто кому сповістив цю страшну для польського штабу звістку, але армія оголила фронт, залишаючи більшовикам кулемети, набої, навіть гармати.
З коня зняли тяжко пораненого графа, прослали шинелю на моєму возі — його рушницю поклали в головах та, доручивши проводити двом кавалеристам, погнали в долину, куди бігла тепер перелякана армія не хвилями, а мов та отара овець: вона втратила дисципліну, не слухала команди, не оглядалася назад…
— Варшаву-у-у! — лунали позаду крики більшовицької кавалерії, що летіла побідно, рубаючи по дорозі тих, хто мав житній колір шинелі…
Мене не зарубають: я — підводчик. А все-таки (я накинув під возом гальмо на гвіздок) уся сила моєї енергії тепер: вискочити на дорогу до Джулаєвого кутка.
— Стій!
Польські солдати багнетами спинили мого коня, а на протести кавалеристів, що я везу графа, почали лаятися: вони поклали на воза свого пораненого товариша.
Я глянув на його обличчя: це був той самий солдат, що так боявся смерті. Той самий, що крикнув: «Я — бідний!»
Ет, один чорт! Солдат, граф — це було мені однаково: я ж був для армії лише підводчик — частка затоптаного кіньми села…
— Скоріше, хлопе! — шипить не своїм голосом кавалерист та б’є нагайкою вподовж спини мого коня. За нами лунко кричить, мов недорізаний, степ. А голос степу — це голос цього кавалериста: він хоче копнути матюками дорогу, хоче лайкою в Бога висловити трагедію своєї армії!
Тоді я забуваю на хвилину про матір, тоді мій гнів та лють шарпає смужка вирваного кінського волосу на спині, а сам я, мов божевільний з радості начальник армії, що перемогла, дивлюся у вічі смерті. О, я тепер знаю, що втече до польського обозу лише той, хто не оглянеться аж до самого лісу назад, — хто кінний.
З мого села десь під горою, у вишнях, скрекоче кулемет.
«Це дякують панам джулаївці», — проскакує в мене думка але кінь спотикається на копець, віз підскакує, а очі графа з ненавистю та болем дивляться на мене: він хоче дати наказ кавалеристам, він намагається висмикнути з-під себе поранену руку, дає зрозуміти, що треба спинити коня, — тоді я гукаю на все горло «гиття!» — мені треба ще заглушити белькотання закривавленого графа…
Уже недалеко перехресні шляхи — накочена дорога до Києва, а глуха, з двома стежками у зеленому спориші, — до мого села. Я вирішив, що це буде межа, де не повинно справдитися батьківське слово.
Хай хоч сьогодні я не буду конем, що хтось має вивозити на мені гній до свого сухого поля… Хай не сміється дядько Василь, що я поїхав підвозити до Волині панів!..
Я спиняю коня… На горі ще йде бій, але польська армія біжить до бору не тією дорогою, куди погнали мене кавалеристи — до польського штабу за селом, — вона тікає пашнею, навпростець прямує до накоченої дороги, де підскакує в голубому диму гарматних пострілів.
На місці польського штабу лежать — невідомо, мертві чи поранені, — солдати, розламана кухня та солома з сіном, що розтрусили возами селяни.