Улюбленець слави

Ми не розмовляли з Джімом цілий вечір. Сердилися одне на одного. Я так і спати пішла сердитою. Та за півгодини він прослизнув до мене в ліжко, мало не заморозивши мене своїми холодними ногами, й сказав сонним голосом (насправді йому зовсім не хотілося спати, то була спроба приховати власну розгубленість):

— Ніно, розкажи мені що-небудь...

Але я не могла промовити ані слова. У мене ніби клубок у горлі застряг.

Тітонька Леттер прозвала мене відлюдьком, і з її легкої руки це слово приліпилося до мене надовго; проте, гадаю, насправді я не була похмурою дитиною. А що незрідка мовчала, то не від злоби чи затятості, а швидше тому, що раз по раз мене проймали найсуперечливіші почуття, які сковували все моє єство і волю; навіть коли б я спромоглася на слово, то не знала б, з чого почати і як пояснити.

Джім у таких випадках мало не шаленів і починав допитуватись, який мене гедзь укусив. Потім він раптово лагіднішав і казав: «Ну ж бо, Трусику, тримай хвоста бубликом! Чого ти насупилась?» Обіймав мене і навіть (щоправда, дуже рідко) цілував. Але так само раптом знову шаленів, кидаючись на мене так несамовито, ніби хотів убити (та й міг би, їй-бо,— його охоплював саме той шал, який спонукує людей до вбивства, та ще й садистського); проте хоч би що він зі мною робив, хоч би як лупцював мене, я залишалась нерухомою і мовчала, наче риба. Звичайно, він тоді ще дужче лютився і зовсім упадав у нестяму (бо чудово розумів, що не годен мене зламати, що він тільки й може мене побити або придушити, але я й тоді йому не скорюся),— він не мав сумніву, що все це я роблю аби тільки наперекір йому, хоч я й справді не могла нічого з собою вдіяти. Хіба лиш одне — вдавати, ніби мені все байдуже: та й, сказати правду, я воліла б навіть померти, аби тільки мої муки скінчилися. Та все це тривало довго, нескінченно довго,— аж доки я починала вже просто марити про смерть. Однак трохи згодом Джім знову вдававсь до образ, кидаючи мені щось на зразок «дурна, аж світиться», обзиваючи лихою чи ще якось; терпець мені уривався, і, не зумівши промовчати, я кричала йому, що то брехня. Ми починали сперечатися й сварити одне одного,— після чого Джім здавався і брав свої слова назад. Тоді відступала і я, і всі наші баталії кінчалися на один копил: ми присягалися одне одному у вічній дружбі, давали обіцянку побратися, тільки-но буде змога, і частенько,— як уже пішло на відвертість,— засинали у взаємних обіймах.

На наше щастя, моя няня вставала пізненько, а Джім завше спав тривожно й сторожко, і тільки-но вона починала шарудіти, він прокидався і без поспіху (не втікати ж йому стрімголов від якоїсь там няньки!), йшов до своєї, суміжної з моєю, кімнати.

3

Ці Джімові походеньки до мене, а мої — до нього, тривали довго, аж доки я вийшла заміж. Ні для кого вони не становили таємниці, і вже навіть добре підрісши, ми о будь-якій годині ранку чи ночі залюбки заходили собі одне до одного напіводягнені, коли у нас виникало бажання обмінятися думками. Ви можете здивуватись, з якої це речі нам було дано таку свободу; я й сама іноді дивувалась, чом тітонька Леттер відводила Джімові кімнату конче поруч з моєю. І не раз питала себе, чи не хоче вона, бува, потурати Джімові, втішати його з моєю допомогою. Можливо, вона робила це цілком несвідомо, лише тому, що любов до Джіма опанувала її повністю, і вона стала сліпою до всього, що за правом належало іншим.

Що й казати, в ті часи у кожному домі був свій заведений лад, як це є і сьогодні. Наші кузени Лі Боулзи, двоє братів і двійко сестер, були так само вільні, як і ми, хоча й належали до вельми побожної родини, що суворо дотримувалася релігійних звичаїв. Їх навіть заохочували кохати одне одного, що вони й робили, особливо старша пара, для якої це скінчилося мало не трагічно: коли хлопцеві виповнилося шістнадцять, а його сестрі п'ятнадцять, вони закохалися одне в одного. Звичайно, як брат і сестра, вони мусили придушити в собі це почуття, іншої ради їм не лишалося.

Ми у Палм Коттеджі не були надто ревними євангелістами, та й просто побожними нас не можна було назвати. Щоправда, тітонька завжди брала мене до церкви, водила до недільної церковної школи й навіть конфірмувала, проте я не раз на власні вуха чула, як вона говорила своїм подругам: якби бог і справді існував, його слід було б розстріляти, за те що надумав сотворяти людей, особливо дітей та дурнів! А релігію, пояснювала вона, вигадали єпископи, щоб мати собі роботу. Коли ж їй траплялося бути в похмурому настрої, вона взагалі заявляла, що церкві скоро кінець, бо там верзуть казна-що і лише забивають людям баки. Тітонька Леттер була переконана, що не тільки церква, а й уряд і вся імперія вже конають — і, скажу вам, за тих часів чимало людей погоджувалося з нею.

Дехто ще пам'ятав анархістів та феніїв [2] , які жбурляли в ресторанах бомби, вбиваючи цілком невинних людей і проповідуючи насильство як нову силу, здатну знищити цивілізацію.

Щоразу, тільки-но починався великий страйк, тітонька Леттер чекала на революцію, переконана, що тепер цю революцію ніщо не здатне спинити. Але це, звісно, не могло примусити тітоньку (жінку з норовом) припинити боротьбу з нею. Тітонька засідала у численних комітетах і постійно проштовхувала туди того чи іншого діяча, якого вважала за людину певну і який міг голосувати за потрібне рішення,— тобто за таке рішення, яке тітонька Леттер вважала розумним.

2

Фенії — дрібнобуржуазні революціонери-республіканці 50— 60-х років XIX ст., які боролися за визволення Ірландії від британського панування.

Наші родичі докоряли тітоньці Леттер за неувагу до мене, але це було не так, вони помилялися. Я одержала гарну освіту, у мене були книжки, був затишок, а ще — вдосталь свободи, якою я користалася, як хотіла.

Пора моєї юності, особливо години, коли випадало щастя побути на самоті, здається мені тепер неймовірно привабливою, а Палм Коттедж був ніби створений для мене, для моєї радості, для мого настрою, не кажучи вже про книжки й чисто дорослі розмови. Це був невеличкий білий будиночок, що примостивсь на маленькому плато на півдорозі вниз від порослих ялівцем схилів Слептона до узбережжя у північній частині Яонгуотера, де були крихітний пляжик і перевіз.

Піднявшись угору, ви одразу ж потрапляли з романтичного світу казки у ялівцеві нетрі — справдешнє царство Лорни Дун [3] ; коли ж вам хотілося з кимось поговорити, ви завжди могли спуститися вниз, на цивілізоване й по-своєму вишукане узбережжя з білими віллами та яскраво розмальованими причалами, де можна було побачити численні яхти, що стоять на рейді.

Але сам коттедж, розташований на трикутному клаптику землі навпроти скелі, оточений гаєм і напівтропічним садом, потопаючи у квітах, стояв осторонь і від фешенебельного курорту, що виднівсь унизу, і від романтичних ялівцевих нетрів угорі; він чимось нагадував палаццо, перенесене сюди за тисячі миль з Італії чи Південної Франції. Я завжди згадую (вірніш, уявляю собі подумки), як він сяє всіма своїми стінами й вікнами гарної години під легким вітерцем або в серпанку сліпого дощу, який так визеленював траву і був такий сонцеквітний, що скидавсь на промені, які линули з неба й щезали, не долітаючи до землі.

3

Лорна Дун - героїня однойменного роману англійського письменника Р. Д. Блекмора (1825—1900).

Вам можуть сказати, що у Палм Коттеджі панувала атмосфера розніженості, що всіх там долала млість і дрімота. Аж ніяк! Моторнішу за тітоньку Леттер годі було й уявити! Ніхто з нас у Палм Коттеджі не мав і гадки про якусь там млявість; я певна, що саме такий побут привчив мене всотувати (наче квітка) всі радощі життя і мати від цього величезну насолоду. Я не поділяю думки, нібито кожен з нас однаково почувається щасливим незалежно від того, що з ним діється. І переконана: доля наділила мене особливим даром мати насолоду й радість від усього, що міг дати Палм Коттедж.

4

Мені саме виповнилося сімнадцять, коли я вперше зустріла Честера Німмо. Він служив за клерка в конторі Бінга, що торгував нерухомим майном, і я не раз бачила його, коли він заходив до тітоньки улагоджувати її фінансові справи й принагідно погомоніти про місцеві проблеми, передусім церковні. Німмо не належав до нашої церкви (він був нонконформіст [4] , але вже тоді засідав у кількох комітетах і приносив тітоньці найсвіжішу інформацію про співвідношення сил,— наприклад, у Тарбітонському муніципалітеті, куди тітонька Леттер завше намагалася пропхнути когось із своїх, тож Німмо давав їй поради, на чию підтримку можна розраховувати, а хто, навпаки, намагатиметься привернути тітоньку Леттер на свій бік.

4

Нонконформістами називали методистів, баптистів, квакерів, пресвітеріанців, індепендентів та інших,— що не визнавали панівної англіканської церкви.

Незабаром я дійшла висновку, що їхні балачки вкрай нудні і, крім роздратування, нічого в мені не викликають (я завше мала про запас щось цікавіше, хоча б читання). І не раз ловила себе на тому, що самовпевнений вираз округлого тітоньчиного личка, чи її спітніле чоло (воно в неї завжди якось химерно блищало, і дитиною я була переконана, що це в тітоньки Леттер від надто напруженого мислення), чи, наприклад, чергова дивовижна краватка Німмо доводили мене мало не до сказу. На той час найбільшим тітоньчиним улюбленцем був Німмо. У неї завжди були свої улюбленці з-поміж місцевих молодиків, особливо серед бідних. Одного з них, вельми обдарованого музично, вона направила вчитися до Лондона. Боюсь, опісля він тільки й умів на всі заставки клясти тітоньку Леттер за те, що, мовляв, вона, нічого не тямлячи в музиці, віддала його до нездалого вчителя й тим занапастила його майбутнє. Всі її протеже рано чи пізно з нею сварилися, і тітонька Леттер казала, що від жодного з них вона не чекає подяки.