Відродження

Після цього люди почали вставати й виходити. Спочатку дехто з задніх рядів, з опущеними головами і зсутуленими плечами (неначе їх відшмагали), а за ними ще і ще. Та преподобний Джейкобз, здавалося, цього не помічав.

– Деякі з цих численних течій і конфесій мирні, та найбільші з них, найуспішніші з них, було змуровано на крові, кістках і криках тих, хто мав нахабство не схиляти голови перед їхнім уявленням про Бога. Римляни віддавали християн на розтерзання левам, християни розчленовували тих, кого вважали єретиками, чаклунами чи відьмами, Гітлер мільйонами приносив євреїв у жертву фальшивому богу расової чистоти. Мільйони людей спалили, застрелили, повісили, замучили, отруїли, стратили на електричному стільці й віддали на шматування собакам… і все це в ім’я Бога.

Моя мати доволі гучно схлипувала, але я на неї не озирався. Не міг. Я закляк на місці. Від жаху, звісно ж. Мені було лише дев’ять. Але заразом у душі я відчув паростки якоїсь дикої радості, відчуття, що нарешті хтось розказує мені щиру, неприкрашену правду. Якась частина мого єства сподівалася, що він зупиниться. Та ще більша частина нестримно жадала, щоб він продовжував, і моє бажання здійснилося.

– Христос учив нас підставляти іншу щоку й любити ворогів наших. Ми про людське око цього наче й дотримуємося, проте більшість із нас, діставши удар, намагається відплатити вдвічі сильніше. Христос вигнав міняйл із храму, але ми всі знаємо, що ці майстри швидкого набивання кишень ніколи не вміли довго триматися подалі. Якщо ви коли-небудь сідали пограти у жваву гру – церковне бінго, чи чули, як проповідник по радіо випрошує гроші, тоді ви точно знаєте, про що я. Ісая напророчив, що колись ми перекуємо мечі на рала, та насправді в наші нинішні темні віки їх перекували на атомні бомби та інтерконтинентальні балістичні ракети.

Реджі Келтон підвівся. Обличчя в нього було буряковим, а в мого брата Енді – блідим.

– Преподобний, вам краще сісти. Ви сам не свій.

Та преподобний Джейкобз не сів.

– І що ми дістаємо за свою віру? За ті століття, впродовж яких ми віддаємо тій чи тій церкві свої дари, людські й матеріальні? Запевнення, що наприкінці всього цього нас чекає рай, а коли ми туди потрапимо, нам пояснять, у чому сіль цього анекдоту, і ми скажемо: «А-а! Тепер зрозуміло!» Оце і є велика дяка. З наймолодших років нам усі вуха продзижчали: рай, рай, рай! Ми побачимо наших втрачених дітей, наші любі матері приймуть нас у свої обійми! Це пряник. А батіг, яким нас постійно шмагають, це пекло, пекло, пекло! Царство вічних мук і катувань. Ми кажемо діткам, маленьким, як мій синочок, якого я втратив, що їм загрожує небезпека вічно горіти на пекельному вогні, якщо вкрадуть копійчану цукерку чи збрешуть про те, де вони намочили нові черевички.

Нема жодних доказів того, що ці пункти загробного життя існують, жодного наукового підґрунтя – лише голе переконання, помножене на нашу сильну потребу вірити в те, що все це має сенс. Та коли я стояв у приміщенні в Пібоді й дивився на пошматовані рештки мого хлопчика, котрий набагато більше хотів потрапити в Діснейленд, ніж у рай, у мене сталося прозріння. Релігія – теологічний аналог страхової схеми швидкого збагачення, де ви справно платите рік у рік, а потім, коли вам знадобляться ті пільги, за які ви платили з таким, даруйте за каламбур, мало не релігійним фанатизмом, виявляється, що фірми, яка брала у вас гроші, фактично не існує.

У залі церкви, яка стрімко порожніла, підвівся з лави Рой Істербрук – вічно неголений здоровило, який жив у іржавому маленькому трейлерному парку на східному боці міста, поблизу межі Фріпорта. Зазвичай він приходив лише на Різдво, та того дня надумав зробити виняток.

– Подобний, – прогримів він. – Я чув, шо у вас у бардачку машини лежить пузир сивухи. А Мет Пібоді казав, шо, коли він схилявся до вашої жінки, шоб її полатати, од неї тхнуло, наче з генделика. Оце ваша причина. Оце так ви все розумієте. Ніяк не змиритеся з тим, шо це воля Божа? Нехай. Але не збивайте з пантелику людей. – Сказавши це, Істербрук розвернувся й почвалав геть.

Джейкобз застиг, мов укопаний. Він стояв, міцно стискаючи кафедру, очі палали на блідому обличчі, а губи зібгалися в таку тонку смужку, що рот зник.

Тоді піднявся мій тато.

– Чарльзе, вам треба зійти вниз.

Преподобний Джейкобз струснув головою, наче хотів її прочистити.

– Так, – сказав він. – Ваша правда, Діку. Все одно, хоч би що я казав, це ні на що не вплине.

Але він помилявся. На одного маленького хлопчика вплинуло.

Джейкобз ступив крок назад, роззирнувся навколо таким поглядом, наче більше не розумів, де він, а потім знову ступив уперед, хоча на ту мить уже не було кому його слухати, крім моєї сім’ї, церковних дияконів та Мі-Мо, котра досі з вибалушеними очима сиділа в першому ряду.

– Ще тільки одне. Ми прийшли незрозуміло звідки й незрозуміло куди підемо. Може, там щось і є, але я готовий закластися, що це не той Бог, яким Його бачить будь-яка церква. Погляньте на цю мішанину суперечливих вірувань, і ви самі зрозумієте. Вони перекреслюють одне одного, й нічого не лишається. Якщо вам потрібна істина, сила, більша за вас самих, подивіться на блискавку – мільярд вольтів у кожному спалаху, сто тисяч амперів струму і температура п’ятдесят тисяч градусів за Фаренгейтом. У цьому є вища сила, я вам гарантую. Але тут, у цій будівлі? Ні. Вірте, у що хочете, але я скажу вам так: за загадковим дзеркалом святого Павла немає нічого, крім брехні.

Він спустився з кафедри й вийшов у бічні двері. А сім’я Мортонів сиділа в оглушливій тиші, яку, напевно, люди чують після вибуху бомби.

Коли ми повернулися додому, мама пішла у велику спальню в глибині будинку, сказала, щоб ми її не турбували, й зачинилася. До кінця дня вона залишалася там. Клер приготувала вечерю, і ми з’їли її майже мовчки. Енді почав був цитувати уривок із Письма, який цілковито спростовував сказане преподобним, але тато наказав йому стулити писок. Енді подивився на те, як глибоко в кишені тато засунув руки, та вирішив за краще промовчати.

Після вечері тато пішов у гараж, де вовтузився з Ракетою Доріг-ІІ. Террі (його вірний помічник, майже права рука) вперше не подався за ним, тому це зробив я… хоч і після деяких роздумів.

– Татку? А можна щось спитати?

Він лежав під Ракетою на повзогаторі [35] , тримаючи в руці ліхтар, обтягнутий сіткою. Назовні стирчали тільки його ноги в штанах захисного кольору.

– Мабуть, так, Джеймі. Аби тільки не про цю кляту ранкову месу. Якщо ти про неї хочеш спитати, краще теж тримай свій писок на замку. Я сьогодні не налаштований про це говорити. Завтра буде достатньо часу. Нам доведеться відправити петицію про його звільнення в Асоціацію методистських церков Нової Англії, а вони вже будуть змушені передати її єпископу Метьюзу в Бостоні. Це повний жах, блядь, і якщо ти скажеш своїй матері, що я при тобі вимовляв це слово, вона мене відлупцює, як рудоголового сироту в приймах.

35

Crawligator – пластмасовий скейтборд, призначений для того, щоб маленька дитина могла їздити по підлозі, лігши на живіт.

Я не знав, чи моє запитання стосується Кошмарної проповіді, знав тільки, що мушу його поставити.

– Містер Істербрук правду сказав? Вона пила?

Миготливе світло під машиною зупинилося на місці. Тато викотився з-під днища, щоб подивитися на мене. Я боявся, що він розгнівається, але вигляд у нього був не сердитий. Радше невдоволений.

– Люди про це гомоніли, а тепер ще швидше поголос піде, бо той тупоголовий Істербрук узяв і бовкнув уголос, але послухай мене, Джеймі. Це не має значення. У Джорджа Бартона був напад епілепсії, і він опинився не на тому боці дороги, а вона виїхала з-за сліпого повороту – і нате вам. Не має значення, твереза вона була чи під мухою і надто самовпевнено вела машину. Тієї аварії не зміг би уникнути сам Маріо Андретті [36] . Преподобний в одному мав рацію: люди завжди хочуть знайти причину для всього поганого, що стається в житті. А вона не завжди є.

36

Американський автогонщик італійського походження, чемпіон світу з автоперегонів у класі «Формула-1».

Він підняв руку, вільну від ліхтаря, і показав на мене вимащеним у мастилі пальцем.

– А все решта з того, що він казав, – то просто маячня вбитої горем людини. Щоб ти мені про це не забував.

Середа перед Днем подяки була скороченим днем у нашому шкільному окрузі, проте я пообіцяв місіс Моран, що залишуся після уроків помити дошку та впорядкувати нашу невеличку бібліотеку пошарпаних книжок. Коли я сказав про це мамі, вона тільки рукою неуважно махнула й попросила, щоб я до вечері був удома. Вона саме ставила індичку в духовку, але я знав, що то не наша: замалою вона була для сімох.