Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

— Звісно! бо ви здорові, а я хвора. Не перебивайте, я не можу так говорити… Отож, я поїхала на Сибір. Я думала, що давши таку тяжку жертву своєму божищу, я вже стану навіки великою жрицею його.

— І се була правда! — палко завважив поет.

— Ні. Неправда. Я се ліпше знаю. Не жрицею, рабинею почувала я себе з того часу. Мені здавалось, мов якісь кайдани оплутали мене, я забувала, що се ж я сама закувала себе, і я кляла якусь невідому силу… А втім, може й справді се якась невідома сила розкраяла мені серце і душу надвоє…

— Се вже така доля артистів і поетів, що вони кров’ю серця свого поливають собі шлях до безсмертя! — трохи патетично завважив поет.

Актриса скривилась.

— Ет, балаканина! А втім, за поетів не буду сперечатись, вам се ліпше знати. Я не поетка. Що ж до артистів, то, перш усього, яке там наше акторське безсмертя? Скільки літер, записаних в історії хисту? Чиє серце заб’ється, читаючи ті літери, так років… за десять?

— Ну, се вже ви замало одміряли.

— Однаково. Досить того, що таке «безсмертя» можна зміряти… Ні, ні, ні, нам треба жити, а не надіятись на безсмертя, тоді тільки ми почуваємо себе і великими, і безсмертними. Поки я жила, була безжурна, в згоді з собою і з своїм хистом, я була щаслива і справді була чогось варта на сцені. Поки я не зазнала власного великого нещастя, горя, що заполоняв всю душу до останку, я могла «вживатися» щиро в своїй ролі — ви ж знаєте, моє emploi [76] було сильно-драматичні характери, — бо в мене був невичерпаний фонд почуття, не витраченого на своє власне життя. Я знала тільки те горе, що списано в драмах, і я вірила, що воно таким буває і в житті. Я жила тим писаним горем на сцені, а поза сценою я відпочивала від нього і набиралася нової сили. Колись я була дуже веселою «славною товаришкою», — ви не знаєте…

76

Амплуа (франц.).

— Ні, я чув…

— Все одно. Не в тім сила… Та от… Коли я пізнала на собі, в живому житті, що то є горе і як робляться людські жертви, мені якось одразу збайдужіли мої ролі. Найменший фальш різав мене, і я годинами мучилась, добираючи «натурального» тону до тих фальшивих банальностей, якими пересипано п’єси мого репертуару (а то ж були ще не найгірші п’єси!). Я перестала «грати нутром», я почала студіювати ролі.

— Але ж се вища стадія драматичного хисту! — покликнув поет і хотів розпочати довгий доказ сього твердження, але вона спинила його рукою.

— Може й так. Не в тім річ. Якби я перейшла до сеї стадії ще тоді, як я була щаслива, може б воно пішло на користь і мені й хистові, а так… се була тільки мука невпинна. Я все порівнювала писане горе до свого неписаного, і се було мені міркою при студіюванні. Я згадувала, як справді плачуть від розлуки, що справді говорять на прощання, як справді нетямляться від горя, і се роздирало мені серце, а ролі здавались карикатурами на мене саму і на мої страждання. Я не раз виходила на сцену з розпукою в душі і зо страхом: як я буду грати оцю брехню непритворенну? Далебі, часом аж циганський піт проймав! Але «студія» виручала і довгий час ніхто нічого не помічав. Тільки, знаєте, се вже якраз було не лицедійство, а лицемірство… Після таких спектаклів я верталася додому зовсім розбитою, втомленою, знеохоченою і вже не тямила, навіщо і кому принесла я жертву. Хист видавався мені тоді якимсь бездушним, розмальованим линючими фарбами ідолом, і я починала ненавидіти його, і нічого не було мені страшнішого над тую ненависть, се була якась прірва, і я летіла в неї стрімголов…

В поетових очах світились і спочуття, і жаль до неї, але він примусив себе промовити спокійно: — Але ж не все було таке фальшиве в тих ваших ролях. Я знаю ваш репертуар. Там трапляються щонайменше місця, а то й цілі ролі немов живцем вихоплені з дійсності. Хіба вам сього не здавалось?

— Се було ще гірше, — мовила вона, не відповідаючи просто, — коли траплялись такі місця, то я вже зовсім не грала ні «нутром», ні «розумом», я ридала і гинула з туги привселюдно, забуваючи не раз про публіку і про п’єсу та й про слова своєї ролі. Далебі, мене не раз варто було б «помелом зо сцени» вигнати за таке «виконання», але публіка й критика прощали мені все — за істерику. Коли слідом за мною вся жіноча половина публіки корчилась в істеричнім нападі, то се звалося моїм «тріумфом», і сибірські багачі дарували мені соболі та самоцвіти. А для мене той «тріумф» не кінчався на сцені, я часто цілі ночі продовжала свою «гру» ще й дома, аж поки втома смертельна або забійчі дози наркотиків приголомшували мене. Ох, які то були ночі! які то були ночі!.. Якби не ті простори, я певне б колись побігла до нього босоніж і впала перед ним, благаючі взяти мене і сховати від такого «хисту»… Але другого дня я вже знов «студіювала»… І так минуло кілька років.

— Кілька років?! Ви могли кілька років терпіти сі тортури'

— О, я тоді багато могла, себто мені здавалось, ще могла… Тому помагали ще й гордощі. Мені не хотілося признатися перед собою, що я помилилась, що я подолана.

У поета знов з’явився на обличчі жорстокий вираз, він по чував се і намагався погамувати се, але не міг і заговорив навмисне безвиразним голосом: — Я не зовсім розумію се. Ви корили мене, що я не думаю про вас, а проте я не міг би для якихсь там гордощів занедбати вас так, як ви занедбали… ну, хіба вам не спадало на думку, що не тільки ж ви самі приймали таку муку? Ні, ви таки безжалісні.

Вона глянула на нього скоса і в голосі її забриніла іронія: — А ви-таки до неймовірності жалісливі! Де ж пак обстоювати інтереси свого — як би се сказати? — Ну, все одно… Тільки, бачите, «в своє оправдання» я можу сказати, що я нічого не знала, яку саме муку приймає ще хто, крім мене, бо мені ніхто нічого про те не писав… Правда, я просила його не писати до мене…

В поета готове було зірватись ще якесь слово, але він здержав його і навіть зневажливо стиснув губи.

— Так, просила, але він не повинен би був слухати моєї просьби, якби… Либонь, скажете: жіноча логіка?

— Нічого я не скажу, — понуро відказав поет і знов почав перегортати свій рукопис.

Вона подумала, потім сказала так просто, без іронії, без досади, щиро приязним тоном: — Знаєте, залишим краще сю розмову. Очевидячки, вас розстроює моє оповідання.

— Ні, ні, — заперечив він, болісно зсунувши брови, — якщо тільки можете, то скінчіть. Скажіть мені все, все, до кінця. Інакше мене се буде занадто мучити. І ви не вважайте на моє поводіння… я може нерівно і негарно говорив… але я… зрозумійте мене… якась роздвоєність, чи навіть більше… се ж дуже тяжко… і всякий би на моєму місці… ні, я не те кажу…

Вона зібралась на силі і з легким стогоном болю підвелась, щоб досягти його руки своєю. Погладила його руку і знов лягла з таким же стогоном.

— Ні, се більше я винна… А втім, ніхто не винен. Хтозна, чи тяжче таке слухати, чи розказувати… Але вже раз почато — не дослухати чи не доказати буде ще тяжче. Тільки я вже коротше докажу і — без лірики… Добре?

— Як вам буде добре, — сказав поет і вже зовсім злагіднів.

— Тільки перше дайте мені лікарство і підложіть що-не-будь під голови, чогось немов низько стало. Так… спасибі. — Так бачите, я таки не витримала свого до кінця. Може б я якось заспокоїлася з часом, може б навіть і забула (в наші часи якось не випадає вірити в вічну любов!), якби не тії ролі з їх брехнею і правдою, а так рана раз у раз троюдилась… Ну, коротко, я таки нарешті вернулась в те місто. Але він уже був жонатий…

— Невже?! — вирвалось у поета. — Він міг забути вас?

Вона сумно усміхнулась.

— Хто його знає, може він і не забував мене.

— То як же…

— Ет, не вдавайте наївного! Адже в чоловіків то звичай — попри великій, мовляли ви, фатальній любові мати з десяток, коли не більше, меншеньких, нефатальних.

— Я думаю, що і в жінок не раз так буває.

Вона байдуже одвела від нього очі: — Як собі хочете…

— Ви бачили його жінку? — якось загадково спитав поет.

— Чому ж ні? Я була у них.

— Ви були у них?..

— Вам дивно? Ну, дивно чи не дивно, а я була у нього. В перший же вечір, я побачила його в театрі з жінкою. Я одразу пізнала, що то його жінка, вона сиділа поруч з ним, і можна було одразу вгадати, що вона прийшла в театр по контрамарці, вона була завбого вбрана для передніх рядів партеру… і потім є щось таке особливе в поводінні подружжя між собою, — завжди видно. В перший же антракт я викликала його за куліси і попросила познайомити мене з його жінкою. Він не знайшов приключки відмовити. Се було прилюдно. Ніхто з моїх товаришів ні про що не догадувався, бо не знав. І ми познайомились.