В океані

Матроси переглядалися, мовчали.

— Ех, орли, допитливості у вас малувато, — зітхнув головний боцман. — А от мені Тетяна Петрівна цікаву книжку дала почитати — про російські полярні плавання.

Мічман хвилинку помовчав.

— Був Василь Прончищев моряком російського військового флоту. З тих, що ще два століття з гаком тому, не шкодуючи здоров'я й життя, на малих своїх кораблях відкривали нові морські шляхи, далекосхідні береги вивчали. Лейтенант Василь Прончищев на дубель-шлюпці до Таймирського півострова пробився крізь кригу.

Агєєв не поспішаючи набивав люлечку тютюном. Знову заговорив з великим почуттям:

— йшла з ним у плавання його дружина, Марія Прончищева, перша жінка — учасниця полярних експедицій. Загинув лейтенант від великих труднощів походу, а через кілька днів і Марія Прончищева вмерла. Хрест, поставлений на їхній могилі, і досі видно біля виходу в океан. А командування дубель-шлюпкою прийняв підштурман Семен Челюскін… Про Челюскіна, напевне, всі чули?

Він глибоко, з насолодою затягнувся.

— Недарма стали ми великою морською державою. От, може, чули — хвастають англійці: мовляв, Британія — володарка морів. А ця володарка морів уся трохи менша за нашу Мурманську область. Радянський Союз — оце справді морський володар. Ану, Щербаков, скільки морів навколо нашої Батьківщини лягло?

Щербаков соромливо мовчав.

— Чотирнадцять морів! — швидко сказав меткий матрос Афанасьєв.

— Чотирнадцять морів! — з почуттям повторив мічман. — І є у нас прямий вихід до трьох океанів. І в усіх цих морях-океанах стоїмо на вахті ми, російські моряки, охороняємо мир у всьому світі. Ось переженемо на Північ док на допомогу цивільному флоту — ще більше мир зміцнимо. Бо справжній мир там, де Радянська влада твердою ногою стала.

Щербаков присунувся до мічмана ще ближче. Настав час з'ясувати хвилююче питання. '

— Товаришу мічман! А от якщо кригою нас затре — як вибиратимемось?

— Чому кригою? — здивовано глянув Агєєв.

— А от криголам з нами йде… І за Полярне коло… — Щербаков зовсім зніяковів під пильним поглядом боцмана, почув за спиною чийсь смішок. «Ех, знову розіграли матроси!»

— Що криголам нас потягне — так, думаєте, пробивати лід будемо? Знову, видно, Мосін вас розіграв?

Сергій Микитович повернувся до хихикаючого Мосіна.

— Ану, ви скажіть, чому нас поведе криголам, хоч ніякої криги на шляху немає? Криголам усе ж таки, а не простий буксир?

Він пильно дивився на Щербакова своїми ясними очима, що грали рудими цяточками, і самовпевнений здоровило Мосін відчув себе під цим поглядом маленьким і слабким. І справді, вдумуючись зараз, не міг знайти причини, чому саме криголам буксируватиме док.

— Тому що машини на ньому великої тягової сили — от і загадка вся, — сказав Сергій Микитович. — Знаєте, яка тягова сила повинна бути на гаку під час буксировки доку? У трьох буксирних кораблів, разом узятих, не знайдеш такої сили, яку дасть один криголам.

Мосін сердито мовчав. Знову осадив його цей спокійний мічман, який усе помічає!

— Був у нас такий боцман, — відвернувшись, сказав стиха, ніби сам до себе, Мосін. — Очі було вирячить — сміх та й годі! «Боцман кулі на стоп» матроси його прозивали. Надто багато про себе думав. Бувало любив говорити: якщо звелю вам за борт стрибнути — не питайте, для чого, тільки спитайте — з правого чи з лівого борту стрибати.

— Хочете сказати, що і я такий, як він? — ледь усміхнувся Агєєв. Мосін єхидно мовчав. — Ні, товаришу матрос, уже коли накажу вам у воду йти — пізно буде про щось питати. Самі зрозумієте, з якого борту стрибати. Бойова обстановка покаже.

По крутому трапу збігав розсильний.

— Товаришу головний боцман! — кричав він, ще не ступивши на перетяті тросами і якір-ланцюгами понтони.

Агєєв повернув до нього голову, чекав.

— Товаришу мічман! Семафор з «Прончищева». Негайно прибути вам туди. Шлюпка вислана.

Агєєв підвівся, пружною ходою попрямував до баржі, де жив разом з водолазами. Видерся на борт баржі по шторм-трапу. За кілька хвилин знову скочив на палубу доку вже одягнений для виходу — в новому кітелі, в ретельно вичищених черевиках.

У руці він тримав потріпану бібліотечну книжку.

— Щось унадився наш мічман до бібліотеки на криголам ходити, — сказав один з матросів.

До носової частини доку вже швартувалася шлюпка, що прийшла з криголама.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ ЩО РОЗПОВІВ ЖУКОВ

Капітан третього рангу Андросов сидів у кріслі перед нешироким письмовим столом, заваленим книжками й паперами.

Ілюмінатор над столом був завішений оксамитовою портьєрою, каюту осявало біле світло плафона. Цю каюту помічника командира «Прончищева» по політичній частині Андросов займав сам — хазяїн каюти захворів у важкому льодовому поході, зараз поїхав у відпустку, на південь…

На вузькому диванчику, навскоси від Андросова, сидів Жуков. На його обличчі, що нібито одразу якось змужніло за цей вечір, був той самий вираз розгубленості, болісного нерозуміння, яке підмітив Фролов.

У м'якому електричному світлі дуже нарядною й свіжою здавалася біла форменка Жукова, по-святковому блищали золоті букви безкозирки у нього на колінах.

— Погано, товаришу Жуков, зовсім погано, — говорив Андросов. У його звичайно дружньо-м'якому голосі пролунало обурення. — Як це так — вплутатись у таку справу?

— А хто ж його знав, що така справа вийде! — сказав Жуков напружено-тужливо. — Хто ж знав, товаришу капітан третього рангу, — нібито прислухаючись сам до себе, повторив він.

— Але ж ви по суті майже порвали з нею стосунки?

— Вона зі мною порвала. Ще коли я з есмінця сюди не перейшов. А потім передумала, чи що.

— Ви давно знаєте цю громадянку, товаришу Жуков?

— Не так, щоб дуже давно…

Він провів рукою по жорсткому волоссю.

— А тепер так тяжко, неспокійно. Здавалось, кохає вона мене. А тут така справа… І я, замість дочекатися, узнати, що з нею, на корабель подався.

Андросов з докором дивився на нього.

— А вас не турбує інше? Вам не спадає на думку, що ви могли заплямувати високе звання радянського військового моряка?

— Не винний я тут ні в чому, товаришу капітан третього рангу…