В океані
Шрифт:
— Не спите, товаришу мічман? — спитав Жуков.
— А ти чого не спиш? — обізвався Агєєв. — Завтра побудку рано зіграють.
— Нібито відклали похід?
— Про те начальство знає… — Сергій Микитович помовчав. — Усе про неї думаєш? — спитав незвично сумно й м'яко.
— Все про неї… На серці так тяжко, неспокійно. — Він вдивлявся в обличчя мічмана, що стояв поряд. Захотілося відверто, по-дружньому вилити перед ним душу. — Що ж це виходить, Сергію Микитовичу? Невже справді вона вбила?
— Це слідство розбере. Тільки, здається мені, плутає вона щось, неправду говорить.
Жуков
— А все-таки любить вона мене! Пам'ятаєте, як стрепенулась, коли ви про трибунал сказали? Я навіть подумав — чи не для того провину на себе взяла, щоб з мене обвинувачення зняти?
— Прислів'я таке є: «З брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся», — сказав Агєєв. — Темна, нехороша виходить справа.
— От мучуся, міркую — дивний випадок з цим бандитом, який до неї в кімнату потрапив, — знову глухо почав говорити Жуков. — А що у неї любов була до мене одного — це точно.
— Віриш їй, значить, сильно?
— Я ревнивий, на самій вірі прожити не можу… Тільки знаю — як познайомилися ми, ні з ким вона, крім мене, не водилася… — Жуков помовчав. — Правда, був такий факт — зустрів я її з одним громадянином. Та він родичем її виявився, дядьком.
— Чого ж вона майорові не сказала, що родичі в неї тут є? — з раптовою цікавістю повернувся до нього Агєєв.
— Мабуть, розмова до цього не дійшла.
— Як це не дійшла? Лейтенант при нас її прямо запитав… Пам'ятаєш, відповіла: «Ніяких у мене тут родичів немає».
— Я не чув, — голос у Жукова змінився.
— Багато чого ти, мабуть, не чуєш, не помічаєш. Коли про ключ розмова зайшла… згадай.
— Не пам'ятаю я! — з болем у голосі сказав Жуков. — Тоді… — Боцман бачив крізь темряву, як стислися на поручнях його пальці. — Мені знову піти, з'ясувати треба… Якщо неправду сказала мені… — і він майже побіг до трапа, що вів униз, туди, де ще світився в темряві ілюмінатор каюти, зайнятої на криголамі начальником експедиції Сливіним.
Майор Людов сидів у своєму кабінеті, зосереджено вчитувався в рядки медичного висновку, в сторінки технічного огляду літака, що розбився. Повільно перегортав підшивку в картонній папці.
«Акт про загибель у польоті льотчика-випробувача Борисова В. А.» — було написано на заголовному аркуші підшивки.
Портрет Борисова — просте, чесне, мужнє обличчя… Кілька місяців тому сталася ця катастрофа.
Думали — зіпсувалися механізми на великій висоті, в конструкції якийсь дефект… Було припущення — через несподівану слабість серця льотчик знепритомнів у кабіні… Так, не розгляділи, не змогли відвернути хід ворога…
Людов закрив папку, пройшовся по кабінету, глянув у вікно. Дорога в порт у цей пізній нічний час була безлюдна, біле світло ліхтарів тремтіло над плитами тротуару.
— Приведіть Шубіну, — сказав майор…
Шубіна ввійшла. На її старанно припудреному і підмальованому обличчі був упертий, майже визивний вираз. Мовчки сіла зліва од письмового
столу, за маленький столик, навпроти лейтенанта Савельєва. Приклала до очей носову хусточку.— Не збагну — чого вам од мене треба? Не хотіла я його вбивати, ніж мені під руки потрапив.
Савельєв намагався дивитися байдуже.
— Ви продовжуєте твердити, що не знали раніше вбитого?
— І тепер його не знаю…
Вона спробувала кокетливо посміхнутися Савельєву. Лейтенант втупив очі в протокол.
— І як це я з ним справилась, сама не збагну…
— Після того як він упав, ви дзеркало із стіни не знімали?
— Дзеркало? — вона явно здивувалася. — Навіщо б мені було знімати його.
— А може, все-таки згадаєте, хто був убитий? — Лейтенант швидко глянув на неї. — Не був він ким-небудь… ну, із залицяльників ваших?
— Ото ще вигадали — залицяльників, — обурено фиркнула Клава.
Вона конфіденціально схилилася в бік Людова, до письмового столу, дивилася правдивим поглядом великих темнокарих, запалених слізьми очей.
— Вірте слову, товаришу майор, я з самим Жуковим тільки й зустрічалася. Він одружитися зі мною обіцяв.
Вона схлипнула, зморгнула сльозинку.
— Хоч у ресторані в дівчат спитайте — з самим Жуковим Льонею гуляла… Ніяких йому через мене неприємностей не буде, скажіть?
Людов зняв окуляри, почав старанно протирати скельця.
— Дуже турбуєтесь про нього?
— Як же не турбуватися… Його одного кохаю.
— А льотчика Борисова хіба не кохали? — ніби ненароком, надівши окуляри, спитав Людов.
Шубіна ледь здригнулася. Її погляд став напружений, але вона не опустила очей.
— Якого Борисова?.. А, цього… Ні, це я просто так, час із ним проводила.
— А чому захворіли, коли літак Борисова розбився?
Вона продовжувала дивитися прямо, але її погляд дивно скосився, глибокі зморшки виступили на лобі.
— Хіба я захворіла? Не пам'ятаю… — Вона напружено думала. — Може, й захворіла… Адже шкода людини…
— Вам не було шкода, коли отруїли вино, яким частували його! — Людов підвівся з-за столу. Вона встала теж.
— Я… я… — її голос раптом огрубів, зробився хрипким. — Я не вино з ним разом пила.
— Літак Борисова розбився через вісім годин після того, як ви пили з ним це вино, — повільно, відчеканюючи кожне слово, говорив Людов. — Шеф ваш, який дав вам отруту, дав і протиотруту. Ви знали, що отрута почне діяти, коли Борисов буде у випробному польоті.
Вона довго мовчала. Дрібні крапельки поту скочувалися на її підбриті брови.
— Вигадуєте. Не отруювала я ніякого вина. І про якого шефа говорите — не знаю.
— Про того, хто мав ключ від вашої кімнати, не раз приходив до вас.
— Навіть не розумію, про що говорите. — Очі знову заволоклися сльозами від незаслуженої образи. — І знайомих у мене тут нікого, крім Льоні Жукова, немає…
Жуков увійшов до кабінету, ніби задихавшись, під темносиньою фланельовкою поривчасто здіймалися його смугляві, мускулисті груди. Але майор бачив, що Жуков задихається не від швидкої ходи — глибоке хвилювання прозирає в кожному його русі.