Урізька готика

— У мене чобіт порвався.

— Візьмеш у Йосипа. Правда, Йосипе?

Блідий дихавичний наймит, що лагодив упряж, мовчки кивнув.

Отець Антоній хотів подивитися, чи не залишилось на деревах сліди від його сну. Ніщо не сниться без причини. Може попід вікна хтось ходив?. Але він зразу відкинув цю думку. У селі не було злодіїв, а коли доспівали яблука й груші, він не трясся над ними й позволяв дітям з бідних родин їх збирати і рвати, аби хіба не лізли надто високо. Той сад збігав з гори і був дуже затінений влітку, через що дерева виросли високими й тонкими. Почав садити їх ще дідо, а закінчив тато. Пожитку великого з них вже не було, але навесні білили стовбури й підливали кожне дерево гноївкою.

Бліде сонце, що зійшло над старим садом, де лиш подекуди збереглось листя, не давало тепла. Священик знав кожне дерево, але не лічив, скільки їх у саду. Колись лазив по тих яблінках, молодих і сильних, бо сам був молодий і дужий. Але тепер вони зістарились: дерева і він. Ні, не могли ці дерева піти від нього, як він не міг від них піти. Дурний сон… Хоча в глибині душі він не вірив, що сни бувають дурні. Треба вміти їх розгадувати. " Може, не їхати? «— завагався він, згадавши погану дорогу. Вітер за рікою і міст, по якому страшно було їхати кіньми. Та ще й не знати, чи вдома отець Михайло. Але ж ніхто не знає, що чекає чоловіка, котрий вирушає в дорогу… Тільки Господь. Яка Його воля, така твоя доля…

— Петре, Петре! Вставай!

Петро висунув голову з-під верети. Слава Богу, вже настав білий день. Він схопився і пішов до дверей.

— Слава Йсу! — привітався сусід Іван. — Вчора прийшов мій брат з Нагуєвич, просив переказати, що вмер Митро. Ну, той, що був на похороні…

— Як вмер? Коли?

— Ще вчора в обід. Встав з-за столу, вийшов надвір і впав. Завтра будуть ховати.

— Ага, — сказав Петро.

— Вже було пізно, ви спали з Орком. То нічого, похорон аж завтра. Нині хіба парастас. То я піду.

— Ага.

— Хлоп — як мур [207] , шкода, — додав Іван. — Правду кажуть: ніхто не знає ні дня, ні години…

Петро вернувся до хати.

— Що там, тату? — спитав Орко.

— Умер Митро з Нагуєвич, твій, так би мовити, вуйко.

— Та він був учора в нашій церкві, живий і здоровий! — здивувався Орко.

— То тобі привиділося, сину.

— Але я його добре видів!

— Може, й видів. Але на той час Митро уже був неживий. Він таке вміє…

207

у значенні «міцний»

— Тату! Вмерлі ходять вночі, а не вдень…

— Що ти від мене хочеш?! — розгнівався Петро. — Іван сказав, що вмер, і більше я нічого не знаю.

Він не бачив нічого дивного у тому, що вмерлий Митро з’являється в Урожі й кличе малого на міст, але як він посмів?! Усе відбувалось поза його волею, але вчора він пережив такий великий страх, що вже нині, як кажуть люди, перегоріло серце.

Батько з сином обійшли [208] коня, відкрили двері стайні, аби той не нудився, вбрались у святочне й пішли в горішній кінець. На панській брамі стояв управитель. Мав трохи заболочені чоботи, видно, зранку обходив господарку. Петро зняв капелюха, привітався.

208

попорали

— То що, Петре, у празниковім строю [209] хочеш гній возити?

— Ні, прошу пана. Ми мусимо піти до єгомостя. Гній повезем після обіду.

— Так-так… Але дармо йдете. Отець Антоній поїхав щойно до Монастирця. Можете вертатись до гною. Але ж ні! Вам треба йти на похорон до Нагуєвич. Я би сам подивився, як ховають твого родака. Се має бути цікаво…

Петро понурив голову. Міг би такого не казати при дитині. По дорозі хлопець мовчав, а потім бовкнув:

209

одязі

— Тату, а то правда, що вуйко Митро опир?

— Хто тобі таке сказав?! — визвірився Петро. — Щоб я більше не чув того слова! Перебирайся [210] скоро! Будемо панський гній возити.

Фотограф Юліан прокинувся пізно. Зрештою, то панська звичка. Він не все був волоцюгою: мав колись дім, де виріс, але позбувся його через опікуна, котрий, щойно ставши удівцем, згадав молодість, і в казино спустив увесь статок. Виставив хлопця, якого так і не зміг полюбити, за двері, не давши скінчити гімназії. Після цього Юліан назавжди розчарувався у стабільності життя, бо як не гра в карти, то революція, війна чи ще якась холєра вказують людині на її правдиве місце, з якого зжене хіба смерть. А щодо життя позагробового — то се лише царство духів, те, що лишилось від розпаду свідомості, й тиняється у сумерку, терплячи якісь невідомі живим страждання.

210

переодягайся

Прокинувся фотограф з відчуттям, що стіни його тимчасового пристановиська зроблені з дикти [211] або картону. А за стіною чувся плач. Боліла голова, очі пекли, а кожен рух завдавав муки. Напевно, вчадів. Наступної миті його охопила безмежна туга, яка прокралася слідом минулої ночі, але він дозволив собою заволодіти. «Нині мене тут не буде», - вирішив він. Провідував колись опікуна в лічниці для душевнохворих, бачив таких пацієнтів і у фронтових шпиталях, проте його знання були недостатні, щоб чинити опір атаці, спрямованій на нього вчора біля школи. Але й винне у тому було й оточення! Голі дерева відкривали краєвид з цвинтарем і чорними бойківськими хатами, над якими літали ворони. Наче з природи зняли шкіру й виставили обдерту напоказ: дивіться, хіба можна вижити в такому світі, не стративши розуму? Час перед війною, що має вигубити ціле покоління, виглядає,зазвичай, нікчемним, щоби потім ні вбивця, ні жертва, не мали підстави шкодувати за життям. Мабуть, у вигаданому світі жити добре, коли уявляєш себе дитиною, квіткою, звірятком. Людей, що занурені у той вигаданий світ, не можна замикати разом з маніяками й одержимими. Це — різні істоти. Одні потребують жити власним життям, інші прагнуть увесь світ заповнити собою. Коли їм не дають так жити, вони хворіють умислово. І те божевілля може бути заразним.

211

фанери

Хто би міг подумати, що в бідному затурканому селі терплять на щось подібне, пояснюючи, правда, душевну хворобу впливом злих духів. Пан Юліан був тут спостерігачем, чужинцем, але знав, що, як тільки дасть собі послаблення, неминуче втягнеться в якусь неприємну історію. Нехай би Влодко повернувся, він вибереться звідси. Як і кожен мандрівець, фотограф потрапляв у різні пригоди. Не завше чинив розважливо.

Хлипання за стіною йому не сподобалось і, привівши себе в людський вигляд, Юліан пішов узнати, в чому річ: може, треба боронити те дівча, що його він сватав за графа чи барона. Поки він думав по дорозі, як це зробити делікатніше, двері розчинились і визирнула господиня, пані Ривка:

— Ой, яке нещастя, пане Юліане, яке нещастя! Нехай боронить Бог і вас, і вашу родину від такого нещастя!

— Заспокойтеся, пані Ривко, — узяв Юліан жінку за руку. — З ким нещастя? Сподіваюсь…

Ривка залилася слізьми:

— Бідна моя дитина, бідна моя Регінка!

З покою почувся розпачливий крик:

— Мамусю!

— Та скажіть, врешті, що сталося! — не витримав Юліан, подумавши, що в такому тихому куточку Імперії великого нещастя не мало би бути.

— Наш учитель, Господи…Моя Регінка…знайшла його. Неживого!

Фотограф порадив дати дитині чаю з рум’янку і вкласти до ліжка, а сам вийшов надвір. Утім, найцікавіше він уже пропустив. Мала Регінка, йдучи рано до школи, першою побачила вчителя. Той лежав у фосі з розпореним горлом, трохи віддалік того місця, де сталася трагедія. Виглядало так, ніби бідолаха в темряві напоровся на гострий патик у плоті, коли оминав болото.

— Але ж ніч була місячна! — вголос здивувався пан Юліан.

— Звідки пан знає, яка була ніч?

Від стривоженої юрби відділився чоловік в поліцейському мундирі.