Відважні

— Все в порядку, товаришу майор!

— Як же все в порядку, коли він до мене не дзвонить?

— Зараз, мабуть, подзвонить, товаришу майор… Як ви наказали, він послав його до вас по нагороду…

— Ну, а олівець застругували?

— Застругували, товаришу майор.

— І що?

— Та все в порядку, товаришу майор. Як ви й передбачали. — Аніщенко потупцяв на місці: — Можна мені сказати вам два слова по секрету?

Воронцов вийшов разом з ним і швидко повернувся значно жвавішим, майже веселим, відчинив стіл і поклав туди якийсь маленький згорток, не більший за сірникову коробку.

— Я дуже прошу вас, товаришу Стременний, — сказав він, — побудьте тут. Мені на хвилинку треба вийти. І послухайте, будь ласка, телефон.

— Добре, — кивнув Стременний.

Він відчував — готується щось важливе й несподіване, і з інтересом чекав розв'язки.

Воронцов накинув шинель і вийшов. А Стременний кілька хвилин сидів у цілковитій тиші.

Раптом на столі задзвонив телефон.

— Слухаю, — сказав Стременний у трубку.

— Товариш Воронцов?

— Ні, не Воронцов, а Стременний… Слухаю вас. Сергію Пилиповичу!

— Що це, телефоніст помилився? Я ж не до тебе дзвонив.

— Ні, не помилився. Воронцов вийшов, а я його, так би мовити, заступаю.

— Ну добре… До тебе я хотів дзвонити пізніше. — Голос Морозова звучав якось особливо поважно. — Поздоровляю тебе, товаришу Стременний!

— З чим, Сергію Пилиповичу?

— Картини знайдено!.. Всі десять!.. Я, правда, їх ще не бачив, але за ними пішли…

— Хто ж їх знайшов? — запитав Стременний.

— Фотограф Якушкін! Я його до Воронцова послав по нагороду…

— Чому до Воронцова? Хіба він у нас нагородами відає?

Морозов усміхнувся.

— Не знаю! Так Воронцов наказав. Це вже ти його поспитай!.. Ну, будь здоров!..

Стременний поклав трубку. До кімнати вже заходив Воронцов, розчервонілий від швидкої ходьби. Він обернувся на порозі і комусь наказав:

— Якушкіна — одразу до мене!

— Це ти що, товаришу Воронцов, начальником нагородного відділу став? — примружившись, запитав Стременний.

— А що, Морозов дзвонив?

— Дзвонив.

Воронцов зняв шинель і сів за стіл.

— Звичайно, це трохи незручно, — усміхнувся він. — Але зараз, як ти побачиш, це вже не має значення.

— Я нічого не розумію! — розсердився Стременний. — Яке відношення до нашої справи має фотограф Якушкін? Прошу пояснити, що тут, нарешті, відбувається!

— Будь ласка!

Але в цей час за стіною почулися голоси, двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Аніщенко, а за ним Якушкін із зв'язаними за спиною руками; двоє солдатів з гвинтівками зупинилися на порозі, чекаючи розпоряджень.

— Ну, Якушкін, ось ви й прийшли по нагороду!.. — сказав Воронцов. — Сідайте! Давайте поговоримо.

Аніщенко поклав на стіл фотоапарат, триногу, пакунок з речами, відібраними у Якушкіна під час обшуку, швидко розв'язав йому руки і вийшов з кімнати, щільно причинивши за собою двері. Незважаючи на запрошення сісти, Якушкін все ще стояв, розтираючи затерплі долоні. В усій його постаті була така розгубленість і пригніченість, що Стременний мимоволі подумав — чи не помилився Воронцов?..

— Що ж це таке, товаришу Воронцов? — жалібно запитав Якушкін. — Хапають! І це дяка за те, що я віддано розшукував картини? І знайшов їх… Адже так? І хіба не я допоміг викрити зрадників? — Він повернувся до Стременного. — А ось ви, товаришу начальник, ви ж бачили, як я бургомістра впізнав? То за що?.. За що?..

Якушкін затулив обличчя руками і так стояв кілька секунд.

— Сідайте!.. Сідайте, Якушкін!.. — мовив Воронцов. — Зараз ми розберемося, допущено помилку чи ні…

Якушкін покірливо підсів до стола, поклав руки на коліна і всім своїм виглядом показував, що ладен допомогти розібратися в цьому сумному непорозумінні.

— От що, Якушкін, від вас залежить дуже багато… По-перше, ваша власна доля. Тому відповідайте на запитання правдиво, — сказав Воронцов, присуваючи до себе ближче пакунок з відібраними у арештованого речами. — Де вас обшукували?

— В кімнаті при виході.

— Ви все віддали?

— Все.

— Ну, подивимось, що у вас…

Майор розгорнув газету, і Стременний побачив зім'яту носову хусточку, в'язку ключів, мабуть, від будинку, де жив Якушкін, зламаний ножик, монети, кілька кредиток по десять карбованців. Тут же були якісь дуже потерті посвідчення, паспорт… Загалом, наче нічого цікавого. Воронцов розгорнув хусточку, оглянув її, відклав убік, потім перелічив монети, одну з них затримав у руках, потрусив у повітрі в'язкою ключів — чи не випаде що-небудь з горловинок, мигцем зиркнув на посвідчення і паспорт.

Якушкін спокійно спостерігав за тим, як Воронцов перебирає нехитрий дріб'язок, взятий з його кишень.

— І не соромно вашим людям так стару людину кривдити! — сказав він, коли огляд закінчився і, очевидно, не дав Воронцову нічого істотного. — Ну навіщо вам усе це? Хіба я не можу мати в кишені хусточку і ключі від квартири?

— Звичайно, можете, — погодився Воронцов.

— То поверніть мені все це!

— Почекайте, почекайте, не зараз… — Воронцов відсунув речі на край стола. — Скажіть, Якушкін, — несподівано запитав він, — де ви жили до війни?

Якушкін трохи розгубився:

— Я?.. До сорокового року я жив у Західній Білорусії, в місті Ліда.

— Так… А потім? Як ви опинилися в цьому місті?

Якушкін нахилився вперед і гаряче почав:

— Бачите, за Пілсудського я дуже бідував. Багато років голодував. Коли стало можливим повернутися в Росію, я, самотній старий чоловік, вирішив поїхати в одне з невеличких степових міст, де багато вишень, привілля, спокій, і дожити тут свого віку…

— Добре, — сказав Воронцов. — До ладу у вас вийшло, навіть якось поетично. — Він сперся ліктями на стіл. — А от скажіть, Якушкін, як до вас потрапили картини? Де ви їх знайшли?