Відважні

Хлоп'ята любили Геннадія Андрійовича, але він залишався для них учителем, а молодий партизан Федір Куликов одразу став їхнім товаришем. Він поводився з ними як рівний. Це була людина смілива і винахідлива. Коли вони їхали до станції, кінь, на якому сидів Миколка, оступився, метнувся від стежки вбік і провалився по саме черево в трясовину. Миколка дуже перелякався, схопився обома руками за гриву, не знаючи, що йому робити. Федір швидко зіскочив із свого коня, гострою лопаткою, що висіла у нього на поясі, зрубав кілька тонких дерев і кинув їх під ноги коню, який бив копитами, марно намагаючись знайти опору. Ця своєчасна допомога врятувала і коня, і, можливо, самого Миколку. Підім'явши під себе деревця, кінь вибрався на стежку.

Відтоді Миколка міцно прив'язався до свого рятівника.

Хлопців приваблювали у Федорі Куликові сила, постійна готовність іти туди, куди йому накажуть. Подобалося їм і те, як він ходив — швидко і легко, попихкуючи самокруткою, як охоче брався він за найважчі справи і ніколи не втрачав бадьорості.

Федору Куликову недавно сповнилося двадцять років. У Білгороді в нього залишилося двоє молодших братиків, про долю яких він нічого не знав. Батько його пропав безвісти, а мати загинула від сліпої кулі, коли поліцаї на вулиці, побачивши якогось чоловіка, раптом відкрили по ньому стрілянину. Всю невитрачену ніжність, яку носив у своєму серці Федя, він віддавав Миколці і Віті. Вони теж втратили близьких і залишилися самі.

Після того, як стало відомо, що хлопчиків беруть у групу, яка вирушає в похід по хліб, Федір роздобув два трофейних автомати і навчав своїх юних друзів стріляти. Коли Миколка натиснув на спусковий гачок і автомат затремтів у його руках, немов у припадку страшенної люті, випускаючи одну кулю за одною в старий, почорнілий пень, він здригнувся від несподіванки. Миколка багато разів бачив, як стріляють інші, але зараз пережив нове, гостре відчуття. Важкий автомат, широкий ремінь якого муляв йому плече, слухняно виконував його волю. Вітя теж стріляв, але на нього це не справило такого сильного враження; можливо, тому, що стріляв він у далеч і не бачив, куди летять його кулі.

Загін виступав опівдні.

Чотирнадцять партизанів, озброєних автоматами і гвинтівками, двоє зв'язкових і командир групи. Всього сімнадцять чоловік. Позаду них стояла підвода, на якій сидів їздовий. Геннадій Андрійович, затягнутий у ремені, держав у руках автомат. Перед самим виходом, коли загін вишикувався біля штабного бліндажа, раптом прибігла Майя і сунула Миколці та Віті пакети з бинтами.

— Щасливого повернення!.. — шепнула вона.

Колесник виголосив невелику напутню промову і міцно потиснув руку Геннадію Андрійовичу. Хрипким від хвилювання голосом Геннадій Андрійович скомандував: «Направо!.. Кроком руш!» — і загін вирушив.

З табору вийшли строєм, а потім, коли ступили на лісову стежку, пішли один за одним. Невелика група, з трьох чоловік, рухалась попереду, старшим у ній Геннадій Андрійович призначив Федю. В разі несподіваного зіткнення з противником ця бойова охорона прийме на себе перший удар.

Хлопчики йшли разом з основною групою. Геннадій Андрійович в глибині душі був незадоволений тим, що їх взяли. Цілком можна було обійтися і без хлопчиків. Одне завдання виконали, й годі. Нема потреби вводити це в систему. Він вирішив після повернення поговорити про це з Колесником.

Загін мав перетнути шосе, яке посилено охоронялося. Вдень і вночі там курсували автомашини з солдатами, бронетранспортери і навіть броньовики. Часто фашисти відкривали вогонь в напрямку лісу, щоб налякати партизанів, якщо вони де-небудь поблизу.

Миколка і Вітя втомилися, але намагалися цього не показати. Вони навіть жодного разу не глянули вбік воза, на якому, звично затиснувши віжки між колінами, попахкував цигаркою їздовий.

Час від часу колеса підводи грузли в болоті, і тоді всі поспішали на допомогу коням.

Миколка трохи відстав і навмисне пропустив Вітю вперед, йому не хотілося, щоб хто-небудь помітив, як їм важко. Залиши Вітю без уваги, невідомо, що з цього вийде: ще почне хникати.

Але Вітя, наче відчуваючи недовір'я Миколки, прагнув крокувати бадьоро, міцно притискуючи до грудей свій автомат.

Сонце піднялося над лісом, його по-осінньому холодне проміння падало на оголені гілки дерев. На тополях і березах листя вже не було, і лише темна зелень ялин не змінилася від холоду. В такому лісі, що приготувався до зимового сну, була своя краса.

Скоро болото кінчилося, йти стало легше. Миколка, як і досі, йшов позаду Віті. Вітя ледве тяг ноги і часто спотикався. його кругле обличчя спітніло, він часто оглядався па Миколку, наче шукаючи в нього підтримки.

— Давай понесу твій автомат, — тихо запропонував Миколка.

Але Вітя вже знав суворий закон війни.

— Хіба зброю віддають! — сказав він сердито і уперто йшов уперед.

— Агей, хлопці! — крикнув їздовий Єгоров. — Сідайте, підвезу!

Партизани засміялися:

— Сідайте, хлопці! А то йому поговорити ні з ким.

Вітя нерішуче глянув на Миколку, схопився за воза і незграбно перевалився через край. За ним скочив на віз і Миколка. Він ще міг би йти, але не хотів, щоб Вітя почував себе слабкішим.

— Ну, орли, все про вас кажуть, що ви хоробрі хлопці, — сказав їздовий Єгоров, який славився тим, що в нього ні на хвилину не переставав працювати язик. — Як на мене, то я тільки хоробрих і поважаю. Боягузам у нас нічого робити. Боягуз, хлопці, — це перший негідник. Був у нас на заводі комірник Митряєв. Він разом зі мною працював… Такі промови любив видзвонювати! Перший оратор!… Його і в завком обирали, і яка тільки конференція — делегатом… А почалася війна, де зараз цей базіка? Де, ви гадаєте? В поліцаях служить! Шкуру свою рятує… Прийде час, я до нього доберуся… — Він хльоснув пристяжного коня, який раптом потягнув уліво. — Но… но… не пустуй!..

Поскрипували колеса. Віз повільно погойдувався на нерівностях дороги, і почувалося в цьому щось мирне. Якби не автомати, можна б уявити собі, що це селяни повертаються по домівках після трудового дня.

Раптом здалеку долинула команда Геннадія Андрійовича:

— Сті-ій!..

Партизани зупинилися.

— Тпр-р-ру!.. Приїхали! Чого там? — закричав Єгоров комусь попереду.

— Шосе! — відповів чийсь приглушений голос.

— Ну от, уперлися! — пробурчав незадоволеним голосом Єгоров. — Тепер півдня будуть вирішувати, як півтора кроки пройти. З ходу треба! З ходу! Рвонути, і все.

Він зліз і з сердитим виглядом ходив навколо воза. Хлопці мимоволі погодилися з ним.

— Дочекаємося, поки сюди поліцаї прийдуть, — підтакнув Миколка.

— І дочекаємося! — Єгоров сплюнув з досади. — При такому командирі!..

— Ну, Геннадія Андрійовича ти не чіпай, — раптом серйозно, по-дорослому сказав Миколка.