В океані

Отже, логічно міркуючи, ми прийшли до висновку, що резидент, який був у кімнаті Шубіної, не пропустить можливості спробувати завербувати Ракитіну з допомогою знайдених ним персня і обривків знімка… Тетяна Петрівна знайшла в собі душевні сили провести на належному рівні розмову з шантажистом. Вона вдала, що згодна віднести на док бомбу — книгу, вручену їй резидентом. Вона діяла дуже сміливо й розумно, і ворогові навіть не спало на думку, що ми своєчасно знешкодили цю пекельну машину, перед тим, як Тетяна Петрівна ступила на палубу доку.

Потім відбулись одна за одною події: відома вам імітація вибуху у формі навчально-аварійної тривоги на доку, негайне радіодонесення резидента, висадка тієї ж ночі диверсійної групи із швидкохідного катера, закомуфльованого під рибальський бот, і, нарешті, арешт усіх учасників диверсії. Не вдалася й спроба вивести док з ладу в дорозі, чим хотіли поквитатися з нами джентльмени, які надто пізно зрозуміли, що їм не вдалося перехитрити нас…

Людов підвівся.

— Ще раз, товаришко Ракитіна, висловлюю вам глибоку подяку за вашу мужню поведінку в цій справі.

Таня хотіла щось сказати. Її губи скривилися, все вологіше блищали очі. Вона судорожно схлипнула, вибігла з каюти.

Мічман мимоволі підвівся.

— Почекайте, Сергію Микитовичу, може, так краще, — сказав майор. — Те, що вона пережила, не дуже легко перенести… Колишні добрі почуття її до Мекензі Форда…

Вони мовчали. Стало виразно чути, як цокає на перебірці годинник, булькає вода в умивальнику, дзюрчать за ілюмінатором хвилі.

— Що ж це за добрі почуття такі? — сказав, нарешті, через силу Агєєв.

— Так, мічмане, добрі почуття були, — відповів Людов. — І була дуже зіпсована, зла людина, що не посоромилася використати ці почуття. Жила собі радянська медична сестра, дуже молоденька, дуже запальна, працювала в дні Великої Вітчизняної війни на передовій лінії фронту. В госпіталі вона врятувала від смерті людину, яку знайшли тяжко пораненою серед визволених нами полонених фашизму.

Це був Кобчиков — Мекензі Форд, таємний агент однієї з іноземних розвідок. Працюючи в гітлерівському гестапо, Форд украв ім'я й прізвище Дмитра Васильовича Кобчикова, радянського офіцера — взятого в полон і страченого гітлерівцями. З документами Кобчикова Форда закинули в концентраційний табір, але йому не повезло, він був тяжко поранений під час повітряного нальоту, перед тим як табір захопила наша наступаюча частина.

Наші санітари доставили мнимого Кобчикова в госпіталь, наші хірурги повернули йому життя. Медсестра Таня Ракитіна дні й ночі проводила біля його койки, ходила коло нього. Їй, сердечній, хорошій дівчині, в ті дні він уявлявся мало не героєм.

Настав мир, і Мекензі Форд просто, мабуть, забув про цю пригоду воєнних років. Навряд чи думав він, що їхні шляхи коли-небудь зійдуться знову.

Та вони зійшлися. Форд уже не вперше переходив кордон, але того разу, направляючись на явочну квартиру в кімнаті Шубіної після важкого морського запливу, він зустрів Ракитіну, і ця зустріч виявилась для нього згубною. Почалася боротьба людських воль і пристрастей, що потягла за собою ту низку випадковостей, через які, як учить нас діалектика, прокладає собі шлях необхідність.

— Але ж, ви сказали, Форда того вбив його спільник? — глянув на майора Агєєв. — При чому ж тут Тетяна Петрівна?

— Тетяна Петрівна сама, певно, захоче з часом розповісти вам про те, як вона розправилася з диверсантом… — З ласкавою насмішкою дивились на Агєєва очі майора, і головний боцман почервонів, почав вдивлятися в перебірку каюти… — Скажу зараз одне: після того як, зрозумівши, з ким має справу, Ракитіна схопила утюг, і диверсант упав оглушений, вона вибігла, залишила двері напіввідчиненими. Тут я можу прочитати вам свідчення захопленого нами резидента фон-Клейста.

Він розстебнув польову сумку, вийняв з неї кілька написаних на машинці сторінок.

— «Тепер про те, як я вбив агента «Ф 96», — почав читати Людов. — Ні, я не знав, що його справжнє ім'я Мекензі Форд. Він жодного разу не повідомив мені свого справжнього імені. Я вбив його і не шкодую про це. Боже правий, як ненавидів я цього чоловіка! Він був злий і хитрий, але я виявився хитрішим…

Коли радянські війська зайняли місто, я, як уже свідчив раніше, почав працювати в рибальській артілі. Я скинув свою офіцерську форму, назавжди, здавалося мені, покінчив з гестапо. Я хотів прийти до пам'яті після того кошмару, який пережив на Східному фронті.

Я знав, росіяни не чіпають робочий народ. Колись я захоплювався рибальством як спортсмен. А що значить злигодні рибальського трудового життя в порівнянні з тим, що ми пережили, відступаючи з Росії?

Але я ще не знав тоді, що списки агентури гестапо перейшли до нових хазяїв.

Про це сказав мені агент, який перейшов кордон з боку моря… Так, уперше він теж приплив морем у спеціальному костюмі, оснащеному кисневим приладом. Його підкинули до лінії територіальних вод на швидкохідному катері, замаскованому під рибальський парусник, а далі він плив під водою, вийшов уночі в безлюдному місці…

Він повідомив мене, що відновлюються старі зв'язки, що резидентом тепер буду я, а моїм безпосереднім керівником він. Він провів тут тоді кілька днів, намітив дівчину з ресторану, наказав мені завербувати її, звелів мені знищити під час польоту льотчика Борисова, який саме готувався до випробування нового літака…

До речі, він був дуже досвідчений і навіть освічений, цей джі-мен — урядова людина, як вони з гордістю називають себе. В хвилини відвертості (він страшенно принижував мене, топтав моє самолюбство, але повинен був виливати перед ким-небудь свою брудну душу) розповідав, які вимоги ставляться до таких шпигунів, як він. «Вам, йолопам з гестапо, і не спилася така освіта», з своєю пихатою, бридкою посмішкою говорив він мені.

Він хвастався, що до складу «джі-мен» приймають одного з тисячі кандидатів, які подали заяви. Розповідав, яку підготовку пройшов він. Оволодівав іноземними мовами і вмінням поводитися з будь-якою зброєю — від кинджала до кулемета, вивчав фармакологію та історію дипломатії, географію і мистецтво одним ударом убити людину.

Я особливо зацікавився останнім, І він показав мені деякі прийоми. Він не підозрював, що сам підказав людині, доведеній до відчаю його нахабним, зарозумілим поводженням, спосіб позбутися його.

Він вважав мене за ніщо, за поставленого навколішки раба. «Можете писати свинською німецькою мовою, — казав він із своєю усмішкою, що доводила мене до люті. — Важливо тільки, щоб ви навчилися думати по-американськи». Невже всі янкі так поводяться з нашим бідним переможеним народом? Я так ненавидів його…»

Тут майор пропустив великий кусок тексту.

— «…З агентом «Ф 96» у мене була призначена зустріч у кімнаті Шубіної, на нашій явочній квартирі.

Дублікат ключа від квартири Шубіна залишала в тайничку, біля дверей. Того вечора я наказав Шубіній не з'являтися додому. Але Шубіну несподівано викликав додому закоханий у неї матрос, а агента «Ф 96» впізнала на вулиці дівчина, перстень якої ви в мене відібрали.