Відважні

Миколка забився в куток, під жердинку, зіщулився. Внизу стукнули двері, мати стиха покликала:

— Миколко!.. Миколко!..

В його душі точилася боротьба. Щось складне і незрозуміле діялося навколо нього. Все перемішалося. Він гостро ненавидів матір… Був би батько! Як посмів цей німець сісти на його стілець! Як сміла мати зняти із стіни портрет! Ніколи вона не одягалася так при батькові. Тільки під Новий рік. А зараз одягла цю сукню для німця. І пила з ним вино, і сміялася… Ні, ні, треба тікати. Перебігти через фронт, знайти батька, все йому розповісти…

Мати не йшла в дім, стояла внизу, на ганку, і кликала сина. Знову стукнули двері; це з кімнати вийшов Вернер і теж почав його кликати.

— Миколко! Миколко! — кричав він низьким басом.

Миколка не озивався. У дворі вже було зовсім темно, і крізь решітку він бачив дві чорні постаті, що стояли на верхніх східцях ґанку. Вернер і мати про щось тихо говорили.

— Думмер кнабе ^[3] , — почув Миколка голос німця.

— Дурний, зовсім дурненький, — погодилася мати.

І ця згода, що встановилася між нею і Вернером, ще раз переконала Миколку, що вона зрадила і його, і батька, і всіх.

Миколка до болю вп'явся пальцями в решітку. Ось тільки вони підуть, він побіжить і кинеться в річку. Він помре, якщо мати могла так вчинити. Ні, спершу він уб'є Вернера. Влізе до нього у вікно і вдарить по голові сокирою.

Мати і Вернер ще поговорили про щось, потім зарипіли східці, Вернер спустився вниз і пішов по доріжці до воріт. Стукнула хвіртка, і все затихло.

Вперше в житті Миколка відчув себе самотнім і безпомічним. Він не знав, що йому робити… Мати все ще стояла нерухомо в темряві. Вона думала про щось своє і, здавалося, забула про те, що він тут, поруч.

В небі яскраво сяяв розсип зірок. З Дону дув теплий вітер. В такі вечори вони всією родиною ходили на високий крутий берег. Мати з батьком сідали на лавочці, а Миколка, примостившись у них біля ніг, слухав, як у траві стрекочуть пізні коники, і дивився на таємничу гладінь ріки.

Чи думав він коли-небудь, що може настати час такого горя, яке роз'єднає його з матір'ю, час, коли, сидячи в порожньому голубнику, він відчуватиме, що якась жорстока, нездоланна сила стала між ними!

Раптом мати зійшла по східцях. Її темний силует наблизився до голубника. Миколка затамував подих.

— Миколко, злізай! — сказала вона.

Він мовчав.

— Злізай, — повторила мати тим суворим, стриманим голосом, яким завжди говорила з ним, коли він бував у чомусь винний. — Зараз же виходь звідти! Чуєш?

— Не вийду! — хрипко відповів Миколка, притулившись обличчям до іржавої решітки.

Тоді мати з швидкістю, якої Миколка від неї не чекав, схопила драбину, приставила її ближче до центра голубника і спритно піднялася по ній. Коли її обличчя опинилося на рівні його очей, що блищали від напруження і образи, вона тихо промовила:

— Ти повинен вірити своїй матері, Миколко! Так наказав батько! Це потрібно. Колись ти зрозумієш…

Голос її був такий схвильований, такий серйозний… Уперше в житті мати говорила з ним, як з дорослим. І Миколка повірив…

Так, мати казала правду: Але краще б він задушив Вернера тоді, — можливо, вона була б живою.

Тиждень тому Вернер поїхав у штаб своєї армії, який містився в Білгороді. Коли він повертався, на нього напали. Було офіційно повідомлено, що Вернера вбито і що з його машини викрадено портфель з важливими документами.

А через два дні комендант міста Курт Мейєр наказав матері прийти в гестапо на допит. Гестапівці вважали, що вона могла знати про маршрут поїздки Вернера і повідомила про нього підпільникам…

… Починало світати, і всі речі в кімнаті поступово набирали реальних обрисів.

Як йому жити далі, Миколка не знав. Іти до дядька Микити? Чи не помилилася мати? Можливо, вона сама вже не розуміла, що каже? Про дядьку Микиту в місті розповідали жахливі речі. З першого ж дня він запродався німцям. А тепер служить у міському управлінні, і немає у бургомістра Блінова злішої і вірнішої людини, ніж він. Адже того вечора, коли прийшли за матір'ю, Микита стояв у дворі, озброєний автоматом. А коли мати проходила повз нього, щоб сісти у закритий фургон, Микита вилаявся і погрозив їй своїм маленьким зморщеним кулачком. Ні, мати помилилася. Він не піде до Микити, нізащо не піде!

Миколка заснув миттю, як засинає вкрай змучена людина, а коли прокинувся, було вже зовсім видно. Він схопився, ще не розуміючи, чому так холодно, чому в кімнаті таке безладдя, чому він один… І раптом одразу все згадав, і йому від цього стало ще холодніше і ще самотніше.

В буфеті він знайшов кілька черствих шматків хліба — все, що залишилося з продуктів. Потім закип'ятив на керосинці воду, налив її в кухоль і пив, обпікаючись, щоб хоч трохи зігрітися.

Раптом за вікном почулися уривчасті слова команди. Промайнула постать німецького кавалериста. Долетіло шаркання безладних кроків багатьох людей.

Миколка підвівся і глянув на вулицю. Потім швидко насунув шапку і, забувши зачинити двері, вибіг у двір. З усіх квартир висипали до воріт люди, вони дивилися на колону військовополонених, які повільно йшли під конвоєм есесівців.

Полонених було чоловік двісті. Серед них багато поранених. Вони йшли, підтримуючи один одного. Жінки кидали їм окрайці хліба, але есесівці не дозволяли його піднімати, топтали хліб своїми важкими чобітьми.

— Миколко! — скрикнула сусідка Ганна Миколаївна, стара сива жінка, колишня вчителька (коли Миколиній матері було стільки років, скільки йому зараз, вона вчила її географії). — Де це ти пропадав до пізньої ночі? Я п'ять разів до тебе приходила. Ходімо, я тебе нагодую…

Але Миколка її не слухав, йому здалося, що серед полонених він побачив чимось дуже знайому людину. Ось той високий, що кульгає на праву ногу. Голову він держить трохи набік. Миколка кинувся вперед, перегнав колону, вдивляючись у сірі від утоми обличчя полонених.

І раптом він побачив високого пораненого. Батько!.. Це був батько. Схуд, змарнів. Халява чобота на правій нозі розірвана зверху донизу, обмотана якимись брудними ганчірками нога здавалася безформною.

Кожен крок, очевидно, завдавав батькові нестерпного болю. Він жмурив очі і весь час кусав губи.

— Тату!.. — гукнув Миколка.

Батько обернувся і на мить зупинився.

— Миколечку! — крикнув він. — Де мама?..

Есесівець сердито закричав і штовхнув батька в спину. Той знову зашкутильгав, весь час оглядаючись на сина, який не відставав од колони. Миколці хотілося кинутися до батька, притулитися до його грудей, заридати.

— Де мама? — знову запитав батько, скориставшись тим, що конвойний пішов уперед.

Миколка мовчав. Він боявся сказати батькові правду. Він навіть навмисне спіткнувся і впав, щоб трохи відстати і подумати. Досі хлопчик ніколи не задумувався над тим, що можна казати, а чого не можна. Мати навіть називала його «балакухою». А тут він відчув, що не повинен говорити батькові правду: батько й так дуже нещасний.