Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Памва взяв з дому досить багато горіхів; спеціально для того, щоб чимось зайняти свою бригаду і не мусити розмовляти, грати в шахи або карти. Але вони ще не вернулися. Тим часом телефоністка прийняла виклик, Памва забрав адресу і вийшов аж до воріт, переживаючи, що минають хвилини, Він хотів би бути тепер з Анною. Але бути в ній. Відчуваючи присутність — лише того себе, що в Анні, що сприймає її зсередини, і лиш тої Анни, що всередині, котру відчуває зсередини, відкинувши все інше. Він волів переживати рельєф, а не переміщення, монотонний доторк, а не якесь наростання.

Анна ж такого не визнавала. Вона мовчки вимагала переповнення, яке б межувало з надуживанням. Вона рисувала на своїм тілі складні схеми різнокольоровим чорнилом, за якими Памві слід було проходити по шкірі; витягувалася на фортепіано, сприймаючи внутрішніми органами вібрацію, особливо низьких октав; сповільнено нападала на Памву з палицею, якою він вправляв, і той мусив так само сповільнено оборонятися, придумувати якусь чудернацьку пластику навколо палиці; іноді висіли, тримаючись за перекладину, і давали собі раду без рук і без опори; брала до ліжка кошенят, обтиралася валеріановими краплями і цілком не соромилася того, що їх всіх разом досить багато; одного разу принесла величезний оберемок дуже пахучих квітів, порозставляла їх всюди, напхала до подушки — то було справді надзвичайно добре, але вони лиш випадково не померли. Памва згадав про ненаписану п’єсу. Подумав, що якби вміститися з Анною на фортепіано і ніяк її не стримувати, а самому стримувати звуки, то почув би справжній солористичний концерт (він, однак, не зміг би спровокувати Анну на таке, знаючи, що буде навмисно слухати).

Нарешті машина приїхала. Пройшло вже десять хвилин, Памва не дозволив навіть остаточно зупинитися — відкрив двері і заскочив, коли машина ще не стала. Всі дуже втомилися, але Памва проказав адресу з такими інтонаціями, що не допускали жодних вагань.

II

Памва ніколи не думав, що у нічному помешканні може бути стільки різних звуків, подібних на дитячий плач.

Памва подивився з вікна кухні на частину цвинтаря і фрагмент ботанічного саду (він захотів опинитися тут першого листопада, коли по всьому цвинтарі будуть світитися свічки), починало розвиднюватися, величезні оранжереї виглядали як звірі-чудиська, що сплять стоячи на галявині.

Памва бачив на столі перед собою тарілку з використаними шприцами, у кожному було трошки крові — вони робили жінці кілька внутрішньовенних ін’єкцій; добре, що двері вона залишила відкритими.

Памва не поїхав до реанімації, куди повезли жінку, бо в кімнаті спала мала дитина.

Памва встиг зауважити поруч з дитячим ліжком справжню невелику фісгармонію, не міг дочекатися ранку, щоб пограти на ній, хоч страшенно боявся того моменту, коли дитина збудиться.

Памва не знав, як треба поводитися з дітьми, не знав, як довго тут пробуде, не знав, чи кликати Анну сюди, чи забрати дитину до себе.

У креденсі, шукаючи горнятка, Памва знайшов кілька ампул каліпсолу, тоді вигорнув все із смітника і віднайшов одноразовий шприц — жінка може вернутися зовсім іншою; правдоподібно не пробуде однак довго у реанімації.

Памва взявся записувати початок п’єси, але час від часу засинав на декілька секунд, їх було досить, щоб приверзлися якісь образи, рядки порозлазилися, а в тексті опинилися недоладні словосполучення.

Памва вирішив врешті нічого не писати — він сам заграє цю п’єсу на фісгармонії, принесе магнітофон і відразу ж напише музику до фільму, граючи так, як захочеться в той момент.

Памва знав, що музика, яка йому захочеться, буде лиш слідом чийогось задуму, якого Памва осягнути неспроможний; від нього залежатиме те, як пробути за інструментом: буде грати однією рукою, або зв’яже кисті, або буде розтягати пальці однієї руки просто на клавіатуру другою, або по-справжньому вп’ється впродовж виконання, або поскладає на клавіатуру квіти, або ударятиме по клавішах кулаком, чи чолом, чи буде перекочуватися головою, або поріже пальці і буде кров, або забинтує порізані пучки, або вдягне рукавиці, або наповнить нутрощі фісгармонії горіхами, або засне, або ляже на підлозі і дотягатиметься до інструмента, або закриє очі, або погасить світло, або вилізе на фісгармонію і гратиме босими пальцями ніг, а потім сповзе, а може натискати раз за разом педалі, не торкаючись клавіатури, може довго тримати один звук, може підспівувати, згадувати якісь інші мелодії, може взагалі не грати, а шукати щось на приймачі або зовсім нічого не робити, лиш пробути.

Памві здалося, що хтось грав на фісгармонії так, як він щойно придумав, він кинувся до кімнати — там все було тихо, дитина ще спала.

Памва припускав, що має ще з півгодини до пробудження.

Памва намацав на бильці ліжка якийсь светер і забрав його до кухні, бо трохи змерз; то був грубий жіночий бордовий светер на ґудзиках — великих, дерев’яних, аж стертих від доторків — було зрозуміло, що ґудзики зроблені з дуже м’якого дерева, вони напевно значно старші за светер.

Памва мусив хоч щось з’їсти, бо почало пекти у шлунку, він оглянув холодильник — трохи сиру, фляшка молока, фляшка мінеральної води, масло, кусник вареного м’яса, мед у слоїку, рештки горілки, цитрини — сир з молоком він дасть дитині на сніданок; з’їв м’ясо і дві великі ложки меду.

Памва хотів змішати горілку з мінеральною водою і додати цитринового соку, взяв воду, але виявилося, що рука так затерпла, що аж не втримав пляшки, і вона розбилася (Памва не міг встановити, чи то через серце, хоч біля серця нічого не відчував, чи притиснув руку, коли засинав сидячи).

Натомість Памва заварив чай і влив у горнятко з гарячим плином досить горілки.

Памва уявив собі, що зараз нап’ється чаю і піде до кімнати, там спить його дитина, він ляже до ліжка, намагаючись не розбудити жінку — дуже рідну, але зовсім незнану (Памва не міг придумати ні обличчя, ні тіла, очевидно, що це хтось, кого він насправді ще не бачив), а вранці він буде її обнімати, коли в кімнаті вже ясно, але син ще спатиме.

Памва вийшов надвір, щоб не напустити диму до кімнати, пора телефонувати до Анни (вчора Памва мріяв пробути цілий день з Анною вдома, нікуди не виходячи), оранжереї вже просвічувалися, і тепер химерами були не самі вони, а те, що невиразно впізнавалося всередині.

Памва добре розумів, що от-от закінчиться сигарета, він знову зайде до помешкання, потім прийде Анна, і що цей стан кількох хвилин надзвичайно нестійкий, а все ж не міг себе переконати, що ще щось буде інакше, що ця мить перестане видовжуватися і продовжуватися безконечно, що можливі якісь найменші зміни у світі, у ньому, що відстані нормалізуються, що буде далеко, дальше, близько і ближче, що відстані можна буде перейти.

Памва ішов сходами і заборонив собі наразі любуватися станами, фіксувати їх, запам’ятовувати, систематизувати, а передовсім намагатися викликати — йому треба вернутися до дитини, ніде не зависнувши.

Ще Памва подумав, що коли все ж записуватиме сценарій п’єси, колись пізніше, то закінчить його приблизно так: виконавець не має ніякого іншого завдання, крім витворення відчуття присутності.

26.10—29.11.1994 р.

Хронологія

1898

Кобилянська Ольга Valse m'elancolique

1900

Кобилянська Ольга Там звізди пробивались

Стефаник Василь Камінний хрест

1901