Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

— Я не весь вік такою буду, Андрію, — мовила сумно. — Так мені можна нарвати квітів?

Андрій кивнув головою, і дівчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила між квітами, а за нею ходили його закохані очі. Ольга прискіпливо обдивилася чи не кожну пелюстку і вернулася до альтанки з порожніми руками.

— Мені жаль рвати їх, — соромливо зізналася. — Вони такі гарні. Краще я зайду іншим разом. Добре?

Він іде з нею до хвіртки і мовчить. Дівчина виходить на вулицю і, дивлячись у синій неспокій його очей, тихо каже:

— А до весілля ти неодмінно приготуй вино з троянд…

1962 р.

Григір Тютюнник 5 грудня 1931 — 6 березня 1980

Була колись розмова молоденького, студента ще, Григора Тютюнника зі старшим братом Григорієм. Про неї писав Григір сам («Коріння»), а за ним — та й не раз — біографи і критики. Захоплений стилем Ремарка, Григір категорично й загонисто заявив: «Отак треба писати… Особливо українцям, бо в нас не пишуть, а розмальовують…» Відома й відповідь Григорія Першого, як жартома підписував Тютюнник-старший листи до брата («Хто буде писати для них і про них, — показав на село, с. Ремарк?»). І чомусь висновують зі спогаду цього одне — це був урок, заповіт старшого брата. Виминаючи й не застосовуючи ні до тодішньої української прози, ні до письма Григорія Тютюнника оте «не пишуть, а розмальовують». Бо можна підозрівати, що натоді він ще не надто добре знав новелістику Василя Стефаника, можна сказати напевно, що добре, коли й чув (адже бетонно глухі 50-ті) імена Григорія Косинки чи Валер’яна Підмогильного, а в літературі, що вилишилась і тривала, отого густометафоричного, епітетного й порівняльного малювання було аж до сприкрення як на його, Тютюнникове — бо вроджене, родове Тютюнниківське — чуття слова. І якщо сила Тютюнникової прози у виболеності кожного образу, то сучасною її робить точна деталь. Це магія його письма! — Традиційна форма, неквапна оповідь. Витворюється глибокий, багатоплановий простір. Характером наділений навіть персонаж з «масовки». А коли приглянутись — усе це через одну іноді мовлену фразу, один порух… Ось іде Данило Коряк («Деревій») сторожувати шкілку. Ідуть з дружиною луками, рання весна, теплий ранок. Далекозорий Данило «йде-йде та й зупиниться, ткне пальцем у далечінь: «Диви, он дзьоб лелечий над туманцем червоніє». Все. Хтось написав кращий пейзаж? Або перший юначий поцілунок морозяної ночі — «з розгону в рипучу холодну хустку» («Зав’язь») чи химерний маленький людець Нюра з однойменного оповідання, настільки бухгалтер, що побачивши зграю птахів, мимовільно смикає пальчиком, на невидимій рахівниці «щитає». Це письмо великого майстра, і таким Тютюнник прийшов у літературу одразу, без жодних «заявок на виріст». Прийшов у 1963 році. Було йому тридцять два. Народжений на Полтавщині в колоопішнянській Шилівці, за рік до великого голоду й за п’ять до втрати батька, який ту голодну біду перебув, а не смів — бо «не такий» був («Коріння», «Три зозулі з поклоном»). Називають війну лихоліттям, його підліткові випало сповна. Але й неправедність років повоєнних йому боліла все життя. Аж до чорного дня 1980 року. Березневої пори, яку так любив.

В сутінки

Поночіє в нашій хаті рано, особливо взимку. Це тому, що ліс під боком. Ще ото у верховітті жевріє ожеледець, а поміж стовбурами і в заліплених снігом кущах уже снуються тіні, лізуть у причілкові вікна і стають по кутках — німі і холодні. Хата враз меншає, нижчає стеля.

Моторошно гуде ліс, видзвонює крижаними кайданами, цокотять обмерзлими кігтями кури у сінях і, висвистуючи крильми, злітають на сідало.

Упоравшись надворі, мати пхають у двері в’язку соломи і кидають біля грубки. Солома їжиться від паморозі і аж рипить. Долівку встилає холодна хвиля.

— Береться морозець, — хваляться мати і, зсутулившись, довго хукають у долоні, умочають пальці в цеберку з водою, щоб зашпори не зайшли.

— Нудьгуєш, сину? — питають і з якимось принизливим острахом заглядають мені у вічі. Я бачу їхні чорні у темряві губи і зморшки попід очима, злиті в округлі плями.

— Боже, який ти худенький… мов щиглик. Хіба студентів не годують, як ото солдатів?

Мені кортить узяти їхні руки в свої, одтирати, ховаться в них обличчям і радіти, що в мене теж є мати — хороша, як у всіх. Але то тільки на одну мить… А вони несміливо куйовдять мого чуба, і я чую, як тремтять їхні пальці: мати плачуть.

— Ти, сину, вже краще б лаяв мене, ніж отак… Три дні, як приїхав, і все мовчиш. Чи вже у серці для матері порожньо?..

Вони довго сидять на лаві біля порога, немов і не господиня в цій хаті. Потім повільно роздягаються, зморені й пригнічені, і світять каганчика.

Солома одійшла і підтекла калюжею. І коли мати, ставши навколішки, розпалюють у грубці, верчики сичать і довго не займаються.

Отак було й того вечора. Я пам’ятаю його в усіх подробицях, він не раз уже вставав перед моїми очима і не раз снився за ці вісімнадцять років без матері, без ласки, без поради — вісімнадцять років з чужими людьми, часто дуже хорошими, але чужими…

***

Це сталося в сорок другому році. Зима. Кура. Іноді з левад долинають приглушені вибухи — то тріскається лід на річці. Я цілими днями никаю там і знаю кожну шпарочку, як латки на своїй курпині. Мені їх потрібно знати, тому що мій єдиний, трухлявенький уже дерев’яний ковзан, прикручений до старого батькового чобота телефонним кабелем, не раз потрапляв у оті підступні шпарки. Так то ще й не горе, як заб’єшся. А от курпину розірвеш або штани на коліні репнуть, тоді…

Я приходжу додому, аж як смеркне. Може ж таки, до ранку мати нічого не помітять, а там буде як буде!

Пхаюся у двері обережно, бочком і вже з порога смирненько так:

— Ма, може, його соломки внести та витопити у грубці?

А вони:

— Ану ступай сюди, шибенику!

І вже по отому «ступай» я розумію, що кари не запобігти ніяким побитом…

Потім, коли висохнуть сльози, я таки втягаю солому і заходжуюсь топити. По долівці, струшеній піском, починають вистрибувати червоні зайці, в хаті виднішає. Я стаю навколішки біля дверцят і ворушу жарок старим обсмаленим пужалном.

Мати сидять на лаві, підібгавши ноги, і дивляться у вікно. У чорній шибці, немов у ополонці, відбивається красиве дівоче лице з чорненькою родимкою на підборідді. Коли мати сміються, їхня родимка робиться доброю і милою, а коли гніваються — хижою і злою. Зодягнуті мати празниково: у білій кофточці з парашутного шовку, а спідниця чорна, зливається з пітьмою, тому мені з долівки здається, немов мати по пояс у чорному тумані…

Вони вже забули про мене. Їм сумно, гірко і, мабуть, хочеться плакати, того що він не йде. А вони ждуть його увесь вечір та й цілий день ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтра вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їм доведеться шкребти їх ножем, ховаючи обличчя в хустку, — знають, а ждуть.

Та ось гнітючу тишу в хаті розплескала пісня. Вона викралася з пітьми так тихо і моторошно, наче не людина народила її, а казкова тінь людська… Та пісня морозом пішла у мене по спині, зашкреблася у горлі, бо співала її не мати, а якась чужа красива жінка, котру я чомусь називаю матір’ю. Може, мене й справді піймали в капусті і оддали цій жінці…

Ой Боже мій, Боже, Що я наробила — Що є в нього жінка, А я полюбила…

І оце щодня: кричить, б’ється, а потім плаче або співає отак. Мені обидно і сумно. Хочеться крикнути їй: «Замовчи!» — але я боюся і нишком ворушу у грубі жар, що злипається в тугі кім’яхи і аж кипить, — кажуть, що то на мороз.

Зозуле, зозуле, Чого рано куєш, Чи, може, зозуле, Моє горе чуєш?..

Та ось пісня урвалась. За вікном обізвався рипкий сніг, поторгало двері. Мати схопились. Довге волосся, скручене кубликом, розсипалось і чорними звивистими струмочками розтеклося по плечах. Босі, розпатлані, захмелілі від радощів вибігли в сіни. Мені чути звідти його гучний самовпевнений сміх. Вони увіходять до хати обнявшись — радісні, щасливі… Яке їм до мене діло?

Я добре знаю його. Ходить він завжди у короткому дубленому кожусі і в гімнастерці, з якої позрізувано ґудзики із зірочками, а пришито інші, рогові. Іще він носить галіфе, схоже на балалайку, і вузенький набірний пасок — ним він б’є матір, як нап’ється…

— Ану, марш на піч! — чую за плечима, і пужално випадає у мене з рук.

— Навіщо ти на нього гарикаєш? — з легким докором каже він.

Але в його голосі немає ласки до мене. В ньому я чую зневажливу, як милостиня, поблажливість самовпевненої людини. Я ладен підскочити до них з кулаками, але замість цього хутенько, мов загнана ящірка, дерусь на піч. Там пахне гарячою глиною і хатньою пилюгою.