Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

З поворотом, Фріце. Хіба не впізнав стару свою матусю.

Добридень, мамо. Я впізнав тебе, чом би не впізнати.

А в нас таке нещастя, всі шибки геть чисто повилітали. Ось твій синок Вальтер, чи впізнав.

Ходи до мене, малий, як тебе звуть?

Вальтер, татку.

Вальтер, добре. Ні, матусю, чому ж, я дуже щасливий, що повернувся до вас.

Ти якийсь дивний, Фріце, ти, либонь, дуже, дуже зморений і голодний.

Так, матусю, мені трохи хочеться їсти.

Отже, Інґріда зараз нагодує тебе улюбленою твоєю стравою: галушками.

Дякую, матусю, я хотів би трохи вмитися.

Так, маєш правду, Фріце, ходи сюди. Хіба ти забув, де в нас ванна.

«Ні, матусю, я не забув, де в нас ванна, бо я все пам’ятаю, все достеменно. Від першого дня і до передостаннього. Бо мене, матусю, двічі вдарено по голові. Раз направо і раз наліво. І тому я все згадав. Усе, від першого дня і до передостаннього. Тепер я німець і не-німець. Саме тепер тому я німець, що не-німець. О, така річ називається мило. Вона пахне. Повністю здаю справу з усього, що в цей мент. Те, що роблю, називається: скидати куртку. А це називається: тихо вийти. Ця річ називається: шматок хліба, а ця річ: торба. А це: нечутно вийти на вулицю. Все розумію. Це вулиця, а це люди. Це площа, це замок, це місток. Це — вгору. Це — передмістя. Це — сільська дорога. Це — простір».

Коли його перший супутник спитав: звідки, він відповів: з Кельну. Звичайно, подумав він, Кельн над Райном, а там уже океан, і може десь братимуть робітників у порт, матросів. І найменшим братам на атолах — атож, на атолах — я розповім, що єсть на світі велика скарбниця справедливости. Розповім по атолах і в Андах і на Вогненній Землі: скарбницю закопано в лісі. Ключик у мене. Обніміте, брати мої. Ключ у мене. Відмикає білі, чорні, жовті, червоні серця. Всюди знайду доступ. Тільки скажу: обніміте, брати мої. І всі зрозуміють мене, що я сказав. Кожна тюрма завалиться, аби я сказав. Люди перестануть воюватись, аби я сказав. Вони воюються, бо далеко не всі знають це: обніміте, брати мої. Той, хто сказав ці слова, воював з усім світом, щоб мати право обійняти його. Я теж воюватиму з усім світом, поки він не дозволить мені обійняти його. Чи розумієш, німче, що тобі. Чи зрозумів, що тобі належить? — Чи розумієш те, що ти дістав у посідання велику, величезну державу, щоб розголосити по ній слово, яке почув там, між сухими багнетами, у видряпинах попід лісами.

1946 р.

Олександр Довженко 10 вересня 1894 — 25 листопада 1956

Перші начерки «Зачарованої Десни» Олександр Довженко зробив у страшні дні квітня 1942 року, коли Україна горіла в огні війни. Власне, то ще не був ясний задум твору — просто полковнику Довженку, який тоді разом із відступаючими військами перебував у Воронежі, згадалися дитячі літа на Десні, і він кількома штрихами змалював у фронтовому щоденнику ескізний портрет свого діда. «У мене був дід, похожий на Бога. І коли я молився Богу, я бачив на покуті ніби портрет діда, а сам дід лежав на печі і кашляв…» Згодом цей Довженків дід «переселиться» на сторінки «Зачарованої Десни».

Спогади про сосницьке дитинство прийшли до письменника як противага душевній муці, викликаній щоденними картинами страждань, — і стали його сповіддю перед вічністю. Довженко ще встиг побачити повість опублікованою: незадовго до смерті автора її надрукував журнал «Дніпро» (1956, № 3).

«Зачаровану Десну» написано за законами усної оповіді. Вона являє собою вільну комбінацію епізодів, сцен, картин, які, поєднуючись, створюють колоритний епос українського села на межі XIX і XX століть. Це один із небагатьох творів Довженка, які не призначалися для кіно. Він писався як «просто» проза, лірична повість. Проте на її стилі все одно позначився досвід Довженка — кіносценариста й режисера, який мимоволі вибудовував відеоряд, діалоги й полілоги, віддаючи позакадровий голос авторові, який згадує, роздумує, захоплюється, сперечається…

У «Зачарованій Десні» сивий художник зустрічається з власним дитинством, звідси — особлива інтонація елегійності, що органічно поєднується з патетикою і гумором. А в ліричних відступах автор мовби виходить «з-за куліс» — і тоді ми чуємо його «пряму мову». Нерідко це Довженкова полеміка з тими, хто намагався відібрати в нього право бути самим собою. «Мої редактори» — так називає О. Довженко своїх незримих опонентів. У заочній полеміці з ними він відстоює свої естетичні принципи, наполягаючи на тому, що «щастя бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах» не має жодного стосунку до «теорії» лакування дійсності. І це справді так, особливо якщо мати на увазі відповідну літратурну традицію, пов’язану як з неоромантичною «хвалою життю» в М. Коцюбинського, так і «романтикою вітаїзму» в М. Хвильового.

«Зачарована Десна» залишає відчуття якоїсь величезної життєвої сили, духовної снаги тих людей, серед яких виростає Сашко. Сашкові земляки — це і є український народ наодинці з Рікою життя. Якийсь він не випростаний ще, хоч у його поставі вже вгадується велич. Він ще не до кінця усвідомив себе, йому нелегко відповісти на питання: «Хто ми?» Але голос цьому німотному народові вже дано: мине час — і він говоритиме вустами, мистецькими кінотворами Сашка.

«Зачарована Десна» — твір максимальної внутрішньої свободи Олександра Довженка, митця, талантові якого навіть в обставинах сталінської неволі нерідко вдавалося розламувати залізобетонні канони «офіційного мистецтва».

Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Київ)

Зачарована Десна

В цьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ що не день, то частіше починають вторгатися спогади.

Що викликає їх? Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам’яті і заповняють всю її оселю, де б не стояла вона.

А може, те й друге разом і в такій же мірі, як і непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел. І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих…

До чого ж гарно і весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивись навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як, зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.

— Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість, — любила проказувати вона.

Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю.

А малини — красної, білої! А вишень, а груш солодких, було як наїсися — цілий день живіт як бубон.

І росло ще, пригадую, багато тютюну, в якому ми, маленькі, ходили, мов у лісі, в якому пізнали перші мозолі на дитячих руках.

А вздовж тину, за старою повіткою, росли великі кущі смородини, бузини і ще якихось невідомих рослин. Там неслися кури нишком од матері і різне дрібне птаство. Туди ми рідко лазили. Там було темно, навіть удень, і ми боялись гадюки. Хто з нас у дитинстві не боявся гадюки, так за все життя й не побачивши її ніде?

Коло хати, що стояла в саду, цвіли квіти, а за хатою, проти сінешніх дверей, коло вишень, — поросла полином стара погребня з одкритою лядою, звідки завжди пахло цвіллю. Там, у льоху, в присмерку плигали жаби. Напевно, там водилися й гадюки.