Укус огняного змія

Така крутанина не личила суворій атмосфері цвинтаря.

Тим паче не личило спантеличене обличчя дядька, який щойно виліз із гробівця. Спочатку дядько помалу зашпилив розстібнутий кожух. Потім, переводячи погляд із мене на священика і назад, мов не бачив навколо нікого, крім нас, запхнув руку в кишеню й витягнув на світ Божий срібну якусь прикрасу.

— Це в кутку лежало, — розгублено пояснив дядько, — якраз на полиці.

Ще не побачивши її, я вже знала, що це за цяцька.

На шкарубкій дядькові долоні, червоній з морозу, завилася кільцем срібна змія, кусаючи себе за хвіст.

* * *

— А чого він так налякався? — стиха спитала я в сусідки, яка з-за дерева визирала, стаючи навшпиньки, аби краще роздивитись. Оступившись, вона ледь не з’їхала з пагорба, і я підтримала її під лікоть.

— Красно дякую, — буркнула сусідка. А тоді пояснила: — Змія на похороні — недобра прикмета.

— Що означає?

— Що душа небіжчиці ся спускаєть в підземний світ, а не зліта на небо.

— Але ж, — заперечила я, — змія несправжня…

— Нема ріжниці.

Ніхто не хотів узяти в дядька срібний браслет, і тоді я підступила ближче, відібрала змію в нього й начепила на зап’ясток. За спиною хтось тихо охнув. Я навіть не повернула голови. Срібна змія вже почорніла від часу й від того, що її давно носили на руці. Хай там як, а вона недовго залишалася без господаря…

Решту похорону зібгали, скоротили, наче людям пекло якомога швидше втекти з цвинтаря. Священик бурмотів молитву. Люди хрестилися оддалік, але ніхто не підходив ближче попрощатись.

Одна я стояла перед гранітною плитою й нестямно дивилася на шпару, а в голові була повна каша. Яким чином браслет міг опинитись у гробівці? Що це той самий браслет, я не мала жодного сумніву. Нутром чула, що це він. Але хтось же мав його сюди підкинути? Чи не вбивця? І коли? І чому саме сюди? Сотня запитань, жодної відповіді.

Поминки були так само зібгані, небагатослівні, все поспіхом, поквапом. Розмістились у хаті моєї тітки, яка мешкала найближче до цвинтаря — тільки спуститись у долину і повернути праворуч. У покою, де колись, ще як я була маленькою і жила моя бабця, стояли дерев’яні величні ліжка, застелені перинами, а стіни були завішані іконами й родинними світлинами (чорно-білими, але розфарбованими фотографом у ненатуральні яскраві кольори, з домальованими померлими на той час родичами), поставили великий стіл, а довкола нього — стільці з високими спинками. Кілька разів нашвидку випили, закусили, мовили пару поквапних слів — і сусіди почали гарячково прощатися, ніби в них хати палають. Щойно попрощалась і втекла перша сусідка, як за нею, мов ошпарені, побігли інші.

За півгодини наша родина зосталася сама, та й та розбрелася хто куди. Сестра з дочкою щось порали в кухні, інша сестра теж із дочкою подалися чогось до крамниці. За столом лишилися хіба ми з тіткою.

— Цьоцю, — заговорила я, наливаючи собі і їй вишнівки, — ви хоч пам’ятаєте Кароліну або її мати Рузю? На цвинтарі баби говорили…

— Рузю пам’ятаю, аякже, вони на Посадці жили. Вона така, як твій батько, може, разом і до школи ходили. Я старша. Вона виїхала давно, років тридцять — тридцять п’ять тому, юж і не пам’ятаю. Мати її, цьоця Каролька, до цьоці Стефи час від часу заходила. А було таке, за війни, що п’яний німець вийшов із шинку, а там діти ся бавили, то він і шмальнув у них із автомата. Діти в лемент, а цьоця Каролька вибігла надвір і кинула в нього праскою. Діти ся розбігли, а німчура коли прочумав, то нич не пам’ятав…

Моя двоюрідна сестра зайшла до кімнати, скрутила трохи газ у грубі. Тоді сіла на ослінчик під грубою і, діставши сигарету, закурила. Дим вона видихала просто в піч, і він, підхоплений тягою, зникав десь у чорних звивистих каналах. Сестра слухала материну оповідь, але не виявляла до неї особливої цікавості: мабуть, чула її вже багато разів. Її маленька дочка стояла колінами на стільці й заглядала на стіл, вишукуючи найсмачніший шматок пляцку. [7] Сестра докурила, кинула недопалок у грубку й почала збирати зі столу брудні тарілки.

7

Пляцок — пиріг, корж.

— Цьоцю, — спитала я, — а Каролька — наймолодша бабцина сестра?

— Так. Юлія найстарша, вона давно померла, потім мама, потім цьоця Стефа, Каролька наймолодша. У них іще брат був, то він перед войною до Америки втік. Він за Польщі комуністом був, а як совіти прийшли, то його раз до буцегарні забрали, він утік, удруге хотіли до Львова везти, а він знова накивав п’ятами, а тоді перейшов польський кордон — і зник. Мама чекала, щоб він ся обізвав, а він — як камінь у воду. Юж після войни, коли цьоця Стефа з Сибіру ся вернула, а її чоловік із Америки до неї озвався, мама просила, щоб той за океаном пошукав брата, та нич не вийшло…

— Цьоцю, а бранзолетку цю ви коли-небудь бачили?

— Змію? Скоч на горище, я скажу тобі де, й принеси альбом.

Цією напівдрабиною, напівсходами я лазила безліч разів. Важку ляду треба було підважити спиною, бо руками не стане сили. На горищі сушили білизну. Тут було царство котів, яких до хати не пускали, і після того, як стару стодолу розвалили і їм не стало де грітися, вони знайшли спосіб, як пробратися на горище. Сюди кілька років тому, коли робили в хаті ремонт, тітка та її дочка, моя двоюрідна сестра, занесли старі книжки, і одного літа я зробила набіг на горище, врятувавши перший том історії Києва шістдесят якогось року видання, кілька пригодницьких романів, однотомну енциклопедію України. Сюди ж, після знищення стодоли, потрапили речі, які десятки років зберігались у старому креденсі. [8] Серед них — альбом із довоєнними світлинами.

8

Креденс — шафа для посуду.

Тітка керувала мною знизу. За її вказівками я швидко знайшла потрібну мені купу старезного мотлоху, розгребла його, відігнала цікаву кицьку, яка терлася мені об руки й норовила тернутись об лице, і знайшла нарешті альбом із чорно-білими світлинами. Пригадується мені, що в дитинстві я не раз перекидала сторінки цього альбому.

Спустившись донизу, а поклала трофей тітці на коліна. Вона погортала його. Я не придивлялася, очікуючи, коли вона сама мені покаже, що хотіла. Тітка нарешті знайшла потрібну світлину й обернула альбом до мене.

Світлина маленька, групова. Три молоді жінки зі старомодними зачісками, у старомодних же сукнях за коліно, стояли попід руку. Середня зігнула лікті й тримала руки на грудях. Якщо придивитися, можна було розрізнити, що на зап’ясті вона має прикрасу — браслет. Якщо придивитися ще краще, можна було у тому браслеті вгадати змію, яку зараз я мала на власному зап’ястку.

— Це хто? — спитала я.

— А це і є небіжчиця цьоця Каролька. Ще як дівкою була. А оце — наша мати, твоя бабця. А третя — цьоця Стефа.

Всі три жінки на світлині мали однакові чорні очі.

Розділ одинадцятий СПАДОК

Катажина повернулася з прогулянки — і не впізнала будинку. Брама навстіж, а придверника катма. Менший братик сидить на березі ставка, спустивши ноги в зимну воду. Катажина вихопила малого з води, потягла до хати. Він розрюмсався, навіть отримавши медівник, не хотів заспокоюватися.

Коло парадних дверей — невідомий екіпаж, біля нього товчеться незнайомий кучер, не знає, чи випрягати коней.