Ukrainian dream «Последний заговор»

– Я не знаю, що відбувається і що буде завтра й у ті дні, які настануть потім, розумієш? Ти скажеш мені, що буде тоді, га? Ти скажеш мені, чому я боюся?

– Я спробую.

Вона побігла до дороги і, піднявши руку, намагалася зупинити таксі. Пригальмувала біла «волга», вона відчинила дверцята і, обернувшись до нього, гукнула: «Біжи давай, чого став?». Він пішов до неї. Йому ніколи ще не доводилося ось так знайомитися з дівчатами і чути від них подібні запитання.

У квартирі, до якої вона його привела, не було нікого, квартира була досить чистою, і меблі – це він зумів помітити, незважаючи на морок, – придбали нещодавно й у досить дорогому магазині. Диван – він готовий був сперечатися з ким завгодно – коштував не менше п'яти тисяч доларів, а килим, на який ступив, навряд чи можна було придбати на базарі чи в багатоповерховому супермаркеті, до яких ходять громадяни з середніми статками, щоби стягтися й купити комод чи пару стільців. Такі килими продають у цих осяяних вогнями ліхтарів магазинах, на вході до яких стоять охоронці й високі брюнетки в модних сукнях змахують віничками з павичевого хвоста пилюку з відполірованої поверхні дубових, березових і соснових шаф, трюмо, столів і столиків. Вона легенько штовхнула його вправо, і він відчув, що вперся у щось дуже м'яке та приємне на дотик.

– Сядь, це крісло. – її голосу він одразу не впізнав, він був уже зовсім не таким, яким вона звернулася до нього там, у класі, у присутності всіх його пацієнтів.

– У тебе щось із голосом.

– Ні, просто я більше не хвилююся: я вдома.

– Ти хочеш поговорити зі мною?

– Так, дуже хочу. Мені потрібен хтось, хто би послухав мене. А хто послухає мене краще за людину, для якої слухати інших – професійний обов'язок?

– Що ж ти хочеш мені сказати?

– Скажи, а ті люди, які відвідують двічі на тиждень твої курси, вони для тебе хто? І взагалі, ти любиш їх?

– Розумієш, важко любити людей, які самі себе не люблять, я просто є для них тим, ким вони хочуть, щоби я для них був. Не більше. Оце й усе, що ти хотіла від мене дізнатися?

– Ні. Скажи, наше життя має сенс? І взагалі, чому відбувається саме те, що відбувається?

– Я не священик. Я можу тільки сказати про те, що нам робити, коли стаються ті чи ті події.

– Саме це я й хотіла почути. Може, не так запитала. Ти хочеш лікеру?

– Ні.

– Тоді і я не буду.

Запала тиша, він саме хотів їй щось сказати, як раптом із кута кімнати долинув голос: «Одинадцята вечора за Києвом, із вами знову Марк Лютий та програма "Я і моя країна"».

– Що це? – він робив вигляд, що не злякався.

– А, – схопилася з місці. – Це радіо, воно завжди вмикається о першій, п'ятій, восьмій і одинадцятій, саме тоді, коли в ефір виходить Марк Лютий. Я так запрограмувала.

– Це так важливо для вас – чути Марка Лютого?

– Ага, – упавши на килим і підібгавши під себе ноги, – він мій хлопець, і я його люблю.

– То ми слухатимемо Марка чи що?

– Трохи, він недовго, просто якщо я його не почую, то не зможу спати. Ти розумієш, що це, коли ти не чуєш людину, заради якої готовий віддати життя?

– Ні, не розумію, – він сказав правду, він дійсно цього не розумів. Йому було двадцять вісім років, і він ще жодного разу не зустрічав людину, заради якої був би готовий віддати своє життя.

Розділ 13 (Chapter 13)

– Мамо! Це ти, мамо?

– Нет, малой, это не мама, здесь мамы нет, это мы, – хлопчак років дванадцяти стояв над ним і дивився просто в очі, в чорних подертих пальцях він тримав цигарку й час від часу підносив її до губ, сильно затягувався, ніби боячись, що хтось ту цигарку забере, і випускав дим через ніздрі.

– А де мама? – Йому на вигляд було років шість, на ньому була синя сорочечка, білі штанці, і добре було видно, що волосся не мив давно.

– Не знаю. Откуда ж мне знать, где твоя мама? Бросила тебя, наверное, или пьет, как моя, или трахается с мужиками, как ее маман, – указав пальцем на рудоволосу дівчинку, яка сиділа на цеглині. – А может, колется. Всякое может быть. Только ты забудь о ней, малой. Сюда мамы не приходят.

– Сюда разве менты могут забрести, – хлопчина з великою червоною плямою на щоці засміявся й загасив цигарку об підлогу.

– Да, менты или педофилы, порнуху поснимать или так, перепихнуться, – дівчинка підвелася й поправила волосся.

– Да вчера, слышь, мне Жанна рассказала, – хлопчина підійшов до неї та поклав руку на плече. – Они на вокзале тусовались, к ним мужик такой подгребает, а ребята веселые, «дунули» уже, раскумарились, их прет по полной, ржут такие. Вот. И тут этот штрих, такой аккуратный весь, выбритый, пахнет, подсел к ним и давай ля-ля. Расценки сказал, четверо согласились, Жанна тоже ради прикола с ними пошла. Короче, он их в машину посадил, повез куда-то на Левый берег. У него дом, не дом – дворец. Представь, там менты на охране стоят. Завел их в подвал, в подвале там типа комната отдыха, бассейн, все дела, сидят мужики, тоже не первой свежести, в халатах, члены свои дрочат. Короче, они каждого из тех, кто согласился, по три раза отымели в рот, в задницу, Жанну тоже трахнули. Вот так. Притом они все это на видео снимали.

– А денег хоть дали?

– Немного, так, долларов по десять каждому. Они эти деньги уже пробухали.

– Слышь, лось, уйди, – хлопчина кинувся до того, що з червоною плямою, і з усього маху вдарив у вухо, той заточився й упав. – Куда ты лезешь, че ты его лапаешь? Он малой совсем, ему лет шесть или семь. Сколько лет тебе?

– Мене звуть Давид, мені шість років.

– Ты слышал? Ему шесть лет. Бля, увижу, что кто-то пацаненка обижает, пришибу на хер. Ты знаешь, откуда я его достал, ты знаешь?

– Да не. Чего орешь?

– Это мамка твоя орала, когда тебя рожала. Я его у цыган вырвал, они, суки, хотели ему ногу отрезать и посадить где-то денег просить. Мы с пацанами его еле отбили. Бля, наш пацаненок, малой совсем, свежий, видно, мать, курва, выгнала, а его цыгане уложили и калечить собираются. Я там одной старухе их голову разбил арматурой, Матвей и Кот ножами двоих порезали, а Клим пацана подхватил да на сматки. Еле ушли, они всем табором гонялись по Подолу, суки безбашенные. Я теперь вообще не хожу по их территории, правда, и они на нашу не залазят. А Жора вчера одну там цыганку, молодуху тупую, подхватил и трахнул, а нехер детей обижать.

– И что с ним делать будем? Пойдет с нами на базар воровать или по метро пустить его?

– Нет, в метро не надо: там менты могут забрать. Он дурак, не убежит, и малой еще очень, растеряется, надо хоть морду жалостливую сделать да стишки выучить типа: «Споможите, кто сколько есть…» Не, в метро не пойдет. На базар, будет хавчик тырить, научим, ноги быстрые, думаю. Малой, быстро бегаешь?

– Так, я дуже швидко бігаю, мене батько вчив бігати щоранку, поки його не вбили.

– Кого убили?

– Батька вбили.

– А кто батька-то твой, мент что ли?

– Ні, він злочинець, мені хлопці у дворі сказали, що він людей грабував і його за це вбили.

– Не повезло тебе, пацан, так бы батька тебя всю жизнь крышевал, а так самому доведется хлеб добывать. Да ты не бойся, – потріпав його за чуба. – Не пропадешь, главное – бегай быстро да ментам не попадайся.

– У мене була мама, я її бачив того дня, коли вмерла бабуся.

– А где она, мамка?

– Не знаю, я втік.