Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
«…Cette f'elicitation inconcevable f^ut entendue par un de membres du corps diplomatique, qui 'etait `a c^ot'e de l’ambasadeur. Elle est presque g'en'eralement connue. C’est avec un sentiment p'enible que l’on fait de semblables d'ecouvertes surtout quand l’exp'erience a d'emontr'e, qu’il ne faudrait qu’une impulsion diff'erente pour tourner dans le ma^itre en force contraire cette faiblesse qui est devenue la force de son cabinet…» [122] — обурено й схвильовано писав ґраф Андрей вже не Чарторийському, а імператору Олександрові. Росії могли не любити, не довіряти їй, але таке іґнорування подій, що нарушує balance politique, аж занадто свідчило про перфідність [123] віденського двору. Нечуване порушення права народів, замах на мир у Европі: триста драґунів зо штрасбурзького ґарнізону в білий день переходить Рейн, вступає на територію суверенного, незалежного князівства й пориває, сливе на очах, принца крови, спорідненого з першими тронами, з цим же віденським двором! І це
122
…Це незрозуміле привітання почув один із членів дипломатичного корпусу, що стояв поруч із послом. Загалом, воно майже знайоме. З болісним почуттям ми робимо подібні відкриття, надто коли досвід показує, що лише інший імпульс був потрібний для того, щоб обернути цю слабкість господаря на протилежну силу, яка стала силою його кабінету… (франц.).
123
Перфідність — віроломство, зрада.
124
Ви бачите, ґрафе, що ми перебуваємо в гирлі гармати й будемо знищені ще до того, як ви зможете прийти нам на допомогу (франц.).
— `A la bouche du canon! [125] — посміхнувся ґраф і кинув перо, щоб посипати піском сторінку. — Хай же нарешті загримлять ті гирла гармат і положать край безглуздим піжмуркам із цією лисячою пикою! Або Корсиканин скрутить нам усім в’язи, або ми скрутимо йому. Бо вкінці положення стає двозначне — не можна бути певним, чи сьогодні вже не ходять шифри від Кольоредо й Кобенцля до Талєйрана. Гарна коаліція, до чорта! А втім, кожний робить, що може, для своєї шкури…
125
В гирлі гармати (франц.).
Пригадав собі ґраф віршу безіменного піїти, переписану цього року на Різдво в Батурині від старого Іллі Безбородька. Хоч дотепний віршун і висмівав прозоро цілу коаліцію — Пархима, Панаса, Харка й Овдія, що їх пошив у дурні голова, проте ґраф власноручно переписав його твір і сховав у шкатулу, де зберігав усі свої малоросійські сувеніри. Ця вірша настирливо нагадувала йому чиєсь знайоме, запашне перо, але ні, це не могло бути воно…
Ще позаторік батько амбасадора, старий гетьман, прислав нарочитим післанцем у Штокгольм чепурну книжечку в сап’яновій оправі. І з того часу ґраф возив її з собою завжди у верхніх куфрах [126] . Ще й сьогодні лежала вона із розпочатим «Генієм християнства» пана секретаря амбасади, першого консуля в Римі, тут на столику. Ґраф посміхнувся, простяг мимохіть руку по цю маленьку книжечку, щоб розкрити її навмання й прочитати перші рядки, які попадуть на очі:
126
Куфри (нім.) — валізи.
І що далі читав ґраф Андрей, то більше забував про Еттенгайм, про Кобенцля й штафети, а сміх його, дрібний та легкий, бився крильцями в холодні стіни кабінету. Льокай, пробігаючи у передпокій, побачив, як срібні льокони ґрафової перуки затряслися й плечі підплигували, немов їх пан заходився у пропасниці. Льокай збентежено підбіг до крісла, і Андрей Кирилович спіймав зляканий його погляд.
— Дурню! Чого тобі?..
Кинув книжку й взявся знову за перо. Непотрібно схвилювався, але льокай нагадав йому про штафету, що ждала на реляцію. І роздовбуючи шифр, в якому ніколи не був справний, заскрипів пером. Докінчував секретну
нотатку про двох людців, якими цікавився Чарторийський… «Celui, qui se trouve sub littera A, est mr. Gentz, litt'erateur distingu'e dans la langue allemande et dont la plume, s’'etant exerc'ee souvent en francais est capable de quelque 'energie dans cette langue. Le second sub littera В est mr. Pozzo di Borgo. Ce dernier est de nation corse, il a rempli dans sa patrie des postes importants lors de troubles que l’ont agit'ee…» [127]127
Той що під літерою А, то пан Генц, визнаний німецькомовний літератор, чиє перо, зважаючи на часті вправляння у французькій, спроможне на деяку виразність у цій мові. Другий, під літерою В — пан Поццо ді Борґо. Цей за національністю корсиканець; на батьківщині він обіймав важливі пости під час заворушень, що його зачіпали… (франц.).
— Кавалєр Поццо ді Борґо! — лунко впав нараз голос льокая в кабінет, що поринав уже в сутінках. Ґраф швидко прикрив листа пісочницею й кивнув головою. Кавалєр ді Борґо мав завжди вхід до кабінету, так само, як Ґенц і Бетговен. Але два перші належали тільки до категорії «amis de balance politique» [128] , a Бетговен, за висловом ґрафа, був «ami de coeur et de l’'el'evation de l’^ame» [129] .
— Слушний час розкусити нарешті цю штучку, — подумав Розумовський. Презентував кавалєра Чарторийському як певного конфідента [130] , проте достоту не знав, чим дише. Якраз легкою ходою пройшов кабінетом стрункий красунь, притримуючи шпаду. Оливкове обличчя відразу виявляло його походження. Un chevalier accompli [131] — називано у Відні цього ад’ютанта генерала Паолі, завжди чемного, елєґантного молодика з тихим улесливим голосом і очима змії. Зміїне було не тільки в очах, воно таїлося в цілій гнучкій постаті, ніжних, але міцних руках, у плавкій ході.
128
друзі політичної рівноваги (франц.).
129
друг серця й душевного зростання (франц.).
130
Конфідент (лат.) — довірена особа, таємний агент.
131
Довершений рицар (франц.).
— Добрий вечір, кавалєре! Я радий вас бачити!
Корсиканин потиснув пальці ґрафа й сів на краєць крісла в тінь, дарма, що ґраф хотів посадити його проти вікна. Нахилив трохи стан, підобгав ноги й чемно мовчав, чекав на ґрафів почин.
«Цей не може служити Анґлії, — подумав ґраф. — У нього, здається, чесне обличчя». І сказав:
— Що ж нового, кавалєре?
— Нічого, ексцелєнціє, більше як нічого. Всі нетерпляче чекають розв’язки справи бідолашного принца д’Анґієн. Узурпатор, я гадаю, не буде настільки сміливий, щоб простягати руку по його голову. Узурпатор задоволиться Пішеґрю й Моро…
— Нема сумніву, — повагом рік амбасадор. — З хвилини на хвилину чекаю депеші про звільнення принца. Французький уряд знає дуже добре, що цим учинком перекреслив усі симпатії, які (щоправда це дуже сумнівне) все ж були у декого. Тим більше поспішить направити свою необачну помилку. А що Ґенц, кавалєре?
Змія їдко посміхнулася й тихо засичала:
— Пан Ґенц студіює фінанси й буліст [132] . Вчора програв 1000 фльоренів. Взагалі останніми часами він живе рішуче понад бюджет. Куафери [133] , перфуми, вино… Можна було б подумати, що має відкритий рахунок англійського короля…
132
Буліст — тут: обіг грошей.
133
Куафер (франц.) — перукар.
Амбасадор посміхнувся й собі. Він зрозумів добре натяк ді Борґа. Але, граючися шарніром табакерки, сказав розважно й впевнено, як завжди:
— Пан фон Ґенц, безумовно, дуже добрий літератор. Вся європейська політика, ввесь європейський баланс замкнений у вістрі його пера. Він це знає й продає його всім державам, всім кабінетам, з тим однак, що пише завжди проти Франції й революції. А це найголовніше. Ми дивимося тому на багато речей крізь пальці. Відкривання Відню очей на якобінську небезпеку більше ніж потрібне… Пан фон Ґенц виконує поки що своє завдання бездоганно, й ми задоволені…
— А однак ця людина служить Анґлії, — подумав ґраф і продовжував далі, тепер жартівливо. — До речі, ваш земляк, кавалєре, ґенерал Наполеон Буонапарте, переживає тепер гарячі дні. Кажуть, Меневаль не встигає писати під його диктат. Трудно відмовити йому подивугідної впертости й витривалости. Є в тім щось диявольськи великого…
Поццо ді Борґо зчорнів од люти. Змія прокинулася з роздратованим сичанням.
— Прошу Вас, ексцелєнціє, не називати моїм земляком цього підлого ренеґата! На один звук його ймення я тремчу від ненависти…